ГІМН ДОБРОТІ
Слова: Віолетта ДВОРЕЦЬКА
Музика: Людмила Левицька
Добрий день вам, люди добрі
Зичу вам добра я.
Хай без хмар життєвий обрій
Сонечком вам грає.
Приспів:
Добра усмішка з обличчя
Хай у вас не сходить,
Хай добродій вам зустрічний
Добрим словом годить.
Поділіться добротою,
Йдіть на добре діло.
І проймуться чистотою
І душа, і тіло.
Приспів:
Хай добром гостинна хата
Повниться надміру.
Хай щастить вам, не втрачайте
У добро ви віру.
Приспів:
Віолетта ДВОРЕЦЬКА
ТЕПЛИЙ ПРОМІНЬ ДОБРОТИ
Слова: КРАСОТКІНА Надія
Музика: Ведмедеря Микола
Щедро ллє проміння сонце
У твоє й моє віконце,
Щоб в теплі ми виростали
Й світло людям дарували!
Приспів:
І старайся так прожити,
Щоб, як сонечко, світити!
І в душі завжди нести
Теплий промінь доброти!
Й де б ми в світі не були,
Щоб завжди любов несли!
Щастя, радість і тепло,
Щоб чудово всім було!
Приспів.
В світ прийшли ми: я і ти
Для любові й доброти!
Будь привітним і прихильним,
Добрим, лагідним і сильним!
Приспів.
Вчися правдою прожити,
Теплим словом вмій зігріти!
Вчись завжди допомагати
І людині співчувати!
Приспів.
ДАРУЙ ДОБРО
Слова: МАЙ Наталія
Музика: Май Наталія
Коли з’являється дитина –
Господь запалює зорю,
І тихо, наче у раю,
По небосхилу пісня лине.
І скільки тій зорі світить –
Не зна ніхто на цілім світі,
То ж треба вірити й любити
І кожен день добро творить.
Приспів:
Даруй добро на цілий світ!
Даруй добро! Віддай, що маєш!
Даруй добро багато літ!
Нехай зоря твоя палає!
Хто за минулим не жаліє,
Той віри в себе не згубив.
Той, хто хоч раз в житті любив,
Свою зорю тобі відкриє.
І скільки тій зорі світить –
Не зна ніхто на цілім світі,
То ж треба вірити й любити
І кожен день добро творить.
Приспів.
ДОБРА ПІСНЯ
Не журись, посміхнись,
Бо добро сильніше зла!
Озирнись, подивись,
Скільки в світі є добра!
Добрі очі тата й мами.
Добрі, вірні, друзі з нами.
Добре серце сповнене тепла.
В полі квіти сині-сині.
За вікном цвіте калина,
Й Україна в нас вона одна
Не журись, посміхнись,
Слово лагідне скажи.
Наче промінь весни,
Людям радість залиши.
Нам треба бути всім добрішими
І не тримати в серці зла.
З добром і жити веселіше,
Яка б то доля не була.
Твори добро, і все вернеться,
Повір, сторицею до тебе.
Твори добро і посміхнеться
До тебе Боженька із неба.
Наталія МАЙ
ПРОМІНЧИК
Слова: МАЙ Наталія
Музика: Май Наталія
Я сонячний промінчик
В долоньки покладу,
Я сонячний промінчик
До ладу доведу.
Приспів:
Світи, світи промінчик,
Віддай своє тепло,
Щоб хоч на мить тепліше
Усім, усім було.
Щоб хоч на мить тепліше
Усім, усім було.
Я і чужих, і рідних,
І всіх, кого люблю,
Промінчиком чарівним
Розраджу й звеселю.
Приспів:
Якщо в моїх долоньках
Загасне раптом він
Я в сонечка на небі
Візьму іще один.
Приспів:
Я БАЖАЮ ВАМ ДОБРА
Слова: МАЙ Наталія
Музика: Май Наталія
Одна земля, одна надія
І сонечко на всіх одне,
Воно усіх теплом зігріє,
Воно нікого не мине.
І буде знов весна на світі
Надію людям дарувать,
І будем ми на світі жити,
І про добро пісні співать.
Приспів:
А я бажаю вам добра,
А я бажаю вам тепла,
Любові завтра і сьогодні.
А я бажаю вам добра,
Щоб, наче сад, душа цвіла,
Щоб зорі падали в долоні.
Коли біда простягне руки,
Прийдуть печалі і жалі,
Згадай крізь терени розлуки,
Що є кохання на землі.
І буде знов весна на світі
Надію людям дарувать,
І будем ми на світі жити,
І про добро пісні співать.
Приспів:
ДОБРА ПОСМІШКА
Слова: Михайло ПЛЯЦКОВСЬКИЙ
Переклад: Н. Куфко
Музика: В. Шаїнський
Добрий погляд гріє все навкруг,
І від нього кожна квіточка розквітне.
Посміхнись, мій милий добрий друг, –
І до тебе все всміхнеться теж привітно.
Приспів:
І тоді на цілий світ
Розіллється твій привіт –
Подолає зразу всіх, що мають власті.
З нерішучого струмка
Враз утвориться ріка,
Бо від посмішки народжується щастя.
Заспіває пташка між гілля,
З нею разом всі сини її і доньки…
Відгукнеться радісно земля,
Ліс заплеще гарно листячком в долоньки.
Приспів.
Від добра на світі всім тепліш,
І нехай у нашім краї буде звично, –
Щоб світилась щирістю скоріш
Добра посмішка на кожному обличчі.
Приспів.
ЯКЩО ДОБРИЙ ТИ
Слова: Михайло ПЛЯЦКОВСЬКИЙ
Переклад: О. Лобова.
Музика: Б. Савельєва.
Дощик босоніж по землі пробіг,
Клени по плечах плескав.
Якщо день ясний – то лунає сміх,
А коли все навпаки – кепсько. / 2р.
Чуєш, як дзвенять в небі промінці –
Сонячні ясні струни.
Якщо добрий ти – хороше усім,
А коли все навпаки – сумно. /2р.
Кожному свою посмішку лиши,
Радість – тим, кому тяжко.
Якщо заспівать – легко на душі,
А коли все навпаки – важко. /2р
ДОБРОТА
Слова: Неля ТУЛУПОВА
Музика: Ігор Лученок
Добрим бути – зовсім це непросто,
Не залежить доброта від зросту,
Не залежить доброта від віку,
Добрим треба бути нам довіку.
Приспів:
Тільки треба, треба добрим бути
І в біді друг друга не забути.
І закрутиться земля скоріше,
Якщо станем крихітку добріші.
Добрим бути просто чи не просто?
Не залежить доброта від зросту.
Доброта приносить людям радість
Їй за це не треба нагорода.
Приспів.
Доброта з роками не старіє,
Доброта від холоду зігріє,
І якщо вона як сонце світить,
То радіють і дорослі й діти.
Приспів.
ПРОМІНЧИК ДОБРОТИ
Якщо стало тобі сумно і у серці гіркота,
І пробачити так важко, то порада лиш одна:
Приспів:
Впусти в своє серце промінчик доброти
І сонечко зігріє, і всіх пробачиш ти.
Якщо стало тобі сумно і серденько щемить,
І пробачити так важко, і образа так болить.
Приспів.
Автор невідомий
Людина починається з добра
Із ласки і великої любові,
Із батьківської хати і двора,
З поваги, що звучить у кожнім слові.
Людина починається з добра,
З уміння співчувати, захистити.
Це зрозуміти всім давно пора,
Бо ми прийшли у світ добро творити.
Людина починається з добра,
Із світла, що серця переповняє.
Ця істина, як світ, така стара,
А й досі на добро нас надихає.
Любов ЗАБАШТА
Людина починається з добра,
Із ласки, щирості й любові,
Із батьківської хати і двора,
Із теплоти, що є у кожнім слові.
Людина в світ приходить для добра,
Щоб в світі цім добро творити.
Вам зрозуміти, діточки, пора,
Що в серденьку з любов’ю треба жити.
Надія КРАСОТКІНА
Загляньмо в дзеркало душі своєї,
Що ми там бачимо? Квітуче деревце
Від доброти й сердечності твоєї?
А може гарне та усміхнене лице?
Чи може там веселка зайнялася,
Що з’єднує дугою землю й небеса.
Або водичка щедро розлилася
Й розквітла всюди ясно неземна краса?
Чи там любов, що сонечком палає,
Й освітлює навколо всі земні шляхи…
І доброта, що всіх оберігає,
Або співають там свої пісні птахи?
Чи там пустеля і нема нічого?
Чи льодовик прозорий, сніг і холоди…
І не зігріє та душа нікого,
Бо в ній багато заздрощів та зла, й біди?
Все може бути… Треба слідкувати,
Щоб дзеркало душі чистесеньким було.
Щоб сонечку хотілося в нім грати,
Щоб в ній був затишок, любов і мир, й тепло…
Надія КРАСОТКІНА
Людина кожна в світі неповторна,
Є люди світлі, сонячні, палкі…
Буває, що трапляється й потворна,
Але їх мало. Це як будяки…
Я на таких уваги не звертаю,
В них за душею лише колючки…
Їх по словах і по ділах я знаю,
Бувають і такі, як віслючки…
А я люблю, коли людина світла,
Від неї тепло, радісно завжди.
Вона для мене, мов весна розквітла
І з нею легко, навіть в час біди.
Таких людей я дуже поважаю,
Вони несуть і світло, і тепло.
Це люди - сонце! І таких я знаю,
І на таких людей мені везло!
Вони мабуть призначені по долі,
Від цих людей моя душа цвіте!
Вони прекрасні, наче квіти в полі,
Від них іде проміння золоте
Й освітлює усе і окриляє
Дає мені наснагу до життя…
Теплом тендітним ніжно пригортає…
І це назавжди, це без вороття.
Бо в їхніх душах ніжне сонце сяє
І я лечу до сонця і тепла.
Їх доброта у серце проникає,
А в їхніх душах не буває зла.
Надія КРАСОТКІНА
СЕБЕ САМОГО ВМІЙ В ЖИТТІ СТВОРИТИ
Себе потрібно створювати, люди,
Як той коваль, що річ якусь кує.
Хто що створив, то те і мати буде,
Така от правда у житті цім є.
Усе залежить від самого себе:
Старання, творчість, навіть маячня…
Та як зірки збирати хочеш з неба,
То треба розум, мудрість і знання…
Тож над собою треба працювати
Хвилину кожну, щоб дійти мети.
Не можна ні від когось щось чекати,
До мрії треба самостійно йти.
В житті у всіх лише одна дорога,
Яку обрав, то та в житті й веде.
Життя складне, в нім біль є і тривога,
Й від цього ти не дінешся ніде.
Та й радощі і щастя невід’ємні,
У кожну пору всякому своє.
Хвилини є тривожні і приємні,
Та й смуток, й радість завжди поруч є.
Тож коли хочеш добре в світі жити,
Навколо себе сам добро твори.
Себе самого вмій в житті створити –
Працюй побільше й менше говори.
Надія КРАСОТКІНА
ХАЙ ДОБРОТА В ДУШІ СУЦВІТТЯМ КВІТНЕ
Запам'ятай, моя дитино, з юних літ
На все життя, щоб знала, як прожити.
Людина для добра приходить в світ
Й покликана завжди добро творити.
Нелегко це, хто що б не говорив,
Й не кожному зробити це вдається.
Бо в світі стільки смертних є гріхів,
Що доброта не завжди йде до серця.
Та ти людина і тому учись
Добро творити, людям співчувати.
До цього світу пильно придивись,
Злим помислам навчися лад давати.
Йди з добротою - це собі затям,
Із ласкою, прихильністю, привітно.
Й не розлучайся з добрим почуттям,
Хай доброта в душі суцвіттям квітне.
Надія КРАСОТКІНА
Добро лиш створює людину,
Коли вона його творить,
Вона росте у цю хвилину
І вічним полум’ям горить.
Добро окрилює нам душу,
Ключі до інших душ дає.
Добром людським я гори зрушу
В добрі нема твоє-моє.
Добро творить, добро лікує,
Добро одвічно у борні
Зі злом веде і торжествує.
Тож скажем, браття, злому Ні!
Микола САВЧУК, 01.07.2023
Який ти слід залишиш на землі?
Чи темні спогади, чи квіти кольорові?
А що несеш ти у своїй душі?
Чи ділишся теплом і добротою?!
Чи справжня й щира усмішка твоя,
Чи очі правду поглядом говорять?
Чи стримуєш в собі лихі слова,
Й підтримуєш когось у його горі?!
Чи руку подаєш, коли болить
Душа і плаче серце у печалі?
Чи дякуєш, що поруч є в житті
Кохані люди, друзі і знайомі?
Чи радо зустрічаєш день новий
Із його щастям, ніжністю, бідою?
Які залишиш на землі сліди!?
А ти спитай у себе, чи з тобою
Щасливі були всі, кого стрічав
Ти на шляху, дорозі, чи стежині?
Чи плакав хтось, сміявся, чи ридав -
Чи тішився тобі, немов дитина.
Усе в твоїх руках! Твої сліди
Ідуть з тобою, з вчинками, ділами.
Старайся жити так, щоби цвіли
Твої сліди барвистими полями.
ЗМІНИ ЖИТТЯ НА КРАЩЕ!
Я мудру притчу вам переповім
Про те, змінити як життя на краще!
Мудрець на запитання відповів
Вчинити як, коли життя пропаще:
Життя змінити завжди можеш ти,
Якщо воно зіпсоване у тебе!
Експеримент ми можем провести,
На прикладі, і що робити треба.
Ось є мішок, а в ньому щось бряжчить.
Там: цвяхи, шило, скло та інструменти.
З мішка щось гостре виглядає і стирчить…
До чого ці дурні експерименти?
Мудрець сказав: пошкоджений мішок,
Бо гострі виступи порвали всю тканину.
Отак в житті бува, що ваш грішок,
Що заподіяли, вбива у вас людину!
Щоб цілим цей мішечок залишивсь
Прибрати мусиш все, що його шкодить!
Без ненависті, друже, жити вчись
І заздрість хай до тебе не приходить.
Не жадібним, і не ревнивим будь!
І, як осколки, колять нас образи…
Про негативні почуття забудь
Й життя налагодиться остаточно і відразу!
Людмила СУХАНОВА, 29.06.2023
КУТОЧОК РАЮ
Залишитись людиною на світі,
Без помилок життя своє прожити –
Це дуже складно, я скажу відверто,
Але можливо, якщо бути впертим.
Ти щастя від народження вже маєш,
Коли батьків з любов’ю обіймаєш.
Умій їх цінувати й поважати,
Не довелось щоб згодом жалкувати.
Якщо є друг – ним треба дорожити,
Бо важко одному у світі жити.
Не зрадь йому – і він тобі не зрадить,
Завжди підтримає, завжди порадить.
В коханні вірність зберігати варто.
Не можна гратись з ним, бо це не жарти.
Воно основа щастя для людини,
Коли знайшов ти другу половину.
Коли цінуєш все – дає Бог діток.
Достойно значить ти прожив чверть віку.
Дітей піднімеш й внуків теж надбаєш,
Тоді ти сто відсотків щастя маєш!
Щасливий – це коли не на чужині,
А в рідній стороні ти – в Україні
Відміряні роки дожити маєш,
Коли до старості у парі доживаєш.
Така ось, формула людського щастя.
Та чи усім його пізнати вдасться?
Усе можливо, коли намагатись,
Долати труднощі та не здаватись.
За щастя у житті боротись треба,
Бо в кожного у ньому є потреба.
Коли щасливий, то душа співає.
А щастя – це і є куточок раю!
Людмила СУХАНОВА, 13.04.2024
ПРИТЧА ПРО ЩАСТЯ
Часто нас людей цікавить, що таке є щастя?
Дати відповідь на це не кожному вдасться.
Є упевненість, що всякий хоче про це знати
Чи існує в житті щастя? Де його шукати?
На цю тему притча є… хочу нагадати.
У ній відповідь достойна - основна догмата.
Тому трішечки уваги на якусь хвилину…
Зліпив Бог колись давно із глини людину.
Залишався шматок глини... Тож Господь питає:
«Що зліпить тобі, Людино, чого ти бажаєш?»
Щастя в Бога попросила, щоб не було смутку.
Господь в відповідь поклав шматок глини в руку.
Призадумалась Людина із чого ж почати?
Що для щастя їй потрібно мусила згадати.
Два шляхи лежать до нього: світ матеріальний
І духовний світ, який відчуваєш ментально.
Перший шлях дарує радість та не довговічну,
Коли матимеш авто й кар’єру фантастичну,
Дім збудуєш чи гайнеш десь відпочивати…
Задоволення ці всі щастям не назвати.
Другий шлях допомагає щастя нам пізнати
І гармонію в душі власній відшукати,
Радість від простих речей, що існують в світі:
Піклуватися про інших, ближнього любити,
Проявитись у житті й реалізуватись.
Поєднання двох шляхів – ось ключі від щастя!
Не в багатстві, не в грошах воно полягає…
Щоб прийти на допомогу, коли хтось чекає.
Вдячність, співчуття, любов – ось де справжнє щастя!
Ти даєш, тоді й тобі у стократ віддасться.
Лише Бог в шматочок глини може Дух вселяти
І Людина правду Богу мусила сказати:
«Нажаль, з глини не вдається щастя сотворити,
Бо в гармонії з собою треба завжди жити.
Як же можна це зліпити із шматочка глини,
Коли міститься те щастя у душі людини?
Щастя – стан душі твоєї і бажаний спокій,
Всередині в нас воно десь лежить глибоко!
Всі його чекають довго коли ж воно прийде…
Тож зліпити з глини щастя в Людини не вийде!»
Іван Панський, Людмила СУХАНОВА, 10.08.2023
КОЖЕН НОСИТЬ СВІЙ СВІТ У СВОЄМУ СЕРЦІ
(Притча)
Це було дуже давно. Але ця історія до все ще жива.
Один сивий чоловік сидів біля входу в одне східне місто. До старого підійшов юнак і запитав:
- Я жодного разу тут не був. Скажіть мені, а які люди живуть в цьому місті?
Старий відповів йому питанням:
- А які люди були в тому місті? У тому, з якого ти пішов?
- Це були егоїстичні і злі люди. Втім, саме тому я з радістю поїхав звідти!
- Що ж. Не пощастило тобі. І тут ти зустрінеш точно таких же людей, відповів йому старий.
- Що ж, піду подивлюся на місто.
Юнак пішов далі до міста.
Трохи згодом, інший юнак наблизився до старого, та задав таке ж саме питання:
- Я тут ні разу не був. Скажіть мені, будь ласка, які люди живуть в цьому місті?
Старий подивився на юнака, усміхнувся, та відповів:
- А скажи, синку, які люди були в тому місті, звідки ти прийшов?
- Мені приємно відповісти на ваше запитання, діду. О, це були добрі, гостинні і благородні люди. У мене там було багато друзів, і мені нелегко було з ними розлучатися. Мені так не хотілося йти.
- О як! Пощастило тобі! Ти знайдеш таких же людей і тут, з посмішкою відповів старий.
- Велике спасибі вам, діду. Дай Бог вам здоров’я на довгі роки! Піду, та подивлюся на це місто!
Купець, який неподалік поїв своїх верблюдів, чув обидві розмови. І, як тільки юнак пішов, він звернувся до старого з докором:
- Як ти можеш так кидати слова на вітер? Ти ж дав дві різних відповіді на одне запитання. Та й хто ти такий, щоб обговорювати людей в цьому місті?
Старий мовчки вислухав купця і відповів:
- Сину мій! Мені приємно, що ти прийняв так близько до серця сенс моїх слів. Бачу, тобі не байдуже те, що люди говорять один одному.
Але мої слова не були сказані просто так.
Кожен носить свій світ у своєму серці. Той, хто в минулому не знайшов нічого доброго в тих краях, звідки він прийшов, і тут не знайде нічого. Навпаки ж, той, у кого були друзі в іншому місті, і тут теж знайде вірних і відданих друзів. Яке у людини оточення така ж людина.
Так, ти маєш рацію, питання були однакові, але люди були різні.
Зібрав і записав Олег БОЛСУНОВ
КОЖЕН ДАЄ ІНШИМ ТЕ, ЩО МАЄ В СВОЄМУ СЕРЦІ
(Притча)
Одного дня багатій побачив бідняка і дав йому кошик, який був наповнений сміттям. Бідняк забрав той кошик і пішов геть.
Наступного дня багач застав під своїми дверима бідняка.
Бідняк вручив йому кошик наповнений квітами. Багатій запитав здивовано:
- Чому даєш мені квіти, якщо я дав тобі сміття?
Бідняк відповів:
- Кожен дає іншим те, що має в своєму серці.
ЛЮДИ, БУДЬТЕ ВЗАЄМНО КРАСИВИМИ
О
…І в житті, як на полі мінному,
Я просила в цьому сторіччі
Хоч би той магазинний мінімум:
- Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
- Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!
ВІДКРИЙ ЖЕ ВЛАСНЕ СЕРЦЕ ДЛЯ КРАСИ
Когось в житті любов і доброта
Не випускають з свого круга.
Дум кришталева чистота
І співчуття до свого друга.
В душі у когось ніч і пустота,
Постійно чорна-сіра смуга.
Така, здається, істина проста,
А до людей доходить туго.
Любов в душі - це світло і тепло,
Яке повинно завжди бути.
Щоб з вами поруч радісно було,
Як можна про таке забути?
Але, на жаль, любов така струна –
Не завжди вправно залунає.
Й не в кожнім серці є вона,
Й душа не кожна пісню має.
Тому частіш дивися на красу,
Вона стривожити уміє.
На чисту й срібну вранішню росу,
Що діамантами ясніє.
Відкрий же власне серце для краси,
Для доброти та радості, благаю!
Любові в неба щиро попроси
І барвами всіма життя заграє.
Надія КРАСОТКІНА
КРАСА ДУШІ - ЦЕ ЛЮДЯНІСТЬ СЕРДЕЧНА
Краса природи серце дивом гріє
І дуже тепло й радісно стає.
Краса душі, що світлом променіє,
І в ній чарівне й ніжне сонце є,
Народжує тепло, дає розраду
І пригортає навіть в темні дні.
Тож відчуваєш ніжну серенаду,
Й твоя душа народжує пісні…
Тому душа повинна світла бути,
Щоб в ній сіяла зірочка ясна.
Щоб всіх до себе вміла пригорнути
І, щоб постійно в ній цвіла весна.
Краса душі - це людяність сердечна,
Де світло і тепло, любов свята.
Це творчість, гідність, мудрість безконечна,
Надія, віра, ніжність, доброта…
Надія КРАСОТКІНА
Краса людської душі - доброта
Освітлює дивним промінням людину.
Відома ця істина й дуже проста -
Добро накопичуй у серці невпинно!
Від сонця візьми промінець доброти
В долоньки свої - хай в них сонечко буде.
З любов’ю і ласкою в серці рости
І хай доброта розцвітає повсюди.
Найкращі у серці плекай почуття,
Щоб щирість і щедрість у ньому дзвеніла.
І людям даруй усміх свій, співчуття,
Бо в цьому - велика є сила!
Надія КРАСОТКІНА
КРАСА, РОЗУМ, ДОБРОТА
Краса нам часто серденько проймає,
Все: небо, квіти, трави-спориші…
Вона захоплює, дивує і вражає,
Закохує, до глибини душі.
Красу ми всі вбираємо очима,
Природа зачарована в красі.
Вона чудова, дивовижна, зрима…
Ми нею насолоджуємось всі.
А розум чуємо у мові, в слові.
Яка голівка, то такі й слова.
На слух прийняти розум ми готові,
Бо мова показник, вона жива.
А доброту сердечко відчуває,
Від неї хвилі йдуть до нас ясні.
Від добрості в нас серденько співає
І розкривається, як квітка навесні.
Все треба вміти: бачити і чути,
І відчувати добрість і тепло.
Та серденьком красу душі відчути,
Щоб нам прекрасно у житті було.
Надія КРАСОТКІНА
ТВОЯ КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ
Коли краса живе в твоїй душі,
До чого б ти не доторкнувся, все засяє…
Рікою ллються на папір вірші,
Стібок нитками в вишиваночку лягає
І пензлик вимальовує пейзаж,
Що зачаровує своїм різноманіттям,
А у садах приводять у кураж
Посіяні тобою неповторні квіти!
І на тобі тримається весь світ,
Бо світишся зсередини добром ти.
У всесвіт здійснює душа твоя політ,
І в творчості готовий на експромти.
І якщо світ у темряву пірне –
Ти зробиш все, щоб стало в нім світліше!
Гармонію суспільству принесе
Твоя душа. Світ стане щасливішим
Від щирості і чистоти думок,
Поваги, милосердя, добрих вчинків.
Коли ти знищиш у собі порок –
Ти переможцем вийдеш з поєдинку!
І промінець душевної краси
Врятує всіх і кожного окремо.
Коли морально ти на висоті,
Тоді в гармонії зі світом ти напевно.
Твоя краса духовна – рятівна
Для тих, хто на підтримку так чекає…
Плече підставш і людина не одна.
Запалиш вогник в ній, нехай собі палає!
Ще кращим стане світ від слів добра,
Від посмішок все зазвучить, заграє,
Тому в народі кажуть не дарма:
Краса рятує цілий світ і вберігає!
Людмила СУХАНОВА
ДВІ ХМАРИНКИ
(Казка)
Летіли у небі дві хмаринки, біла і сіра. Побачили вони між великим камінням маленьке сухе деревце і підлетіли до нього, стали його жаліти.
- Ой, яке воно бідне, напевне, із - за цього каміння йому не вистачає води, - сказала біла хмаринка, - а ці великі хмари літають так високо, що нічого не бачать і ніколи не знають, де їх дощ потрібний.
- Мені його так шкода, - сказала сіра хмаринка і тут же запропонувала білій: - А давай з тобою разом об’єднаємося і перетворимося у більшу хмарину. Тоді у нас з тобою як раз вистачить води на те, щоб деревце напоїти. Ми будемо з тобою лити обережно, щоб вода не на каміння, а прямо на деревце попадала.
- І ще чого, - незадоволено відповідала біла хмаринка. – Я політати хотіла, а ти мені білій і чистій, пропонуєш в темну хмару перетворитися і дощем в брудну землю вилитися.
- Але ж тобі шкода деревця, ось і давай допоможемо йому.
- Ні, жаліти деревце і співчувати його нещастю й біді я можу, а ось допомагає нехай хтось інший. А я краще далі полечу, - сказала біла хмаринка і полетіла.
Залишившись одна, сіра хмаринка вирішила скоріше знайти де-небудь воду. Потрібно було якомога скоріше зібрати у себе воду, вирости і, перетворитися у велику хмару, полити деревце. Але нажаль навкруги води не було, багато днів стояла спека, і всі калюжі давно висохли. Довго літала сіра хмаринка і лише випадково знайшла одну величезну калюжу. Зовсім не злякалася забруднитися і, всмоктавши із калюжі води, стала темною величезною хмарою.
Повернулась хмаринка до деревця і напоїла його. Швидко деревце виросло, розсунуло у боки каміння і стало пригощати перехожих людей спілими грушами.
Їдять люди грушки і не здогадуються, що солодку і соковиту їжу вони отримали, дякуючи милосердному вчинку сірої хмаринки.
Михайло АНДРІАНОВ
ЩОБ ТИ СТАВ КРАЩИМ
(Притча)
Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами. Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.
- Дідусю, он хатинка! - радісно вигукнув онук. - Може, в ній переночуємо?
- Так, це хатинка для дорожніх, - сказав дідусь.
Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.
Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому хлібинку та глечик з медом. Поруч лежала маленька гілочка ялинки. На вікні - відро з водою.
Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.
- Хто це все поставив на стіл? - питає онук.
- Добрий чоловік, - мовив дідусь.
- Як це так? - дивується онук. - Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
- Щоб ти став кращим, - відповів дідусь.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
СИНИ
Поряд з морським пляжем в двадцяти кілометрах від Одеси розкинулось курортне містечко. Тут на березі сім’я Лазурчиків займалась розкладанням намету.
Раптом з моря почулись крики, що кликали на допомогу. В розбурханих хвилях плило кілька молодих хлопців та дівчат. Одну дівчину стало хвилями відносити в море.
Мати одного із пловців, що був у морі, з мольбою про допомогу підбігла до людей, які сиділи на березі. Ніхто з дорослих не насмілювався кинутися у величезні хвилі.
Нарешті вона підбігла до сім’ї Лізурчиків з плачем про допомогу. Батько мовчки подивився на старшого сина В’ячеслава. Юнак кинувся у хвилі, за ним його молодший брат Сашко.
Борючись з хвилями, Славко підплив до дівчини, яка топилась, і разом з нею повернув до берега. Їх весь час відносило в море, хвилі накривали з головою. До Слави підплив його брат, на допомогу кинулось ще декілька чоловіків. Брати передали їм врятовану дівчину, а самі повернулись назад в море на допомогу іншим. Вони врятували ще трьох…
Сили смільчаків танули. З берега поспішали їм на допомогу з довгою мотузкою. Сашко встиг схопитись за неї. А Слава був дуже далеко, і кожна наступна хвиля відносила його далі і далі в море.
Вміння добре плавати допомогло Славку протриматись на воді до приходу рятувального човна.
М. БЕЗДІТНИЙ
ПОДАРУНОК
Ілько вибіг з дому із радісним передчуттям. Тиждень тому на своє десятиліття хлопець отримав у подарунок гроші від хрещеної та старшого брата. Назбиралася кругленька сума, яку Ількові дозволили витратити на власний розсуд. Тож сьогодні він з мамою домовився піти до магазину іграшок. Хлопчина сів на лавку в очікування мами з роботи і розмірковував про те, чого йому більше хочеться – монстр-трака на радіо керуванні чи трансформера-динобота.
На лавочці біля іншого під’їзду сиділа бабуся. Ілько впізнав стареньку сусідку по будинку. Вона частенько пригощала його цукерками. Цього разу бабуся була чимось засмучена. Вона витирала очі хустинкою і тремтячими руками раз по раз перебирала речі у своїй сумці. Ілько підійшов ближче і почув схлипування.
- Як же так? Ну де ж подівся цей гаманець? Невже вкрали?
- Бабусю, у вас щось сталося? – запитав хлопчик.
- Ой, дитинко… Не можу знайти гаманця. Сходила на пошту за пенсією, а тепер в аптеку збиралася - ліків купити. Глянула в сумку, а гаманця нема. Витягли мабуть… Ой, горе…
- А… а які ліки треба? – спитав Ілько, бо слова підтримки в нього чомусь не знаходилися.
- Та тут цілий список, - бабуся витягла з кишені папірець із рецептом і 100-гривневу купюру..
- Дивіться! – вигукнув Ілько. – Трохи грошей у вас є. Давайте я збігаю до аптеки і куплю вам усе.
- Не треба, я сама, може, якось.. – зітхнула бабуся.
- Та я миттю, ви не переживайте!- крикнув Ілько і зірвався з місця.
Забігши в аптеку, хлопчик привітався і тицьнув папірець фармацевтові на касі.
- З вас чотириста сімдесят гривень, дібравши ліки за списком, промовив той.
В Ілька аж дух забило. Хвилину він стояв у задумі. Промайнула думка просто повернути список ліків бабусі, перед очима замиготіли образи новеньких іграшок, якими він хвалився перед товаришами…
Ілько струснув головою і потягнувся рукою до внутрішньої кишені куртки, рішуче промовивши:
- Давайте!
За декілька хвилин хлопчина вже вручав пакунок із покупками бабусі, яка слухняно чекала на нього на лавочці.
- Ось, тут усе за списком.
- Це ж ти теж тут живеш? Ільком зовуть? Дякую тобі, дитиночко! Невже на все грошей вистачило? – бабуся дивувалася і хитала головою.
- Так, там акція була, - збрехав Ілько. – Одужуйте швидше. Я побіг, - додав він, побачивши, як із-за рогу будинку виходить мама.
- Привіт, сонечко! Ну що, ходімо в магазин? – мама скуйовдила хлопчині волосся.
- Та ні, мам. Я передумав поки що. Ще позбираю трохи…
- Дивись, як хочеш, - сказала мама, і вони з Ільком зайшли до під’їзду.
Тетяна КУЗЬМЕНКО
ДОБРОТА
Едик грався на вулиці зі своїм товаришем Назаром. У цей час вдалині з вузликом у руках показався сусід, дідусь Пилип.
- Треба допомогти дідусеві Пилипу, - сказав Едик. – Я завжди допомагаю старшим, і дідусь Пилип мене за це хвалить. Біжімо – почуєш, як він мені буде дякувати.
Едик підбіг до старенького й узяв вузлик з його рук.
- Я ж вам часто допомагаю? Правда, дідусю? – спитав він навмисно якомога голосніше, щоб почув Назар.
- Так, ти допомагаєш мені, - відповів дідусь Пилип усміхаючись.
Назар йшов за ними слідом, а Едику дуже хотілося, щоб дідусь сказав ще які-небудь слова, але дідусь мовчав, тільки продовжував усміхатися.
Вони пройшли вулицею до будинку старого, і там дідусь Пилип узяв вузлика з рук Едика. Взяв і, дивна річ, навіть тут не сказав звичних слів, яких Едик так чекав: „Дякую тобі, ти розумний і добрий хлопчик”. Замість цього дідусь нагнувся і щось прошепотів Едику на вухо. А потім пішов у свій двір.
- Що він тобі сказав? – спитав Назар. – Чого ти мовчиш?
А Едик збентежено дивився вбік.
„Роби добро, але своїми хвастощами не масти його” – ось що він мені сказав, - зізнався Едик.
За Фархадом МУСАДЖАНОВИМ
КОЛЯДКА
Марічка чекала Різдва. Таке чудове це свято! Вдома буде багато всього смачненького, приїде тітка з Києва і привезе купу подарунків. Зранку різдвяного дня вони підуть з подружками колядувати. Хай би вже швидше. За гроші, які назбирає, перш за все, купить собі нову рожеву «вдяганку» на мобільний і обруча. Та до свята ще не скоро. А сьогодні вчителька їх везе у санаторій, що неподалік села. Там живуть дітки зі Сходу, де йде тепер війна.
- А що ми будемо робити? - запитала однокласниця Люба.
- Познайомитеся, пограєтеся, - відповіла Марія Павлівна. - Вони ж там без тат і мам живуть. Потребують спілкування, підтримки.
Першою, з ким познайомилася Марічка, була дівчинка Оксанка.
- Я з Луганська, - розпочала вона розмову. - Ми тут зі старшою сестричкою.
- А в мене - старший брат. А ще мама, тато і бабуся... - заторохтіла Марічка, перезиваючи всіх рідних, навіть думки не допускаючи, що Оксанці від того може бути боляче. Зупинилася, лише коли побачила, як по щоці дівчинки покотилася маленька, прозора сльозинка.
- Не звертай уваги, - сказала нова товаришка. - Просто, коли ти за рідних згадала, я про свою бабусю подумала. Вона у нас одна. Приїхати не може сюди, бо нема за що. У неї навіть телефону свого немає, щоб до нас подзвонити, передає вітання через родичів інших дітей, що також зараз тут...
Потім був концерт. Пізніше вони разом малювали, гралися іграшками, жартували і сміялися...
Вдома Марічка все думала про свою розмову з Оксанкою. Вранці, навіть не поснідавши, вхопила портфель, і вибігла з дому.
Спочатку заскочила до хрещеної. - Хрещено, - защебетала прямо з порогу, - ти мені завжди гроші на різдвяні свята приносиш. А можеш дати мені цього разу не в день Різдва, а от прямо зараз.
- Якщо вже ти просиш... - хрещена не без подиву поклала на долоньку Марічки першу купюру.
Далі дівчинка відвідала хрещеного, бабусю Зіну, дядька Василя... Після школи, не дочекавшись удома на маму з роботи, зустріла її в дорозі.
- Мамо, а п’ятсот гривень вистачить на квиток від Луганська до Києва?
- Тобі нащо? - нічого не зрозуміла мама.
І Марічка їй все розповіла: про Оксанку з сестричкою, про їхню бабусю, про те, звідки в неї гроші.
Мама довго йшла мовчки. А потім взяла Марічку за руку, притиснула міцно до себе і поцілувала.
- А чому п’ятсот? Ми з татом теж свою «колядку» тобі зараз віддамо. Тоді точно вистачить.
Засинала Марічка того вечора щаслива як ніколи. Вона не думала про дрібнички, які хотіла до сьогодні собі придбати. Уявляла інше - як зрадіють дівчатка, коли на Різдво до них приїде бабуся. Принаймні тато з мамою пообіцяли, що зроблять все від них залежне, аби саме так і було.
Тетяна ПЕРОГАНИЧ
Коли затонув «Титанік», на борту корабля був мільйонер Джон Джейкоб Астор IV. Грошей на його рахунках в банках було досить для того, щоб побудувати 30 таких «Титаніків». Однак зіткнувшись зі смертельною небезпекою, він вибрав те, що, на його думку, було морально правильним, і поступився своїм місцем в рятувальній шлюпці двом переляканим дітям.
Ісидор Штраус, співвласник найбільшої американської мережі універмагів Macy's, який теж був на «Титаніку», сказав: «Я ні за що не сяду в рятувальну шлюпку раніше інших чоловіків». Його дружина також відмовилася сідати в човен, поступившись своїм місцем тільки що найнятій нею служниці Еллен Берд. Вона вирішила прожити останні хвилини життя разом з чоловіком.
Ці багаті люди вважали за краще залишитися без свого багатства і навіть життя, ніж поступитися моральними принципами. Їх вибір на користь моральних цінностей продемонстрував блиск людської цивілізації і людської природи: благородний характер набагато цінніший, ніж життя, і тим більше він дорожчий, ніж будь-яке багатство.
СОЛОМ’ЯНІ БРИЛІ
В тихе містечко над Дніпром приїхав на літні канікули хлопчик з великого міста. Привів його матрос з пароплава, що ходить із верхів’я Дніпра аж до самого моря. Матрос привів хлопчика до батькового фронтового друга.
Поселили малого в кімнатці, вікно якої дивиться на Дніпро. Щодня хлопчик бігав на пляж, купався, грався. Там було багато людей - маленьке містечко влітку гостинно відчиняло свої білі хатки бажаючим відпочити.
Першого дня хлопчик побачив на березі сивого діда. Сидів той на камені, а поруч на піску лежали великі солом’яні брилі, хоч сам був чомусь непокритий. Обличчя його було посічене зморшками. Він сидів і дивився на дніпрові хвилі.
Хлопчик помітив, що в старого ніхто не купив жодного бриля. Так вони лежали всі три неторкнуті до самісінького вечора.
Жаль стало хлопчикові діда. На щодень він мав п’ятдесят гривень на солодощі. От раз підходить і питає старого, скільки коштує один бриль.
- Двадцять п’ять гривень, - тихо мовить старий, не підводячи голови.
- Дайте, будь ласка, два брилі.
Старий дав йому два брилі, гроші сховав у кишеню. Хлопчик думав: от зараз дід йому дякуватиме. Але той навіть не глянув на хлопчика. Хлопчикові здалось, що старий дивиться в одну точку.
Наступного дня поруч каменя знов лежали три брилі. І знову ніхто не підходив до діда, не питався.
Коли хлопчик ішов обідати, вийняв гривні й знову купив два брилі. Старий не підняв голови, але хлопчикові здалося, що він вслухається в його кожне слово.
Щодня хлопчик купував два брилі й ніс до своєї кімнати з вікном на Дніпро.
Він помітив, що дід прислухається не тільки до його слів, але й до його ходи.
Ось і останній день літніх канікул. Завтра по хлопчика приїде батько. Хлопчик прийшов до старого, купив два брилі й хотів уже йти, аж тут дід підняв руку й поклав йому на плече:
- Прощавай, хлопчику, - тихо мовив. - Ти добра людина.
Хлопчик відчув, як жалощі стискають йому серце.
- Звідки ви знаєте, що я їду? - тільки прошепотів.
Старий підвів голову – й хлопчик побачив, що в нього немає очей.
Довго, дуже довго вони мовчали.
- Ви самі робите брилі? - спитав хлопчик.
- Так, я роблю їх сам. Уночі… Якби не працював, то помер би.
Хлопчик важко зітхнув і сказав:
- Я приїду й на те літо. Не помирайте, дідусю… Добре?
- Добре, хлопчику, - тихо мовив старий, і руки в нього затремтіли. - Тепер я вже помирати не буду.
За Василем СУХОМЛИНСЬКИМ
ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА
Є в сухому степу колодязь. Біля колодязя – хатка. В ній живуть дідусь з внуком.
Біля колодязя на довгій мотузці відро. Їдуть подорожні, заїжджають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.
Перервалась мотузка, упало відро в глибокий колодязь.
Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.
День не п’ють води дідусь з онуком, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.
На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хату подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро під соломою.
Глянув подорожній настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з внуком, ударив коней батогом і поїхав.
- Що це за людина? – питає онук дідуся.
- Це не людина, - відповідає дідусь.
Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима. Дістав з воза відро, прив’язав до нього мотузку, витяг води, напився й поїхав, а відро так і стоїть на цямрині.
- Що це за людина? – питає онук.
- Звичайна людина, - відповідає дідусь.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
А світлі люди, наче зорі сяють,
У них по вінця є краси й тепла,
Вони в житті ніколи не згасають,
Від них стежинка світла пролягла
Й веде до правди і вони це знають.
Тому ідуть вперед без каяття.
Й ніколи із дороги не звертають
І в цьому світло їхнього життя.
Нікого без уваги не лишають,
На поміч залюбки усім прийдуть.
Чим можуть всім вони допомагають,
Бо з сонечком в душі завжди живуть.
Надія КРАСОТКІНА
ТУРБОТА
Людська турбота, це насправді диво,
Вона потрібна кожному із нас.
Дорослому й маленькому важливо,
Бо в ній найкраще зібране якраз:
Любов, тепло і відданість, й тривога,
І ніжність, й щедрість, щирість почуттів…
Молитва й віра звернена до Бога,
І сказані найкращі сотні слів…
Турбота - це усякий добре знає,
Коли тебе не лишать в забутті,
Це доброта, байдужості немає,
А прояв ніжності і вірності в житті…
Людська турбота це як сонце східне,
Дає надію, світло і тепло.
Людині кожній - просто необхідне.
Щоб легше в світі жити їй було.
Надія КРАСОТКІНА
УВАГА ТРЕБА ВСІМ
Увага треба і дорослому, й малому…
Тож і даруймо всім душі тепло.
Щоб в цьому світі, світі нелегкому
Усім нам добре й затишно було.
Даруйте посмішку та щире слово,
Щоб це струмочком до душі пливло.
Тоді на серці буде пелюстково,
Бо всіх пригорне людяність й тепло.
Несіть до всіх людей слова хороші,
Бо в них є сила, що й мости знесе.
Слова завжди дорожчі аніж гроші,
Бо в них любов, турбота, мудрість - все!
Уважні будьмо, людяні і щирі,
Цього дорослі хочуть і малі.
Тож жити станемо у злагоді і в мирі
На цій чарівній, дорогій землі.
Надія КРАСОТКІНА
СПІВЧУТТЯ
Велику силу має співчуття,
Воно не дасть загинути, пропасти,
Воно нас повертає до життя,
І не дає нам духом занепасти.
Бо ти у нім комусь несеш тепло,
І повертаєш на дорогу світла.
Підтримуєш, щоб легше все ж було,
І щоб душа хоч трішечки розквітла.
Й тобі також потрібне співчуття,
Без нього ти, немов один в пустелі.
Буває мучить біль і каяття,
І знищує, і душу б’є об скелі.
А добре слово, тихе співчуття,
Приводить в норму, біль заволікає.
Вже не таким складним стає життя,
Надії квітка зразу розцвітає.
Ще мить тому була душа в імлі,
Здавалося, що не було й надії.
І раптом світло стало на землі,
І повернулись спогади та мрії.
Велику силу має співчуття,
І як повітря нам воно потрібне.
Це надзвичайно щире почуття,
Якщо не саме золоте, то срібне.
Надія КРАСОТКІНА
Милосердний - серцю милий,
Співчувати вміє.
Він привітний, незлобивий,
Словом душу гріє.
Вміє весело сміятись,
Гнів і сум здолає.
Для людей він звик старатись -
Добру вдачу має.
Ділом людям допоможе,
Скаже добре слово.
Добре все зробити може -
Він на це готовий.
Благородний, дивовижний,
Має добру вдачу.
Чесний, вірний, світлий, ніжний -
Вас такими бачу!
Надія КРАСОТКІНА
Не дайте душам збайдужіти,
Робіть щось добре кожен раз.
Щоб в щасті сонечко зустріти,
Щоб промінець в серцях не згас.
Водички дайте, щоб попити,
Голодним хлібця простягніть.
І буде всім нам легше жити.
Тож доброту до всіх несіть.
Хто впав, надайте допомогу,
Словами й ділом поможіть,
А блудним покажіть дорогу
І добре слово всім скажіть.
Не дайте душам збайдужіти,
Тож до людей тепло несіть.
І стане краще в світі жити.
З любов’ю у серцях живіть.
Нехай душа в вас світла буде,
Хай доброта у ній зорить.
Зі щирістю єднаймось, люди,
Бо це найкраща в світі мить.
Надія КРАСОТКІНА
Байдужий - це, як мертвий, тільки дише,
Але душа уже не підлетить.
Самі інстинкти залишились лише…
І як тоді у цьому світі жить?
Надія КРАСОТКІНА
ЗБАЙДУЖІЛЕ СЕРЦЕ НЕ БОЛИТЬ
Байдужість для людини - це погано.
Бо збайдужіле серце не болить.
Як вселиться байдужість в душу рано,
То як людина в світі буде жить?
Коли в душі ніщо не ворухнеться,
Як хтось від голоду чи від хвороби впав…
Як серце на біду не відгукнеться –
Пройшов байдуже й руку не подав…
Байдужість виявляється в усьому:
Коли нема поваги й співчуття,
Й краси не видно в світі осяйному,
Нема ні совісті, ні болю й каяття…
Тоді бездумно можна ображати,
Бо все одно, що це комусь болить.
Тваринку мучити й людину убивати…
Байдужому у грудях не щемить…
Він, наче робот, що душі немає,
Ні почуттів людських, ні доброти…
В житті такий по головах ступає,
Щоб до мети до власної дійти.
Свої потреби лиш задовольняє,
А інше все хай хоч вогнем горить…
Ніщо їх не тривожить і не крає,
Чужа біда їм душу не ятрить.
Надія КРАСОТКІНА
БАЙДУЖІСТЬ
Байдужість - це погано, це рутина,
Яка засмоктує і руху не дає.
Тоді, мов нежива стає людина:
Нема душі, хоч оболонка є.
Бо ні на що вона не реагує,
Їй байдуже усе, їй все одно.
Чужого крику й болю не почує,
Отак собі спускається на дно.
Їй все одно, що хтось за правду б’ється,
Чи допомоги просить в дану мить.
Такий і на добро не посміхнеться,
Його душа ніколи не болить.
І він байдуже пройде стороною,
Ніколи людям не подасть руки.
Він змириться із рабством і ганьбою,
І виживе, як в полі будяки…
Байдужість, це якась страшна хвороба,
Що закриває світ перед людьми.
На все людина дивиться з-під лоба
І котиться повільно до пітьми.
Її ніщо у світі не хвилює,
Ні люди, ні тварини, що в біді…
Цей егоїзм її саму зруйнує.
Хто допомогу їй надасть тоді?
Коли сама вона все зруйнувала,
Пройшла без жалю і без співчуття…
Ніколи в серці доброти не мала,
Наповнила байдужістю життя…
Не можна жити в світі цім байдуже,
Що людям шлеш, те вернеться й тобі…
Надія КРАСОТКІНА
ТОЙ, ХТО ЖАЛІЄ, ТОЙ ДОБРО ПЛЕКАЄ
Вже три доби періщить дощ холодний,
Калюжі ріками по вулиці пливуть,
А під листочком - горобець голодний...
Та не у голоді лише тут суть.
Крило в малого зламане , підбите.
Жбурляють зі всіх сил ногами те пташа.
Воно ж, як ми, хоча і пір'ям вкрите!
У нього, як і в нас, жива душа.
Я підняла його і відігріла,
Повеселіло , тихо в дяку цвірінчить,
Радіє, що підсохли в нього крила.
Добро як робиш- то прекрасна мить.
Так шкода, що в людей жалю немає.
Жалійте ближніх і колись вернеться вам!
Той, хто жаліє, той добро плекає.
Це є безцінний у людини крам.
Черства душа, як жалості немає,
Стає вона, немов пустеля у пітьмі.
Хто із добром - Господь добром вертає,
Без жалості - лишаються німі.
Олена ЛОБАС, 19.10.2024
НАМИСТО ДЛЯ СЕСТРИ
Якось в одну крамничку ювелірну,
Де все виблискує і сяє від прикрас,
Зайшло дівча у пору надвечірню
(років п’яти-шести, мабуть, якраз).
Дзвіночок срібний задзвенів при вході,
Подавши знак, про гостю сповістив.
Було щось таємниче в тій господі…
Господар з радістю білявочку впустив.
Всміхнувся «Добрий вечір» до дівчати.
«Проходьте», - чемно запросив крамар.
«Здається, Ви щось хочете придбати?
Я миттю покажу Вам весь товар».
Дівча пригледіло із бірюзи намисто.
«Ось на вітрині… Я його беру».
Погляд у дівчинки довірливий і чистий:
«Порадую я ним свою сестру…
Відтоді, як померла наша мама,
Вона сама піклується про нас»
Перед очима в крамаря життєва драма…
«Але… Чи є платити чим у Вас?»
Дівча розкрило кулачок в долоньку,
І мідяки швиденько віддає.
Підпер крамар руками голівоньку…
Дівча зажурено: «Це все, що в мене є…»
«Цього достатньо. Забирай, серденько.
Неси сестрі намисто з бірюзи».
І, відвернувши голову хутенько,
З очей змахнув великі дві сльози…
Невдовзі знову продзвенів дзвіночок –
І до крамниці дівчина зайшла.
У голосі дівочім холодочок:
«Я Вам намисто повернути принесла.
Візьміть і вибачте: вона ж іще дитина.
Не розуміє деяких речей.
Немає мами, але ми родина…»
Крамар не зводив з дівчини очей:
«Ви не турбуйтесь», - мовив урочисто. –
«Хай Бог здоров’я вам усім дає!
Ви одягайте подароване намисто.
Його ціна – це все що в мене є»
Таміла ПАНАСЮК, 24.04.2024
Для того щоб підтримати людину,
Розрадити від розпачу і болю,
Достатньо пригорнути на хвилину
Й сказати: «Не хвилюйся… Я з тобою!»
Достатньо зрозуміти і прийняти,
Його проблему, розпач, смуток, біль...
В свої долоні його руки взяти
Й не сипати на свіжу рану сіль.
Для того щоб підтримати людину,
Потрібно мати душу й добре серце
Плече підкласти у лиху годину,
І твоя щирість ніби теплі дверці...
В житті завжди то добре, то не дуже,
Бо радість завжди в парі із журбою,
І щастя чути: "Не журися, друже...
Здолаємо удвох, бо я з тобою"
Таміла ПАНАСЮК
Холодне серце - не заплаче.
Чужа біда - не заболить.
Одні ридають, другі скачуть,
Хтось помирає, іншим - жить…
Вбивають правду - зникне віра.
Байдужість вселиться в серця.
Своя сорочка - ближче тіла,
Чужу - вдягають на живця.
Своє болить, лише подряпай.
Чуже - хоч палець відрубай!
І скільки ще воді тій крапать,
Щоб камінь з місця зрушить вкрай?
Заснула в нім людська байдужість.
Упала в душі - та й лежить.
І як звільнити ту потужність,
Що зародилася колись?
Як повернути віру й щирість?
Просту природну доброту?
Верни, Всевишній, свою милість!
Впусти надію в пустоту…
Раїса БАРЧУК, 24.11.2023
ДОБРА ДІВЧИНКА
В одному селі хтозна відколи жив дід. Старий-престарий, сивий-пресивий. Узимку на печі, а влітку на сонці вигрівався. На господарстві була в нього біла коза, зозуляста курка і гребенястий півень.
Якось почалапав дід на город і забрів у капусту. Коли чує - дитячий голосочок:
- Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою. Оглянувся - нема нікого.
Подумав, що йому вчулося. Вже хотів повертати до хати, коли знову:
- Дідусю, візьміть мене з собою.
Зиркнув на капусту - аж там, на найбільшій капустині, сидить маленька дівчинка. У рожевому платтячку, в червоних черевичках, а в двох кісочках заплетено рожеві банти. Очі у дівчинки були голубі-голубі, личко біленьке.
- Ти де тут ужялашя? - прошамкав беззубим ротом дід.
- Лелеки згубили, - відповіла дівчинка.
- А як тебе звати?
- Ну, то будеш Леся.
- Добре, дідусю.
Дід узяв дівчинку за руку, завів до хати, посадив на припічок, дав їй склянку молока та окраєць черствого житнього хліба.
Леся попоїла, подякувала і почала поратись у хаті. Старий сидів на лаві і не міг намилуватись, як маленька господиня, запнувшись рушничком, швидко помила миски, заслала веретою старе дерев’яне ліжко, підмела долівку.
- Дідусю, а де ваше відро? - запитала дівчинка.
- Нема, доню, у мене відра.
- А чим воду носите?
- Горнятком, дитино моя.
- Я піду по воду.
- Ти ж маленька ще.
- Нічого, дідусю, якось принесу.
Взяла глиняне горнятко, вибігла із хати і, наспівуючи якусь пісеньку, побігла крутою стежкою в яр, до копанки.
Тільки зачерпнула води і хотіла вже повертатися до хати, коли бачить: біля стежки мурахи силкуються затягти до свого житла велике біле яєчко, але воно мовби до землі приросло.
Зігнулася Леся, соломинкою продовбала більшу дірочку до мурашиної хатки - і мурашки одразу ж затягнули туди свою здобич. Вже хотіла йти, коли почула:
- Дякуємо тобі, добра дівчинко!
Іде, поспішає Леся стежкою, несе воду. А назустріч синичка:
- Цінь-цінь, цінь-цінь!.. Дівчинко, порятуй моїх діток від кота-злодія!
Кинулась Леся до яблуні і бачить: коло дупла сидить, великий чорний котище і лапою з гострими кігтями хоче залізти до’пташиного гнізда. Леся схопила гілку і пригрозила забіяці. Той злякано нявкнув і дременув хтозна-куди.
- Дякую тобі, добра дівчинко, дякую! - радісно проспівала пташка.
Хотіла вже йти Леся - аж тут шлях їй перегородило густе срібне павутиння. Тільки подумала махнути рукою, щоб прокласти собі дорогу, як здоровенний павук вибіг на середину свого царства, злякано глянув на дівчинку і густим басом попросив:
- Шшу-у-у, дівчинко. Не губи моєї домівки. Бачиш, скільки я наловив мух і комарів-кровопивців? Не будуть вже вони ані тебе, ні діда, ані козу кусати.
- Живи собі, павученьку, не буду твого срібного царства чіпати.
- Шш-у-у, сс-пасибі тобі, добра дівчинко. Вже Леся взялася за клямку дверей, як де не візьметься бджілка.
Літає над головою і благає:
- Дз-зз-з, дз-зз-з, Лесю… Хтось зачинив льоток у нашому вулику… Тепер ми не можемо потрапити до своєї хатки, а в хатці від голоду і душняви задихаються наші сестри…
Недовго дівчинка роздумувала. Поставила горнятко на поріг - і бігом за бджілкою у садок. Відсунула льоток, а бджілки радісно:
- Дякуємо, дуже дякуємо тобі, добра дівчинко! Прийшла до хати, а дід лежить сумний-пресумний, на білий світ не дивиться.
- Що з вами, дідусю? Може, болить що?
- Ой болять мені всі кісточки, дитино, кожна жилочка,- простогнав старий. - Доки ти ходила по воду, то прийшли розбійники та били мене… Останній кожух забрали, півнику голову скрутили, кізоньку на заріз повели. Лишень курочка заховалася від них. Ще й жменю борошна витрусили, шкуринку хліба забрали. Доведеться нам з голоду помирати.
Вийшла Леся надвір, сіла на призьбу та й зажурилася. Підперла кулачком голівку, а з очей сльози: кап, кап, кап.
Десь тут узялася синичка, сіла на бузкову гілку і до дівчинки:
- Цінь-цінь, цінь-цінь, Лесю! Ти чого плачеш?
- Як же мені не плакати, коли розбійники все в дідуся забрали, нас на голодну смерть лишили.
Вислухала те пташка, злетіла у небо і на весь білий світ проспівала:
- Цінь-цінь, цінь-цінь! У нашої Лесі горе велике! Розбійники все у дідуся забрали, на голодну смерть обох залишили. Допоможіть їм!
Першою це почула курочка. Прибігла - і до дівчинки:
- Йди, Лесю, до хліва, там повне гніздо яєць, їжте на здоров’я!
Ще не встигла дівчинка викласти з фартушечка яйці, як через відчинені двері до хати влетів рій бджіл. Вони кинулися до великої чорної макітри і скоро наповнили її по вінця запашним медом.
Тільки бджоли вилетіли з хати, як через поріг поповзли до кімнати маленькі моторні мурашки. І кожна несла на спині пшеничне зеренце. Комашки так завзято працювали, що через годину наповнили мішок золотистим зерном.
Дід із Лесею не могли надякуватися за гостинці.
Вже дівчинка хотіла зачинити двері, аж побачила великого павука. Він повз попереду, а за ним - його родичі, які жили по садах і лісах. Павук чемно привітався і сказав:
- Шш-у-у, Лесю! Ми прийшли, щоб сплести вам із дідусем таке вбрання, у якому взимку було б тепло, а влітку прохолодно.
До вечора павуки сплели два срібні кожушки, костюм для діда, платтячко і шапочку Лесі. Ніхто на світі ще на мав такого одягу.
Вже сонечко лягло спати, коли синичка дзьобом постукала у вікно і повідомила, що птахи пригнали козу, принесли все крадене майно, а розбійників прогнали за чорні моря-океани.
Щасливо зажили дід із Лесею. Може, ще й досі живуть собі десь.
Микола МАГЕРА
БУДЬМО ДОБРІШИМИ
Іду додому. На під'їзді оголошення: "Дорогі сусіди! Сьогодні приблизно о 9.20 біля вхідних дверей було загублено 120 грн. Якщо хто знайшов, занесіть, будь ласка, в кв. 76 Антоніні Петрівні. Я беру 120 грн., піднімаюся, дзвоню. Відкриває бабуся у фартуху. Тільки побачила мене з грошима, відразу обніматися і в сльози щастя.
І розповіла: "Пішла за борошном, повернувшись, виймала ключі біля під'їзду - гроші-то, напевно, і випали".
Але! Гроші брати відмовилася навідріз! Виявилося, за пару годин я вже шоста "знайшла" бабусині гроші!
Працюю в кафе швидкого харчування. Сьогодні вранці чоловік підійшов до каси і сказав: "За мною стоїть дівчина, я її не знаю. Але я хотів би заплатити за її каву. Передайте їй".
Ця дівчина сильно здивувалася спершу, а потім зробила теж саме для наступної за нею в черзі людини. І так 5 разів поспіль!
Я тяжко хворіла на ангіну. Вдома була одна, не могла навіть встати з ліжка і плакала від безпорадності. Моя собака сиділа поруч з ліжком і дивилася на мене з занепокоєнням. Потім пішла і повернулася з величезною заяложеною кісткою: вона, мабуть, у неї була прихована на чорний день. Поклала кістку на подушку і підштовхнула носом до мого обличчя - "погризи!".
Якось побачив на вулиці бабусю, продавала всього одну єдину кімнатну квітку - фіалку. Стало її шкода, заплатив раз в 10 дорожче ніж вона просила. Вона зі сльозами: "Побігла я в магазин, куплю дідові ковбасу".
Приніс квітку додому, на наступний ранок вона розцвіла.
Степан ГАВРИЛИЧЕНКО
В ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЛІТА
Сергійко та Сашко дружать давно, ще з дитячого садка. Хоча характери у хлопчаків були дуже несхожі. Сергійко більше любить із книжкою годинку-другу, а іноді й увесь вихідний день просидіти. Фізкультуру ж вважав найважчим предметом. А Сашко навпаки - уже з десяти років брав призи в міських та обласних змаганнях легкоатлетів.
Усе тобі легко дається, - сказав якось своєму другові Сергійко, - а мені хоч би плавати навчитися як слід. Усе ж таки на Дніпрі живемо.
Головне, що в тебе бажання з’явилося, - зрадів Сашко. Згодом Сергійко вже плавав не набагато гірше за Сашка.
І саме це вміння допомогло друзям у випадку, про який зараз піде мова.
Трапилося це 31 серпня. Того дня хлопчики вирішили поїхати на свій улюблений пляж - той, що якраз навпроти острова Хортиця.
Людей біля річки було небагато. Віддалік грали у волейбол дівчатка. А поряд примостився на пісочку кругловидий невисокий на зріст чоловік. Він трохи побалакав із хлопчаками. Спитав, у якому класі вчаться, як провели літо. А потім запитав:
- А вода холодна, хлопці?
- Та ні, - відповів Сашко.
Сашко та Сергійко дивилися, як чоловік обережно заходив у воду. Спочатку присів на місці, а потім пірнув і швидко поплив. Сергійко почав читати. Сашко ж продовжував спостерігати за незнайомим.
Раптом Сашко захвилювався.
- Слухай-но, ану, кидай читати... Дивися... - він показував пальцем на воду. - Той чоловік, що балакав із нами, зник, розумієш?.. Плив, плив і раптом пішов під воду...
- А може, він просто пірнув? - спробував заспокоїти друга Сергійко.
- Щось не схоже, довго не виринає. Ану, вперед! - скомандував Сашко.
Обидва хлопчики кинулися у воду. Через кілька секунд вони вже були на тому місці, де зник їхній сусід.
Пірнали по черзі, кілька разів. Нарешті Сашко наткнувся на чоловіка. Удвох із Сергійком ледве витягнули його на берег. Почали робити штучне дихання.
Тим часом до берега причалив катер. Хтось із відпочивальників уже встиг викликати рятувальників, а заодно і швидку допомогу. Машина відвезла потерпілого до лікарні.
Від лікарів швидкої допомоги хлопці дізналися, що їхній незнайомець - лікар і працює в лікарні міста Запоріжжя. Що життю його вже нічого не загрожує.
Потім у школу, де навчалися наші герої, прийшли представники рятувальної служби. Вони говорили багато теплих і схвильованих слів про випадок на Дніпрі, про сміливість, спостережливість та хорошу фізичну підготовку Сергійка та Сашка. А потім вручили їм медалі «За порятунок потопаючих».
Хоча самим хлопцям здавалося, що нічого особливого вони не зробили. Адже кожен на їхньому місці вчинив би так само.
Леонід СОРОКА