Походження терміна «етика» сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького «еthos», яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім - звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища.

Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н. е.), узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник «ethicos» - «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот - мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо, відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав «ethice» (етико). Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву яку носить і сьогодні.

За аналогією, у латинській мові від терміна «mos» («moris») - крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини - давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н.е.) утворив прикметник «moralis» - «моральний», тобто такий, що стосується характеру, норову, звичаю. Від нього пізніше увійшов у вжиток термін «moralitas» - «мораль» як наука про людські характери. Ці поняття виникли не у стихії народної свідомості, а були створені філософами для позначення певної сфери дослідження.

1.2

Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку, зокрема розвитку науки і суспільної свідомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку, що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються.

Поняття «мораль» і «моральність» часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності - як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми (Лозовой В.О.). Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не с пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами – інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль (Малахов М.Г.).

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука, про мораль (моральність) (Лозовой В.О.).

Мораль – це те, що «для нас»,

моральність – це те, що «в нас».

1.3

Предметом етики є мораль ...

1.4

Структура етики як науки, чи структура етичного знання, включає шість змістовних блоків.

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує норови, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її мораль-них якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана описати й обгрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

6. Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

1.5

Сформувалася етика у лоні філософії, тому вона споріднена зі всіма основними її розділами:

- онтологією (вченням про буття),

- гносеологією (теорією пізнання),

- аксіологією (вченням про цінності),

- праксеологією (вченням про буттєву практику людини).

З'ясовуючи сенс життя, етика змушена вийти на основоположні онтологічні проблеми, зокрема буття людини як особистості. Етику як науку нормативну, що визначає поведінку індивіда в конкретних випадках, цікавить передусім потенційне буття, світ належного. Проте вона зважає і на реальні моральні стосунки людей, тобто на моральність.

Спорідненість етики з гносеологією зумовлена необхідністю осмислення природи, сутності, структури і функ-цій моралі, піднесення моральних уявлень, які загалом належать до буденної свідомості, до рівня наукових понять.

З аксіологією етику ріднить аналіз природи та сутності абсолютних, безумовних цінностей, до яких належить передусім добро.

Розв'язує етика і праксеологічні проблеми, зокрема створює зразкові і практичні моделі людських стосунків та засоби їх реалізації, пропонує певні рекомендації. Отже, вона є практичною філософією, перебуває в органічному зв'язку з праксеологією, яка досліджує активне, дійове, практичне ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її діяльності, зокрема проблему свободи і необхідності та різні способи її розв'язання — фаталізм (панування над людиною невідворотних сил); волюнтаризм (проголошення волі як першооснови і творця дійсності); концепції, в яких переборюються крайнощі фаталізму й волюнтаризму.

Як наука про належне (ідеальне) етика перебуває у взаємозв'язках із футурологією (лат. futurum - майбутнє і грец. logos - слово, вчення) - наукою про майбутнє людства.

Крім того, вона взаємодіє з естетикою, психологією, педагогікою, історією, етнографією, культурологією, мистецтвознавством, іншими науками, які досліджують буття людини. Проте координувати дослідження моралі може тільки етика.

1.6

Етика, як і будь-яка наукова дисципліна, розвивається на певному теоретичному світоглядному підґрунті та водночас сама володіє системою методологічних принципів, за допомогою яких здійснюється оновлення й аналіз моральних норм і цінностей.

Розглядаючи перший аспект проблеми, слід, насамперед, розглянути питання про взаємозв'язок етики та філософії. Загальновизнаною ще з часів Аристотеля є думка про те, що світоглядною основою знання є певна філософська концепція світу й людини. Однак до наших часів залишається дискусійним питання про конкретні форми прояву цього взаємозв'язку.

З філософією етику пов'язує спільність генези та світоглядного підходу до предмета вивчення. З огляду на це, набуває особливої ваги питання про масштаби впливу філософії на цю науку. Досить поширене уявлення про те, що етика є прямим, безпосереднім застосуванням філософських принципів у сфері моралі. Воно, зрештою, зводиться до висновку, що вирішення питання про співвідношення духу та матеріального буття - основного питання філософії - визнавалося єдиним, універсальним мірилом цінності вчення про мораль.

З таким трактуванням проблеми не можна погодитися, позаяк воно витікало зі стародавньої етичної думки (Геракліт, Піфагор, Платон, давньоіндійські мудреці) та може бути пояснено нерозвиненістю, зародковим характером етичного дискурсу в ті часи. Нині ж ситуація кардинально змінилася й етика вже давно має власний теоретичний потенціал. Такі погляди можуть бути й результатом прямолінійної ідеологізації відношення матеріалізм-ідеалізм, яке є помилковим, деструктивним актом і для філософії, і для етики.

Як же в наші дні вирішується питання про співвідношення філософії та етики?

По-перше, варто підкреслити необхідність деідеологізації питання про співвідношення матеріалізму й ідеаліз-му. Не можна ототожнювати належність мислителя до певного філософського табору з його політичною позицією.

По-друге, необхідно перестати вважати філософські погляди єдиним універсальним джерелом етичних переконань. Із філософії етика бере загальносвітотядну орієнтацію та універсальні теоретико-пізнавальні механізми обгрутонування власних принципів. Основний же теоретичний і ціннісно-орієнтаційний матеріал вона черпає з інтелектуального досвіду попередніх етичних учень і осмислення реального етичного життя сучасного суспільства. Цінність і соціокультурна ефективність учень про моральність не залежить повністю від характеру загально-філософських поглядів мислителя.

Світоглядна орієнтація реалізується в загальному філософському трактуванні моралі. Філософський підхід до дійсності становить необхідну передумову для етики тому, що подає загальне уявлення про її предмет - мораль, - яке розвивалося в міру розробки теорії, залежно від отриманих результатів.

Мораль існує не як автономна субстанція, а як особлива властивість світу, що перебуває у взаємодії з іншими його проявами. Тож і загальне значення моралі виникає не в результаті її абсолютно окремого розгляду, а при її сприйнятті в системі світу - як складового елемента всього світогляду людини. Таке загальне значення моралі, з якого починається будь-який етичний роздум, виходить безпосередньо із світогляду, з філософських поглядів людини.

Спектр світоглядних орієнтацій в етиці дуже багатогранний. Це зумовлює складну, багатоаспектну картину історичного розвитку етичної думки, наявність боротьби різних концепцій і шкіл. Та попри все це слід брати до уваги, що загально-філософська позиція, відіграючи, без сумніву, дуже важливу роль в етиці, все-таки не виз-начає в односторонньому порядку зміст і практичну цінність теорії моральності (Гончаров Г.М. - Червона С.П.)

Підкреслюючи філософський характер науки етики, маємо зробити в цьому зв'язку й декілька суттєвих застережень. Адже донедавна поняття «філософія», «філософський» в офіційному слововжитку виступали в єдиному ряді, єдиному смисловому ланцюзі з такими термінами, як «ідеологія», «партійність», «непримиренність», «пропаганда» і т. п. Багато хто й тепер переконаний мало не в синонімічності всіх цих виразів: якщо «філософ» – то вже й «ідеолог», і «пропагандист»...

Філософічність етики як необхідної складової людської культури означає по суті дещо принципово інше.

По-перше, філософія у справжньому її розумінні не тільки не є ідеологією, але нерідко прямо протистоїть останній. Сутність ідеології можна тлумачити по-різному, але в будь-якому разі вона обіймає певну сукупність загальних уявлень про людину, її потреби, місце у світі, життєве призначення тощо – уявлень, які, оволодіваючи народними масами, сприяють їхньому згуртуванню, утвердженню однодумства в їхньому середовищі – отже, полегшують справу керування, маніпулювання цими масами в тих або інших інтересах Саме через це насадження певної ідеології – неодмінний клопіт будь-якої авторитарної правлячої верхівки, будь-яких соціальних сил, що прагнуть закріпитися при владі.

Що ж до філософії, й зокрема філософської етики, то вона, навпаки, народжується саме тоді, коли людині набридають ідеологічні загальники й вона відчуває потребу сама, за допомогою власного розуму розібратися в сенсі власного буття, в одвічних таємницях людської присутності у світі.

Важливо не забувати, що в самій своїй основі філософія й ідеологія – речі різні.

По-друге, філософію загалом і етику як філософську дисципліну неможливо звести й до того, що досі зветься в нас суспільними науками або суспільствознавством у широкому розумінні слова. Те, що філософія й етика буцімто науки суспільні, – уявлення, по суті, того ж ґатунку, що й знаменита марксистська теза про сутність людини як сукупність суспільних відносин. Проте щодо етики й філософії в цілому важливо усвідомити, що власну предметну та проблемну специфіку вони дістають, лише звертаючися до цілісності людського існування і людської присутності у світі. Саме людина як така – її цілісність, неповторність, призначення – є для філософії предметом основної зацікавленості; що ж до суспільства, то воно входить до сфери її інтересів остільки, оскільки людина в ньому живе (отже постає як суспільна істота) й відчуває на собі вплив процесів, що в ньому відбуваються.

Таким чином, ми маємо підстави розглядати й філософію, й етику зокрема передусім як дисципліни гума-нітарні, як галузі знань про людину в цілісності її життєвих проявів (Малахов В.А.).

1.7

Світоглядна спрямованість етики набуває конкретного втілення в принципах моралі. Їх можна поділити на три основні групи:

- світоглядні,

- власне етичні.

- методологічні

Світоглядні принципи характеризують загальну духовно-практичну тенденцію розвитку моралі, її відношення до людини та соціальної дійсності, вони надають їй цілісності та внутрішньої єдності.

Принцип гуманізму відображає здатність людини до духовного вдосконалення, захисту гідності особи та її права на щастя.

За змістом близький до попереднього принцип перфекціонізму (від фр. perfection - удосконалення). Згідно з цим принципом, здатність до вдосконалення є сутнісною рисою людини, її найважливішим моральним завданням. Перфекціоністська етика вбачає основне завдання моралі в розвиткові духовних можливостей індивіда, висловлює віру в добрі сили людини.

Принципи індивідуалізму та колективізму розкривають сенс співвідношення моралі окремої особи та суспільства. Індивідуалістична мораль протиставляє особу суспільству, розглядає її як самоціль, а суспільство тільки як допоміжний засіб для досягнення індивідом своїх цілей. У деяких етичних ученнях суспільство характеризується як сила, ворожа щодо особи. Етичні ж учення, котрі орієнтовані на колективістську мораль, утверджують пріоритет суспільного блага. При цьому людина служить суспільству не тому, що юна підпорядковується чиїйсь волі, а добровільно, на основі власного розуміння інтересів суспільства й інших людей. У православній етиці ця спрямованість моралі проявляється в ідеї соборності, котру слід розуміти як єднання людей на основі служіння вченню Ісуса Христа для втілення його в земному житті.

Важливі світоглядні моменти етичної теорії розкриває принцип оптимізму та песимізму.

Оптимістична спрямованість моралі передбачає впевненість у перемозі добра над злом, у можливість морального вдосконалення людини. Оптимізм в етичній думці обгрунтовували по-різному. Мислителі античності обґрунтовували шляхетність поведінки розумним пізнанням людиною своїх цілей і сутності моральних чеснот. У християнській етиці ідея оптимізму заснована на вірі в силу божої благодаті, що веде людину до добра. В етичних ученнях послідовників соціологічної школи XIX ст. оптимістична орієнтація базувалася на переконаності в неодмінній перемозі соціального та наукового прогресу, що приведе до встановлення в суспільстві соціальної справедливості. Потрібно зазначити, що наприкінці XX ст. у моральних концепціях суспільства почало переважати критичне ставлення до ідеї етичного оптимізму. Віра в моральний прогрес особистості сьогодні майже зникла з етико-філософських ідей і міркувань.

Етичний песимізм стверджує, що в світі переважає зло, що людина приречена на страждання, що вона сама не здатна до морального вдосконалення та розвитку, застрягла у вадах і безцільній витраті своїх сил. Ця світоглядна традиція пронизує багато етичних учень. Вона була істотним аспектом греко-римського стоїцизму, відчувається у християнстві (відомі слова Еклезіаста: "І зненавидів я життя, бо все суєта і томління духу. Все постало з праху і все повертається в прах"). Песимізм в етиці часто набуває форми сумніву в можливостях людини пізнати істинний зміст добра, форму заперечення об'єктивної значущості моральних цінностей.

Деякі методологічні принципи, котрими оперує етика, мають не загально-філософський, а власне моральний характер, бо вони розкривають специфічні аспекти обґрунтовування та пояснення етичних норм і цінностей. До них належать поняття морального абсолютизму й морального релятивізму.

Моральний абсолютизм розглядає моральні поняття як вічні та незмінні, самоочевидні закони чи заповіді.

Релятивізм же надає моралі вкрай мінливого й умовного характеру.

Поряд з цими положеннями, в етиці висувалися принципи пробабілізму та історизму.

Пробабілізм (від лат. probabilis - імовірний) - стверджує, що моральні уявлення мають імовірнісний характер. На думку його прибічників, при здійсненні морального вчинку, за умови незнання правильного рішення, слід керуватися тією інтерпретацією, котра видається найбільш імовірною та прийнятною для індивіда.

Принцип історизму орієнтує бачити в моральності як вічне, унікальне, загальнолюдське, так й історично швидкоплинне, мінливе, пов'язане з певними етапами розвитку суспільства.

Принцип меліоризму (від лаг. теlior - кращий) - лежить в основі етичних теорій, що вважають песимізм і оптимізм непридатними, тому що вони абсолютизують своє уявлення про людину, її життя й таким чином дезорієнтують людину, переконуючи її в перемозі добра чи, навпаки, в неможливості перемогти зло. Прихильники меліоризму пропонують середній шлях - визнати зло неминучим, але вважати людину здатною поступово розширити сферу добра та збільшити ймовірність щасливого життя.

Деякі з етичних принципів характеризують духовно-практичну орієнтацію системи моралі, що розробляється. До найбільш поширених з-поміж таких принципів належать альтруїзм і егоїзм.

Альтруїзм (від лат. alter - інший) - це моральний принцип, який вимагає від людини безкорисною служіння довколишнімі суспільству, готовність пожертвувати власним благом заради блага інших людей.

Принцип егоїзму (з лат. ego - я) - обґрунтовує мораль, яка виводиться з пріоритету войовничого індивідуалізму, самолюбства, виняткової турботи про власне "я". Егоїстична налаштованість простежується в моральних системах з часів античності (гедонізм, кініки), а поширення набуває в етичних ученнях капіталістичної епохи (утилітаристські концепції А. Сміта, І. Бентама, Д. Мілля, сучасна етика прагматизму). В історії етичної думки була спроба переосмислити цей принцип позитивно, ототожнивши егоїстичну настанову з правильним розумінням особистого інтересу.

Так виникла концепція "розумного егоїзму", котру розробляли в різних варіантах К. Гельвецій, Л. Фошрбах та ін. Проте, надаючи егоїзмові розумного, суспільно виправданого, конструктивного характеру, автори цих концепцій виходили за межі традиційного змісту цієї моральної настанови, зберігаючи від неї лише зовнішнє, термінологічне оформлення.

Поширення в етиці набув також принцип аморалізму (від грецьк. а - заперечення та лат. moralis - моральний). Він обґрунтовує нігілістичне ставлення до норм чинної в суспільстві моралі та стверджує, що невиконання моральних норм є законним способом поведінки людини. Аморалізм в етиці може набувати різноманітних форм прояву, від незначних порушень моральних норм суспільства аж до повної безпринциповості в досягненні особистих інтересів.

Різновидом аморалізму є цинізм - відверте заперечення моралі та зневага до будь-яких моральних засад і усталених норм поведінки в суспільстві. Іноді аморалізм висловлює позицію крайнього нігілізму особи, що проявляє свій протест проти сучасної їй моралі у формі анархічного заперечення. Найчастіше аморалізм реабілітує фактичну аморальність.

Методологічні настанови формують ставлення людини до виконання моральних приписів. При цьому варто зупинитися на етичних поняттях догматизму, формалізму, авторитаризму, самодіяльності та творчості в моралі, а також на понятті ригоризму.

Догматизм - це сліпе, бездумне дотримання вимог якої-небудь системи моралі. При цьому відсутнє розумне, раціональне обґрунтування вимог, розуміння їхнього соціального значення чи наслідків. Деякі відтінки догматичного сприйняття моралі розкривають принцип формалізму та авторитаризму.

Моральний формалізм - появляється в суто зовнішньому слідуванні заповідям і нормам моралі, коли людина залишається байдужою до сприйняття їхнього глибокого гуманістичного змісту, що сприяв би духовному зростанню особистості.

Моральний авторитаризм характеризує спосіб обґрунтування моральних норм. Авторитарне значення моралі виходить з того, що єдиною підставою виконання їхніх вимог є посилання на авторитетну особу, котра санкціонує ці правила та норми. На відміну від догматичного підходу, саме ідея діяльності та творчості в моралі підкреслює необхідність активного й вільного виконання людиною вимог моралі. Індивід не тільки підкоряється покладеним на нього моральним обов'язкам, але й самостійно ставить перед собою складні етичні завдання. Ці завдання він здійснює не через зовнішній примус, а керуючись вимогами власної совісті, прагнучи зробити добро довколишнім.

У поясненні того, як етична діяльність співвідноситься з рештою життєдіяльності людини, одвічно існує дві основні традиції - евдемоністична та ригористична.

Евдемоністична підкреслює, що людина слідує етичним вимогам через особисте сприйняття їх, а її певна моральна поведінка витікає з умов життя чи природи. Однак в історії суспільства вимоги моралі часто суперечили бажанням індивіда. Це відобразилося в уявленні про одвічний конфлікт між схильністю та обов'язком, шляхетним мотивом і практичним розрахунком. Звідси бере початок інша традиція, в руслі якої розвиваються концепції стоїцизму, християнської етики та кантіанства. Її сутність полягає в тому, що мораль - це те, що протистоїть природним потребам людини. На цьому засновується пояснення моральної діяльності як суворого подвижництва, приборкання людиною своїх природних прагнень задля виконання вищої цілі. Таке потрактування моралі, виконання її вимог називається етичним ригоризмом.

Ригоризм (з лат. rigor - суворість) підкреслює неухильність дотримання людиною своїх етичних принципів. Людина слідує власному етичному правилу, незважаючи на жодні обставини чи наслідки свого вибору, часто всупереч особистим інтересам. Іноді наголошується, що ригоризм переростає в моральний фанатизм або святість. Можливість таких оцінок реальна, але все-таки початково в ригористичному поясненні моралі закладена гуманна ціль. Власне ригоризм - це послідовно доведена в системі моралі думка про те, що етична діяльність вимагає від людини величезної самовіддачі, самовідданості, перемоги над всім егоїстичним в її душі та розумі.

Це далеко не всі настанови та принципи, що утворюють методологічну основу етики, але навіть викладені вище, переконливо розкривають як специфіку етичного пізнання, так і різноманіття його теоретичного інструментарію. Отже, сучасна етика - це значний і багатогранний масив світоглядного знання, цілий інтелектуальний світ. Його не просто осягнути, але він по-своєму захопливий і має величезне теоретичне та практичне значення.

1.8

Специфіка предмета етики полягає у неможливості виокремити його як будь-який об'єкт, описувати, вимірю-вати як окрему цілісність.

Усвідомлення специфіки предмета етики орієнтує на сферу пошуку емпіричного матеріалу, вибір ефективних засобів його збирання і оброблення. Водночас формування блоку емпіричного матеріалу етики сприяє конкретизації уявлень про її предмет і пов'язане з необхідністю утримувати в полі зору не тільки суще, а й належне (ідеальне).

Одним із джерел емпіричного матеріалу для етики є мова моралі.

Мова моралі - засіб передавання людьми своєї моральної позиції, вираженої в оцінно-нормативних вислов-люваннях, які мають не дискурсивний, тобто інтуїтивний, характер.

Опосередковано етика досліджує феномен, безпосередньою дійсністю якого є мова моралі та відповідне мовлення ("омовлена" мораль). Навіть вчинки людей, маючи виокремлене існування, стають фактами теорії моралі лише за умови їх позначення відповідними мовними засобами. Тому одним з основних методів етики є герменевтика (грец. hermeneutikos - пояснюю) — теорія, мистецтво інтерпретації змісту основних моральних понять, суджень, відповідного тексту загалом. Герменевтичне тлумачення моральних суджень і міркувань необхідне, зокрема, для самозахисту етики як науки, яку нерідко запідозрюють у нездатності гарантувати істинність та достовірність своїх положень.

Оскільки мораль має свою мову (висловлювання, міркування), це надає їй дискурсивного (лат. discursus міркування, аргумент), тобто створеного шляхом логічних міркувань, понятійного характеру.

Оцінні уявлення про позначені конкретними іменами явища має лише та людина, яка здатна визначити відповідні поняття, вказавши на їх ознаки, кожна з яких є необхідною, а всі разом - достатніми, щоб відрізнити мислимі в цьому понятті явища від усіх інших. Наївно припускати, ніби пересічний суб'єкт моральних відносин послуговується лише тими термінами моралі, які мають понятійне навантаження. Навіть фахівці з етики часто скаржаться на труднощі у тлумаченні деяких понять, а іноді стверджують, що це взагалі неможливо. Тобто відомі всім поняття "добро", "зло", "совість", "честь", "гідність" тощо в системі моральної свідомості є лише мітками, які вказують на певний феномен. Етика прагне піднести уявлення, позначені термінами моралі, до рівня наукових понять, виявивши необхідне і загальне в їх змісті й оцінках.

Непростим є і тлумачення моральних термінів (імен), суджень (висловлювань), текстів. Жоден із викорис-товуваних при цьому способів не є цілком надійним. Тому обмеженість одного з них має компенсуватися перевагами інших. Для буденної свідомості найпереконливішим методом розуміння змісту моральних уявлень і переживань, закріплених за відповідними термінами, є самоспостереження, яке також живить етику емпіричним матеріалом. Бо навряд чи може хтось збагнути зрозуміліше і переконливіше (переконливіше психологічно, а не логічно), що таке совість, ніж людина, яка пережила муки совісті.

Віра в переконливість самоспостереження завдяки працям багатьох учених, зокрема німецького філософа, психолога Вільгельма Вундта (1832-1920) та американського психолога Едуарда-Бредфорда Тітченера (1867-1927), знайшла обґрунтування у психологічній концепції аналітичної інтроспекції (лат. introspecto - дивлюся всередину). Згодом наука відмовилася від інтроспективного методу, зокрема від аналітичної установки, процедура якої вимагала розчленування чуттєвого образу на елементи. Натомість пропонувалася природна, феноменологічна установка дослідника, яка передбачала вільний і неупереджений опис переживань в усій їх повноті й конкретності способів, якими вони виявляють себе спостерігачеві. Правда, і тепер не заперечується можливість одержання емпіричного матеріалу зі сфери свідомості методом самоспостереження. Однак цей метод не слід переоцінювати, як це робив французький філософ, математик і природодослідник Рене Декарт (1596—1650).

Інтерпретація моральних термінів завдяки проникненню в таємниці моральної свідомості інших людей теж пов'язана з різноманітними труднощами. Про це свідчать, зокрема, праці німецьких філософів Фрідріха-Ернста-Данієля Шлейермахера (1768-1834), який досліджував здатність людини розуміти іншу, та Вільгельма Дільтея (1833-1911), на думку якого душевне життя індивідуальності є ізольованим світом, а взаємопроникнення цих світів неможливе.

Пізнанню феноменів моралі певною мірою сприяє емпатія (грец. empatheia - співпереживання) - позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу інших людей, що ґрунтується на співпереживанні. її спостереження мають певну цінність для етики. Однак цей спосіб проникнення в духовний світ інших людей з метою виявлення змісту моральних термінів теж є недосконалим, оскільки пізнане в такий спосіб майже неможливо перекласти на мову дискурсивного мислення. До того ж існує небезпідставна думка, що переживання людини, яка співчуває, відрізняються від переживань людини, якій співчувають (це твердження не заперечує, що здатність співпереживати є однією із сутнісних якостей людини як суб'єкта морального відношення).

Процес пізнання моралі відчутно збагачують етнографічні відомості, які дають змогу простежити виникнен-ня і розвиток мови моралі, її термінів, а опосередковано - власне моралі. Правда, такий підхід іноді спричиняє релятивістське (відносне) розуміння сутності моралі, про що свідчать, зокрема, наведені софістами суперечливі дані про звичаї та мораль різних народів. Щоб уникнути релятивізму, основну увагу слід звертати на загальні тенденції історичного розвитку моралі, насамперед простежити, як неписані норми співжиття різних народів поступово набували всезагального характеру, зберігаючи етнічну специфіку в тих аспектах, які не суперечать вселюдським нормам.

Найпереконливішими фактами для етики є моральні вчинки. Проте з'ясувати, які вчинки моральні, а які - позаморальні, неможливо без врахування того, що відбувається у свідомості суб'єкта діяльності, зокрема, якими мотивами він послуговувався, здійснюючи конкретний вчинок. Винятком щодо цього є життя знаменитих людей, мотиви діяльності яких відомі. Тому часто воно стає взірцем для інших, а також пояснює сутність моралі, розкриває масштабні, іноді безмежні можливості морального вдосконалення людини. Очевидно, ще вагомішу роль відіграють величні художні образи (Прометей) і, безперечно, життєписи духовних учителів людства (Ісус Христос, Мухаммед, Будда).

Будучи уважною до всіх джерел, з яких можна почерпнути емпіричні факти, етика не абсолютизує жодного з них, часто вдається до різноманітних способів перевірки їх істинності, оскільки її цікавлять як універсальні форми буття моралі, так і локальні, ситуативні прояви.

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов'язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль (Торфул М.Г.).

2.1

Пізнати природу моралі означає насамперед з'ясувати, яким вона є феноменом - природним чи надприродним.

Етичні концепції, в яких визнається природний характер моралі, називають натуралістичними. До них нале-жать насамперед антропологічні концепції (ті, що прагнуть обґрунтувати мораль з огляду на вічну і незмінну природу людини). А погляди, за якими мораль має соціальну природу, називають соціально-історичними (вони теж є природними, тобто ненадприродними).

Концепції, що визнають джерелом моралі надприродне начало, вважають креаціоністськими (лат. creatio - творення). Такими є різноманітні релігійні концепції етики, в яких джерелом моралі вважається Бог (Торфул М.Г.).

Релігійні концепції походження моралі (Торфул М.Г.)

Більшість із релігійних концепцій виходить з того, що мораль виникла кілька тисяч років тому. Уявлення про добро і зло, моральні вимоги, здатність ними керуватися дані людині Богом. Головний феномен моралі - добро - тлумачиться як втілення божественної волі. Так, згідно з християнським ученням мораль має божественну природу. Людина отримує її як природний моральний (внутрішній) закон і як богоодкровенний (зовнішній) закон.

Потреба в моралі зумовлена тим, що людина як тілесна істота, будучи схильною керуватися плотськими бажаннями і пристрастями, неспроможна без допомоги Бога виробити єдино істинне розуміння добра, а тим більше керуватися цим розумінням. Тому без Бога людське життя неможливе. До того ж люди з давніх-давен вірили, що боги заохочують високоморальну поведінку і карають за аморальну.

Узята за аксіому ідея всемогутнього і всеблагого Бога дає змогу обґрунтувати об'єктивність, усезагальність і абсолютність моральних вимог і цінностей. Згідно з цією ідеєю саме Бог надає моралі духовної піднесеності й благородства. Релігійні (божественні) приписи мають, як правило, універсальний і вселюдський характер.

Релігія не сприймає абсолютизації практичної оцінки моралі, значною мірою уникає суб'єктивізму в мораль-них оцінках. Релігійне тлумачення проблем моралі адресується людині як істоті смертній і водночас такій, що бажає безсмертя.

Ідея існування Бога ґрунтується на вірі, тому прийнятна переважно для віруючих. А оголосити всіх невіру-ючих аморальними, та ще й аргументувати це навряд чи хто зуміє.

Винятково складною для релігійних концепцій походження моралі є проблема узгодження ідеї благого і розумного божественного управління світом з наявністю світового зла. Ця проблема виявляється в системі запитань, перше з яких: чому злочинцям часто буває добре, а добродіям погано? Типова відповідь (у результаті кожен з них отримає своє, заслужене) викликає інше питання: коли ж наступить це? Наприклад, добрий помер у безнадії, а лихий - у безкарності: де ж обіцяна відплата?

На питання, якщо Бог - усеблагий, то звідки береться зло, чи не найпереконливіше з точки зору логіки відповідає моральна система, згідно з якою існують бог добра і бог зла.

Складним для релігійних систем є й питання: чи творить Бог за законами добра, чи саме він установлює ці критерії? Обидві можливі відповіді будуть не на користь цих систем. Припустивши, що Бог творить за законами добра, доведеться визнати, що ці закони завищені над Богом. Якщо ж Бог вільно вибирає критерії добра, то вони є результатом свавілля, хоча й божественного.

Тлумачення в релігійних системах походження моралі применшують роль людини в процесі становлення моральної свідомості. Адже моральна самосвідомість постає в них чимось абсолютним, що людина має прийняти без жодних сумнівів.

Аналіз релігійних концепцій є досить делікатною проблемою і пов'язаний з ризиком профанації (лат. pro-fuño - оскверняю), який супроводжує намагання невіруючого аналізувати проблеми віри. Таке трапляється і тоді, коли віруючий прагне проникнути в духовний світ невіруючого чи іновірця.

Натуралістичні концепції походження моралі (Торфул М.Г.)

Більшість учених зараховує до натуралістичних усі нерелігійні концепції моралі, крім соціально-історичних.

Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування.

Ці концепції були сформульовані у працях Ч.-Р. Дарвіна, Г. Спенсера тощо. Наприклад, Ч.-Р. Дарвін зазначав, що багато почуттів і здібностей, якими пишаються люди, можна виявити і в тварин (іноді досить розвинутими), серед них є й естетичні та моральні почуття.

Г. Спенсер виходить з ідеї еволюції, яка, на його думку, охоплює як природу, так і суспільство. Він не відрізняв моральних стосунків людей від стосунків у тваринному світі, розглядав їх як один із видів поведінки, властивий усім живим організмам, як найвищий результат еволюційного розвитку. У процесі еволюції мораль, на його думку, є засобом пом'якшення боротьби між егоїзмом і альтруїзмом, якими наділена жива природа, зокрема й людина. Людська поведінка історично долає кілька етапів, упродовж яких виникають і вдосконалюються моральні почуття, зло поступово переходить до добра, від моральних вад до чеснот. Людина, пристосовуючись до умов життя, спрямовує поведінку на збереження себе як виду. З часом благо суспільства і благо особистості все більше збігаються. Тому людина повинна дбати про особисте щастя в межах, приписаних суспільними умовами.

Натуралістичні концепції походження моралі мають істотні аргументи, проте загалом ґрунтуються на помил-ковому підході, який можна визначити як редукціонізм (лат. - повернення, відновлення) - зведення вищого (моральних стосунків між людьми) до нижчого (поведінки тварин).

До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність.

Згідно з гедоністичною концепцією людина від природи має потяг до насолод.

Гедонізм - спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети - одержання насолод.

Насолоду він розглядає як найвище благо і критерій людської поведінки, а прагнення до насолоди - як головне рушійне начало людини, закладене в ній природою, що визначає всі її дії. Тобто добром є те, що приносить насолоду, а злом - те, що спричиняє страждання.

Евдемоністи наполягають на тому, що визначальним у людині є прагнення до щастя.

Евдемонізм - спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків.

Прихильники евдемонізму вважали щасливою і доброчесною людину, яка розвиває свої духовні й тілесні можливості, що приносить їй задоволення, позитивно позначається і на її оточенні. Все це є передумовою її авторитету і навіть слави.

Соціально-історичні концепції походження моралі (Торфул М.Г.)

Прибічниками етичних систем, у яких визнається соціально-історична природа моралі, були Арістотель, Т. Гоббс, французькі філософи Жан-Жак Руссо (1712- 1778), Е. Дюркгейм, німецький філософ, соціолог і політик Макс Вебер (1864-1920) та ін. Вони належали до різних філософських напрямів і шкіл. Особливо войовничо проповідували і відстоювали соціально-історичну природу моралі марксисти.

Концепції соціально-історичної природи моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, оскільки таке регулювання доморальними засобами ставало неможливим.

Головною функцією моралі було забезпечення впорядкованості життя первісного колективу, узгодження колективної волі з волею окремих соціальних груп та індивідів, які поступово виокремлювалися з первісного людського стада, набуваючи певної соціальної визначеності й відносної самостійності.

Згідно зі схемою марксистської концепції походження моралі праця (колективна) створила людину і є дже-релом усього людського (суспільного) в людині. Трудова діяльність первісних людей спочатку узгоджувалася завдяки доморальній (позаморальній) регуляції. У додатковому, зокрема й моральному, забезпеченні узгодження їх діяльності потреби ще не було, оскільки людина ще не мала індивідуальної свободи вибору, а її дії під тиском природної необхідності підпорядкувались інтересам племені. Лише з розвитком і вдосконаленням соціальних відносин (статевовіковим поділом праці, виокремленням родів усередині племені тощо) виникла необхідність у свідомій моральній регламентації поведінки людини, в моральному закріпленні певних соціальних відносин, регулюванні нових суспільних суперечностей, які зароджувались. Усі ці міркування об'єднує думка про те, що саме праця визначила розвиток усіх соціальних відносин, створила передумови для виникнення моралі.

Для обґрунтування захисту марксистської концепції походження моралі було мобілізовано багатьох радян-ських філософів. Нерідко вона піддавалася вульгаризації, оскільки етику підпорядковували конкретним політичним цілям. А в роки ослаблення тоталітарного режиму стали помітними спроби вийти за ідеологічні межі марксизму (тим більше ленінізму).

Одним з найпереконливіших у марксистській концепції є твердження про час виникнення моралі, визнання її історичного характеру, надання суттєвого значення соціальному началу в ній (соціальним передумовам виникнення моралі), аналіз моралі в системі суспільних відносин і форм суспільної свідомості, використання емпіричного матеріалу (фактів історії, етнографії, мистецтва тощо). Водночас у ній багато непереконливого, суперечливого, тенденційного і навіть несумісного з принципом гуманізму.

Отже, моралі передують доморальні форми регулювання поведінки людини. Природними передумовами виникнення моралі були колективні інстинкти, а соціальними - ускладнення суспільного життя, виникнення нетрадиційних конфліктів і неможливість розв'язати їх звичними засобами. Істотну роль у виникненні моралі відіграло зародження самосвідомості індивідів (Торфул М.Г.).

Походження моралі – це тривалий історичний процес, підготовлений природними і соціальними чинниками. Безпосереднім джерелом моралі стала об'єктивна суспільна потреба у колективному житті, його організації, у погодженні і врегулюванні спільної і в той же час індивідуалізованої діяльності, що зливається у суспільному процесі виробництва самого життя, у відтворенні людського способу існування. Мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей. Вона відбиває цілісну систему поглядів на суспільне життя, переконань, зв'язок суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів визначається конкретно-історичними соціальними умовами, матеріальними і духовними чинниками. Отже, мораль є продуктом соціального буття і розвитку, детермінованим соціальними умовами. Вона не є результатом людського свавілля, а об'єктивно обумовлена і виступає необхідною формою самоздійснення суспільних індивідів.

З розвитком матеріально-економічних відносин, ускладненням суспільного життя, зростанням духовних начал у житті людини поступово формується моральна система суспільства. Вона виражає інтереси суспільства, пануючих у ньому соціальних груп (верств, каст, класів). Отож вона виникає і розвивається у людській спільності як спосіб регулювання міжлюдських стосунків. У ставленні до іншого як до людини реалізується людська (соціальна) сутність індивіда, задовольняється органічна для суспільної істоти потреба у співпричетності до інших, до суспільства. Мораль реалізується безпосередньо у ставленні до іншого як рівного собі.

Пріоритетне місце у моралі займає проблема погодження (гармонізації) індивідуальних і суспільних інтере-сів. За цих умов мораль стає духовним засобом осмислення і вираження загального інтересу колективу, спільноти, суспільства, способом здійснення волі суспільної цілісності, до якої належить людина. Вона підводить стихії індивідуальних, приватних, особливих (сімейних, групових, професійних, етнічних тощо) інтересів людей під загальний знаменник суспільного інтересу.

Призначення моралі полягає у підтриманні та захисті єдності й цілісності спільноти, суспільства за допо-могою базових суспільних духовних цінностей. Такі цінності, маючи високу значущість, авторитетність для суспільства і людини, орієнтують і спрямовують дії, поведінку людей. Вона є способом регулювання поведінки людини і здійснюється шляхом вироблення духовних цінностей, які є метою та сенсом людського існування.

Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб'єктів, інших людей і до самої себе. Моральні цінності (норми, принципи, ідеали, уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соціальних суб'єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чи засудження), яка відповідає загальним принципам, нормам, поняттям добра чи зла, справедливості, блага (Лозовой В.О.).

2.2.

У всі часи вчені по-різному тлумачили сутність моралі:

як досвід житейської мудрості;

як школу виховання людини, навчання її доброчесності;

як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості;

як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою;

як найкоротший шлях до щастя;

як самоцінне служіння честі;

як виконання незаперечного обов'язку;

як інструмент збереження порядку в суспільстві;

як забезпечення чесності у взаєминах людей;

як вимогу суспільної користі;

як викриття банальної, несправедливої дійсності, "суд над життям" і собою;

як служіння ідеалу й утвердження справедливого життєвлаштування;

як засіб взаєморозуміння і згуртування людей;

як особистісне самовираження, вміння завжди бути собою, слухаючи голос совісті;

як зовнішнє суспільне установлення, що накладає на людину необхідні обов'язки;

як умовність, що сковує ініціативу і волю особистості;

як особливий засіб пізнання;

як інститут, який приборкує тваринні інстинкти людини;

як заспокійливу ілюзію, що допомагає людині животіти;

як визначення вищого сенсу людського життя тощо (Тофтул М.Г.)

І досі дослідники моралі ставлять запитання про причини виникнення і функціонування моралі, полемізують щодо її визначення тощо. Залежно від розуміння місця, ролі, значення моралі у житті суспільства і людини мораль інтерпретується як:

- сукупність правил для регулювання людської поведінки;

- безпосереднє вираження людяності, піклування про людину;

- особлива сфера ціннісного буття людини;

- засіб обслуговування людської діяльності;

- засіб з'ясування сенсу існування і сфери самореалізації;

- форма духовно-практичного опанування світу або форма суспільної свідомості чи духовного життя сус-пільства;

- форма самосвідомості людини;

- мудрість життя;

- практична філософія тощо (Лозовой В.О.).

Мораль - це:

– практично-оцінний спосіб ставлення людини до дійсності, що регулює поведінку з точки зору принципового протиставлення Добра та Зла;

– сукупність вимог, норм, принципів до поведінки людини, її ставлення до інших людей і до себе;

– реальне явище, що виступає основою для людських вчинків;

– система мотивацій поведінки людини;

– ціннісно-смислове ядро культури (Бліхар В.С.).

Мораль – це

- одна із форм суспільної та особистісної свідомості;

- система поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей;

- її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка (Торфул М.Г.).

Piзнoмaнiтність тeopiй тa кoнцeпцiй щoдo пpиpoди тa cyтнocтi мopaлi в eтицi не сприяє, а ускладнює вироб-лення однозначного тлумачення суті моралі. Eтичнa peкoнcтpyкцiя piзниx xapaктepиcтик мopaлi, зaфiкcoвaниx y piзнoмaнiтниx кoнцeпцiяx, виявилa взaємo нecyмicнi, cyпepeчливi ïï якocтi, щo дocить cклaднo пoєднyютьcя в oднoмy пoняттi.

Визначення загальновизнаного сутнісного змісту моралі не сприяє також те, що мораль не може бути нав’язана особистості, має бути добровільне сприйняття моралі особистістю, звідси - велика кількість визначень сутності.

Mopaль y cвoïй пiднeceнocтi acoцiюєтьcя iз iдeaльним, дyxoвним, нeзвичaйним, щo пoзa cвiтoм i бyдeннicтю, пoзa eгoïcтичним i кopиcним, щo втiлюєтьcя в дoбpoвiльнoмy, нe вимyшeнoмy нi пoгpoзaми, aнi oчiкyвaнням нaгopoд, opiєнтoвaнoмy нa блaгo iншиx, дiяннi, якe y cвoïй пiднeceнocтi викликaє пoвaгy i блaгoгoвiння в cвiдoмocтi. Разом з тим пoняття мopaлi нe cпиpaєтьcя нa якийcь нaoчний oбpaз чи зразок, якого слід дотримуватись, не створено всеоб’ємного кодексу норм чи правил, виконання яких дало б можливість констатувати досягнення належного (ідеального) у формуванні особистості. Розуміння цього викликає певний скептис навіть у найпослідовніших моралістів: а чи є мораль в чистому вигляді у людській буденності?

Відстоювання своїх поглядів одними вченими супроводжується критикою поглядів опонентів, критикою самої моралі. Це - критика змісту моралі, її принципів, норм, цінностей.

Узгoдити цi cклaднocтi щoдo poзyмiння мopaлi мoжнa лишe чepeз визнaчeння ïï cyтнicнoгo змicтy.

Пpoйдeний шляx eтичниx, фiлocoфcькиx poзвiдoк щoдo пpиpoди, cyтнocтi мopaлi дaє мaтepiaл для пeвниx yзaгaльнeнь тa виoкpeмлeння iнвapiaнmнux (нeзмiнниx зa пeвниx пepeтвopeнь) xapaктepиcтик y ïï дocить piзнoмaнiтниx тeopeтичниx визнaчeнняx (Панченко В.І.).

Моральне життя людини розпадається на два рівні, дві сфери – сущого (реального) і належного (ідеального).

Сфера сущого (реального) виражається у реально існуючих норовах, дійсних ціннісних значеннях реальних форм суспільних зв'язків між людьми.

Сфера належного (ідеального) містить нормативні настанови моральної свідомості. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи) «як має бути», які підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини (переконаннями). Тому мораль, перш за все, виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб'єктів з позицій добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер.

Мораль виступає як особлива форма ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і цінностей культури.

Отже, мораль зосереджена на людині й виявляє себе у ній як суспільний першопочаток. Вона об'єднує людей, включених у різні види діяльності й стосунків. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, наступності історичного розвитку суспільства.

Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного життя, а має свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства, виражає ступінь їх людяності і є предметом вивчення етики.

Мораль існує у двох формах:

- особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо),

- сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках між індивідами й виражають суспільні зв'язки між ними. У першому випадку цей зв'язок виступає у суб'єктивно-особистісній формі, а у другому - як об'єктивований, надіндивідуальний зв'язок. Це дозволяє говорити про мораль як соціальні стосунки.

Сутнісні риси моралі - це, перш за все, її соціальна природа й соціальний характер функціонування (тобто мораль виникає і функціонує тільки у суспільстві).

Оскільки мораль реалізується лише у вчинках людей, то їй властивий діяльний характер.

Мораль, як правило, - ціннісне ставлення до соціальних суб'єктів, соціальних інституцій, однієї людини до інших. Такий характер моралі також є однією з сутнісних її рис.

Мораль виробляє цінності, виявляє міру людяності процесів зовнішнього світу і рухається в межах альтернативи добра чи зла. Вона асоціюється з безкорисливістю, передбачає свідомий вибір цінностей, рішень, дій, вчинків, добровільне слідування моральним вимогам, нормам. Моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на ідеал добра.

Мораль як складне соціальне явище має загальнолюдський і конкретно-історичний зміст і тому містить у собі й цінності, вистраждані народами світу у процесі свого існування (їх ще називають простими нормами моральності і справедливості або елементарними правилами людського спільного життя), й етнічні, що відбивають особливості духовного розвитку конкретного народу (нації), й соціально-групові, вироблені, перш за все, домінуючими (чи панівними) верствами, класами. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують на ідеали гуманізму, рівності, справедливості, тобто на ставлення до людини як до вищої цінності і мети суспільства, на обов'язковість оцінки її вчинків, поведінки з позицій добра і справедливості, на протистояння злу, на розумні потреби, на певне самообмеження заради блага інших, причому не з примусу, а свідомо й добровільно. Усі складові і, перш за все, загальнолюдські моральні цінності, задають і формують цілі духовної культури, критерії оцінки, а сама мораль стає ціннісно-смисловим ядром культури, надає їй гуманістичного змісту.

Головне щодо сутності моралі (За Лозовим В.О.):

1. Мораль виникає і функціонує тільки в суспільстві.

2. Слід розрізняти мораль – те, що «для нас» і моральність – те що «в нас». Тобто, мораль одна із форм суспільної свідомості, мораль (моральність) – одна із форм особистісної свідомості (Тофтул М.Г.)

3. Мораль не зводиться лише до моральної свідомості, вона - в суспільних відносинах, у практичній взаємодії людей. Мораль реалізується лише у вчинках людей, їй властивий діяльний характер.

4. Мораль - це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла. Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

5. Мораль - це особлива форма ціннісного ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і цінностей культури. Такий характер моралі також є однією з сутнісних її рис.

6. Мораль виробляє цінності, виявляє міру людяності процесів зовнішнього світу і рухається в межах альтернативи добра чи зла. Моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на ідеал добра.

7. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, наступності історичного розвитку суспільства.

8. Мораль асоціюється з безкорисливістю, передбачає свідомий вибір цінностей, рішень, дій, вчинків.

9. Дотримання вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися, має добровільний характер.

10. Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного життя, а має свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства.

2.3.

2.4.

Мораль і звичай (Гончаров Г.М. - Червона С.П., Лозовой В.О.)

І мораль, і звичай утверджуються в історії людства спонтанно. На перших етапах розвитку цивілізації вони були нерозділеними. Проте між мораллю та звичаями є принципові відмінності.

1. Звичай є найпростішою формою нормативної регуляції поведінки людей. Оскільки первісні люди не були здатні раціонально судити про потреби їхнього суспільного життя, вони відображали ці потреби у власній свідомості через аналіз практичного досвіду. Шляхом добору різних стихійних форм поведінки та взаємин, складання однотипних актів вони перетворювали їх на усталені стереотипи - звичаєві норми. Звичай грунтувався на принципі "необхідно робити так, як робили всі", тобто необхідно робити так, як це робили твої пращури (діди-прадіди), сучасники (близькі люди, сусіди). Тож у звичаї збігаються суще та належне.

Мораль же пов'язана з виникненням критичної свідомості. Принципом моралі є "роби так, як мусять робити всі", тобто те, чого вимагає від тебе твій обов'язок, а не як це узвичаєно. Отже, основний принцип моралі ґрунтується на тому, що лише існування й повторення чогось протягом століть ще не свідчить про те, що так воно й має бути. Звичай з позицій моралі може бути засуджений, якщо він негуманний, суперечить людським цінностям, хоча це не означає, що завжди мораль протиставляється звичаєві. Якщо звичай слугує людині, то мораль повинна підсилювати його роль.

Отож відношення моралі та звичаю базується на протиставленні сущого (того, що було і є) та належного (того, що має бути).

2. Мораль відрізняється від звичаю ще й тим, що вона прориває межі внутрішньогрупових норм, і наповнює їх загальністю.

Очевидно, що звичаєві норми поширюються на представників лише конкретної общини. Інші спільності практикують інші звичаї. Традиційна свідомість може сприймати "інші" звичаї тільки негативно, вороже, тоді як "свої" звичаї завжди залишаються правильними.

На відміну від традиційної свідомості, моральна свідомість може дати оцінку як "своїм", так й "іншим" звичаям. Проте в історії це відбувалося так: коли різні племена вступали в контакт, проявлялася крайня нетерпимість до інших звичаїв, оскільки вони руйнували звичаї певного родоплемінного колективу. Фактично, спрацьовував інстинкт безсвідомого культурного самозахисту. Відтак лише розвиток зв'язків між племенами диктував більш терпляче ставлення до звичаїв інших племен.

Однак моральна свідомість спрямована не тільки на терпимість до іншого, оскільки власні звичаї, нехай на-віть з глибоким корінням, можуть бути "несправедливими" та завдавати людині шкоди. Ще давньогрецький історик Геродот зазначав, що потрібно виправдовувати не власне звичаї, а оцінювати те, наскільки вони відповідають людським необхідним законам життя.

Отже, формування власне моральної свідомості йшло шляхом протиставлення одиничного (звичаю) загаль-ному (моралі) (Гончаров Г.М., Червона С.П.)

3. Для звичаю характерна детальна, однозначна, жорстка, ситуаційно обмежена регламентація, де відки-даються імпровізація, свобода вибору варіантів дії, вчинків. Звичай вимагає виконання і не цікавиться мотивами поведінки. Мораль же вимагає особистої відповідальності й за вчинки, й за їх мотивацію, й передбачає свободу вибору моральних цінностей, цілей і засобів їх досягнення. Тому мораль вважається більш розвинутим і складним способом регулювання поведінки людей у порівнянні зі звичаєм. Це історично досконаліший спосіб соціальної регуляції (Лозовой В.О.).

Мораль і право (Гончаров Г.М. - Червона С.П., Лозовой В.О.)

Мораль тісно пов'язана з правом. Право створює для моралі сприятливі умови розвитку, особливий захист. У демократичному суспільстві правові норми приводяться у відповідність до вимог моралі.

Однак право і мораль мають суттєву відмінність.

1. На відміну від моралі та звичаю, право належить до інституційних форм нормативного регулювання поведінки людей. Це означає, що право має опредметнену форму - так звані, правові норми.

Правові норми створюються під час діяльності особливого інституту - держави, підтримуються та контролюються його владою. Джерело дотримання правових норм полягає в примусовості сили й авторитету держави та влади. Звідси випливає обов'язкова сила правових норм.

Моральні норми утверджуються спонтанно з практичної діяльності, у процесі спільної життєдіяльності лю-дей і масового спілкування. Вони є умовно обов'язковими, оскільки джерело їх дотримання криється в людському сумлінні, у свідомості людей.

2. Право - це чітко сформульовані однозначні норми, завжди писані, де виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов'язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги (приписи, повеління, заборони), які виникають стихійно у творчості людей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби суспільного життя. Моральні цінності носять безособовий, анонімний характер, звернені до всіх і від імені всіх.

3. Приписи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюдський характер і застосовуються у будь-яких життєвих ситуаціях. Моральні вимоги завжди формуються як всезагальні, універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Більшість моральних приписів носить узагальнений, світоглядний характер. У моралі людина поводить себе не як приватна особа, а як представник усього розумного світу, визнає інших рівними собі, гідними поваги незалежно від демографічних, майнових, інтелектуальних, релігійних та інших параметрів. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, приватних і інтимних рівнів життєдіяльності, слугує єднанню з людьми, стверджує моральну спільність людства, тоді як право, обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес (захист життя людей, їх власності, матеріальні, майнові, трудові, сімейні стосунки тощо), і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя людей, їх думки, почуття.

4. У правових нормах функції регуляції відокремлені від практики виконання норми. Вони винесені в особливу сферу діяльності спеціальних установ і осіб, а тому існують ніби самостійно від масової поведінки, тобто відтворюються не лише нею, а ще й дією спеціальних інстанцій. Звідси погляд права на людину завжди спрямовується ззовні, ніби з позицій певного соціального інституту.

У моральних нормах немає характерного для інституційних (правових) норм розмежування на суб'єкт і об'єкт регулювання. Соціальна спільність (община) одночасно виробляє, санкціонує норму та виконує її. Нормативні стандарти поведінки закріплюються як у масовій та індивідуальній психіці, звичках і свідомості людей, так і у взаєминах, способах спілкування та взаємодії. Тож контроль, який за виконання правових норм здійснюють установи, за виконанням моральних норм - міжособистісні й масові стосунки, суб'єктом яких є сама людина, зокрема, її душа.

5. Оскільки контроль за дотриманням правових норм завжди зовнішній, то покарання за їх порушення можна уникнути, чого не може бути в разі порушення моральних норм. Почуття вини та сорому є першою реакцією на аморальні вчинки.

6. Якщо у правової регуляції є конкретний адресат - індивід чи організація - з характерними для нього озна-ками (наприклад, офіційна особа, посадова особа, приватна особа) залежно від свого специфічного становища в спільності (від особистого статусу, посади, виконуваних ним особливих функцій), то в моральній регуляції звернення відбувається до всіх - до суспільного індивіда, до людини взагалі.

7. У разі порушення правових норм суб'єкт несе покарання об'єктивного характеру в чітко передбаченій нормотворчим документом (законом) кількісній і якісній визначеності.

За порушення ж моральних норм немає чіткої кількісної міри та якісної форми визначеності покарання. Покарання лежить на совісті кожного індивіда й залежить від суб'єктивних чинників, тобто від міри вихованості, рівня моральної свідомості.

Певна межа є й у правовій регуляції поведінки людей, коли не допускається втручання в приватне життя особистості. Право може коригувати лише зовнішні дії та стосунки. Решта дій людей лежать на їхній совісті. Скажімо, чи обманювати, чи вживати непристойні слова, чи чинити наклепи.

8. Мораль завжди пов'язана з добровільним виконанням вимог, правил, приписів на основі власного вільного вибору автономної особистості. Свобода є дійсною причиною морального вчинку. Моральний вчинок відбиває характер мотивації, виконується з поваги до моральних цінностей суспільства, сприйняття моральної цінності як власної. Для права головним є законослухняність поведінки, відповідність вчинку нормі закону, його не цікавить характер мотивації особистості. Моральні характеристики людини враховуються правом при правопорушеннях.

9. Право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не завжди встигає за змінами у соціальних процесах. Воно може гальмувати процеси оновлення суспільства. Діючі закони можуть не відповідати суспільним потребам та інтересам, але не можуть бути змінені без законодавця. Мораль як неформалізований, ідеальний феномен, є більш динамічним, гнучким регулятором.

10. Специфічною рисою моралі є її принципово безкорисливий характер, орієнтація не на утилітарні цінності, корисливі дії, вчинки, а на примноження добра, благородство, справедливість, оскільки вона вирішує не прагматичні завдання, а завдання самовдосконалення особистості.

Право завжди мало й має одним із своїх джерел і засад стихійну практику стосунків, що склалися, і відбиває звичаї народу, його громадську думку. Відбір, конкретизація норм моральної взаємодії, що заявили про себе, раціональне їх осмислення й обгрунтування стає для законодавця одним із шляхів законотворення.

11. Правова і моральна регуляція не існують у чистому вигляді. Будь-яка правова норма, документально зафіксований стан, інструкція, статут, будь-яке усне розпорядження не в змозі однозначно визначити діяльність безпосереднього виконавця у сфері інституціональних стосунків. Завжди залишається певний простір і для власного розуміння, ставлення виконавця, для його самовизначення щодо справи, людини. Тому правова і моральна регуляція доповнюють одна одну, взаємодіють для стабілізації цілісності суспільства. Але право залишається більш зовнішнім регулятором поведінки, а мораль - глибоко внутрішнім, особистісним способом орієнтації, саморегуляції життєдіяльності чи культури життя людини.

Мораль за допомогою нормативно-імперативного механізму, регулює поведінку людини і суспільні відносини. Вона тісно пов'язана з політикою, правом, релігією, мистецтвом, наукою, але має свою специфіку, що й визначає її особливе призначення для організації суспільного життя.

На відміну від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії), для моралі специфічним є її нормативний, ціннісний та імперативний характер (Лозовой В.О.).

Імперативність - це форма вираження повелінь (приписів, вимог), спосіб їх реалізації, що орієнтує осо-бистість залежно від конкретно-історичних умов, обставин на конформізм, адаптацію до встановлених (усталених) суспільство, стандартів поведінки. Мораль у такому ракурсі велить, певним чином, як належно ставитись до людей, до суспільстві його інституцій до природи і до самого себе.

Золоте правило моральності - ставитись до іншого так як хотів, щоб інші ставились до тебе. Вона завжди була одним із способів погодження суспільних та індивідуальних інтересів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним, імперативна властивість моралі покликана забезпечувати єдність суспільства, наступність у розвитку його духовного життя орієнтує індивідуальну поведінку залежно від норм суспільного життя, що історично склалися. В історичному розвитку відомі жорсткі форми зовнішнього соціального контролю за поведінкою людини (від первісного до феодального суспільства - так звані традиціоналістські суспільства, де домінували відносини особистісної залежності). Поступово у регулюванні поведінки перевага надавалася саморегулюванню, де особистість розглядалася як автономна, вільна істота, здатна обирати варіанти поведінки на власний розсуд (це стосується більше індустріальної цивілізації чи буржуазного (капіталістичного) суспільства, де домінує речова залежність людини). Імперативність як моральна необхідність і особиста свобода - два взаємопов'язані боки моралі, шо розглядають свободу як свідомий вибір і відповідальний спосіб дій у межах моральної необхідності.

Нормативність моралі виражає моральну необхідність, шо існує у суспільстві, у дотриманні відповідних норм, правил, вимог для досягнення необхідного результату у стосунках між людьми. Норми, правила, приписи, вимоги, заборони програмують поведінку людини, визначають спрямованість її дій. Нормативність є способом відтворення у суспільстві типових стосунків через одиничні дії, вчинки індивідів, засіб зв'язку між людьми різних поколінь чи епох. Моральні норми поділяються на два типи: норми-заборони (табу) відповідних дій та норми-зразки поведінки. Норми-заборони з'явилися історично раніше, ще у родовому суспільстві і обмежували сваволю, природні інстинкти людини (як тварини). Норми-зразки поведінки відбивають вищий рівень суспільного розвитку, пов'язаний з розвитком цивілізацій. Заборони і зразки - це два боки єдиних моральних вимог, вони визначають межі між неприпустимим і бажаним у поведінці людей. Нормативність моралі є процесом перетворення об'єктивної вимоги у суб'єктивну дію. У моральних нормах виражаються прості правила моральної поведінки, підсумком чого має бути максимальна відповідність інтересів суспільства, спільноти й особистості.

Оцінювальність моралі пов'язана з її здатністю до схвалення чи засудження (осуду) явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки людини, інших соціальних суб'єктів. Оцінювальнісгь встановлює відповідність чи невідповідність вчинків, мотивів, дій соціальних суб’єктів, їх результатів і наслідків вимогам пануючої моральної системи, її моральних цінностей. Оцінки виносяться громадською думкою стосовно будь-яких соціальних явищ: економічних, політичних, релігійних тощо і особистістю стосовно своїх вчинків, дій (самооцінка). Форми оцінювання виражаються у схваленні, погодженні, симпатії чи несприйнятті, обуренні, осуді, гніві тощо. Оцінювальність є способом визначення моральної сутності людини у її ставленні до інших (особистостей, спільноти, суспільства взагалі і його інституцій зокрема) з позицій добра або зла, справедливості чи несправедливості, відповідальності чи безвідповідальності, любові чи ненависті тощо. Залежно від соціальних суб'єктів, масштабів їх діяльності, сфер діяльності, можливостей існують різні способи оцінок: публічна і приватна, усна і друкована, замовчування, ігнорування чи захоплення, ідеалізація, визнання чи упередженість, інтерес чи апатія тощо. Критеріями істинності моральних оцінок можуть виступати: відповідність вчинків, дій суспільним інтересам, суспільно-історичній практиці, соціальному і моральному прогресу, ідеалам добра, справедливості, щастя, любові тощо.

Імперативність, нормативність і оцінювальність моралі існують і реалізуються у єдності й складають механізм функціонування моралі.

2.5.

2.6.

Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі:

соціалізація індивідів (гуманізуюча),

гармонізація суспільних відносин,

регулятивна,

оцінювальна,

світоглядна (ціннісно-орієнтаційна),

пізнавальна,

виховна тощо.

Функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі) передбачає, перш за все, олюднення індивідів через моральну практику: і стихійну, і свідомо організовану, спрямовану. У цій функції відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає чинником, засадою свободи морального вибору й відповідальності людини, єдності моральних цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль створює орієнтир людяності, повертає людині цілісність, повнокровність існування. Ця функція тісно пов'язана з іншими, насамперед, світоглядною, виховною, пізнавальною.

Більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме регулятивну, оскільки вона дозволяє їй виступати як особливий спосіб впливу на поведінку, людини. Мораль регулює поведінку як окремої людини у всіх сферах її життєдіяльності (на відміну від права, політики, релігії тощо), так і різних соціальних суб'єктів, суспільства в цілому. Вона ставить перед людиною, іншими соціальними суб'єктами максимальні вимоги, що йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності. Моральні цінності виступають центром духовного світу людини, спільнот й здебільшого впливають на їх політичні, правові, релігійні, етичні погляди, оцінки, позиції. Це й спричинює саморегулювання соціальної поведінки, діяльності людей. Автономність моральної свідомості дозволяє людині обирати лінію поведінки, не посилаючись на авторитет або закон. У критичних, екстремальних ситуаціях моральність залишається єдиною опорою людини. Регулятивна функція моралі пов'язана із світоглядною, оцінювальною, іншими, спирається на них й забезпечує погодження поведінки індивідів й інших соціальних суб'єктів.74

Світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, суспільства на зміст та характер моральних відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі для людини орієнтири. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні вимоги. Моральна свідомість виводить людину на виші моральні цінності, перш за все, на поняття сенсу життя. Це уявлення про призначення людини, мету життя, щастя, гідність тощо, що орієнтують на втілення цих цінностей у лінії поведінки, діяльності людини. Для цього моральна філософія має з'ясувати і картину світу, і місце людини у ньому, і ставлення людини до світу і до себе. У моральній філософії (теоретичному рівні свідомості) світоглядні позиції базуються на етичних поняттях (добра, зла, справедливості тощо). Реалізуючи свої основні властивості (імперативність, нормативність, оцінювальність), мораль допомагає у формуванні суспільного ідеалу, вирішенні завдань суспільного життя, розумінні процесів, що відбуваються. Таким чином, мораль існує як певна і цілісна система моральності, що має власні засоби впливу на суспільні процеси.

Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість, совість, гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне, суще зіставляється із належним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний характер, поширюються на всі дії, вчинки людини, соціальних суб'єктів. Мораль оцінює соціальні явища і процеси зі своїх критеріїв.75

Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов'язку та від-по-відальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людиномірності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності? Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості. Пізнання здійснюється з позицій загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння соціального та морального прогресу. Моральні якості людини як складники її загальної культури є важливою умовою будь-якого пізнання, у тому числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У процесі пізнавальної діяльності особистості формуються уявлення про зміст моральних відносин на почуттєвому та раціональному (теоретичному) рівнях, шо дозволяє розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати розвиток подій. Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із світоглядною, оцінювальною, виховною та є продовженням функції соціалізації.

Конкретизацією функції соціалізації індивідів або гуманізуючої функції моралі є виховна, де простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях. Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення. Без виховного процесу неможливо передати моральні цінності, досвід одного покоління іншому, вистраждані народами світу загальнолюдські цінності, надбання сучасників.! Неможливі й становлення та розвиток моральної особистості. У центрі виховного процесу - моральне виховання, зусиллями якого й формується духовний стрижень особистості, механізми її саморозвитку, морального самовдосконалення. Мораль привчає людину дотримуватись правил поведінки, виховує здатність керуватися ідеалами добра, істини, прекрасного, вічного, обирати відповідну лінію поведінки, самовдосконалюватися, тобто формує певний тип особистості з її загальною й моральною культурою. Моральні погляди на мету, сенс життя, розуміння людиною обов'язку, відповідальності перед іншими людьми, оволодіння моральною культурою спілкування, почуттями гідності, честі формуються й викристалізовуються у процесі виховання та діяльності, тобто соціалізації. Разом із світоглядною та іншими виховна функція моралі (або мораль) допомагає виробити нормативний код, що спрямовує на певний алгоритм поведінки.76

У суспільстві, тим паче диференційованому, сучасному у різних соціальних груп (спільнот демографічних, етнічних, професійних, територіальних тощо), політичних угруповань, різних громадських об'єднань, особистостей що до них належать, існують власні інтереси, які не тільки не сходяться чи розходяться, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що призводить до суперечностей у соціальній практиці, аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими формами духовного життя і соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму. Це і є функція гармонізації людських і суспільних відносин. На наш погляд, функції соціалізації індивідів та гармонізації суспільних відносин є ведучими, а інші - похідними від них; хоч така точка зору ще не панує серед філософів моралі.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним. У реальному житті вони злиті, нерозривні, взаємодоповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства. За допомогою своїх функцій мораль здійснює об'єднання, гармонізацію суспільних, групових та індивідуальних інтересів.

2.7.

2.7.1

Існує багато способів опису структури моралі. Один із них ми згадували вище, говорячи про відмінність між власне мораллю і моральністю. Проте, будучи надзвичайно важливим у плані осмислення співвідношення ідеальних принципів моралі й реальної людської практики, такий поділ неприйнятний для аналізу внутрішньої будови цілісного феномена моралі. Більш продуктивною і «працюючою» в даному відношенні уявляється ідея відомого етика О. Г. Дробницького, запропонована ним у книзі «Поняття моралі» (1974) і з того часу всебічно апробована в етичній літературі й у практиці навчального процесу. Відповідно до цієї ідеї в моралі як цілісному структурному утворенні вичленовуються такі три основні елементи:

- моральна свідомість,

- моральна діяльність

- моральні відносини

Звісно, й ця схема має свої обмеження, в чомусь виявляється однобічною. Проте безперечною позитивною її якістю є логічна чіткість і, разом з тим, відповідність реальній структурі й ієрархії проблем і категорій сучасної етики.

Справді, хоч як би ми визначали мораль, її, по-перше, ніяким чином не можна уявити без відповідної мораль-ної свідомості. Жоден людський учинок, жоден акт комунікації між людьми просто не міг би отримати морального виміру, якби не передбачалося, що людина здатна усвідомлювати їх внутрішню проблематику, співвідносити їх із власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, з голосом власного сумління. Поза свідомістю, отже, моралі не існує – не тільки в тому розумінні, що без неї було б неможливе саме виконання певних учинків та дій, а й у тому, що нарівні з останніми їх усвідомлення входить до складу самого феномена моралі.

По-друге, мораль як така – це в будь-якому випадку характеристика певних людських учинків, поведінки, людської діяльності загалом. Там, де всього цього немає, – просто немає й потреби говорити про мораль. (Звичайно ж, і думка, і слово людини теж за певних обставин можуть поставати як «діло», як учинок, але показово вже те, що предметом моральної оцінки вони є виключно в цій останній своїй якості).

По-третє, мораль, безперечно, виникає й існує лише в контексті тих або інших людських відносин. Це можуть бути, як ми вже бачили, не тільки стосунки між людьми, а й відносини людини з природою, ставлення до культури та її цінностей тощо. В кожному разі, однак, ми тут маємо справу з відносинами, коли людина саме відноситься, відносить себе до чогось як принаймні рівного собі. Поза відносинами немає моралі.

Відповідно до зазначених компонентів моралі можуть бути вичленовані й основні блоки етичних проблем, що їх нам належить розглянути.

Моральна свідомість: її основні норми, принципи, мотиви й ціннісні орієнтації; її основні категорії – добро і зло, обов'язок, відповідальність, справедливість; сенс життя і ставлення до смерті; щастя; моральна самосвідомість людини – честь і гідність, совість і сором.

Моральна діяльність: свобода дії, свобода вибору, свобода волі; вчинок як елементарна форма моральної діяльності; співвідношення мети й засобів діяльності, мотиву й результату моральної дії.

Моральні відносини: моральна сутність спілкування між людьми; відкритість і замкненість, монологічність і діалогічність у процесі спілкування; толерантність, повага, співчуття, любов як підвалини моральних відносин між людьми; етикет і культура спілкування.

Отже, прийнята схема, як бачимо, справді дає можливість конкретно й мотивовано репрезентувати реальну багатогранність основної етичної проблематики. Вона, головним чином, і визначатиме послідовність нашого наступного викладу (Малахов В.А.).

Структурно мораль утворюють дві сфери -моральна свідомість і моральна практика (моральність), кожна з яких має свою будову.

1. Моральна свідомість. Мораль не існує поза свідомістю, адже людські вчинки, акти міжособистісної комунікації не отримали б морального виміру, якби людина не була здатна усвідомлювати їх суть, співвідносити їх із власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, із власним сумлінням.

Моральна свідомість — вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись.

Залежно від її носія моральну свідомість поділяють на суспільну (моральні погляди й оцінки певних груп людей) й індивідуальну (моральні погляди й оцінки індивідів), які перебувають в органічному, хоча й суперечливому, взаємозв'язку.

Основними елементами суспільної моральної свідомості є моральні вимоги та моральні цінності. Іноді до них додають ще ідеал.

Складовими індивідуальної моральної свідомості (самосвідомості) вважають інтеріоризовані моральні вимоги (моральний обов’язок) і моральні цінності, що виявляються в моральних мотивах і ціннісних орієнтаціях особистості, почуттях сумління, честі і гідності тощо.

2. Моральна практика (моральність). Моральна практика в певному розумінні історично передує виникненню моральної свідомості. Моральна практика - сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності.

Моральну практику утворюють

- моральна діяльність,

- моральні відносини.

Моральна діяльність - особлива сфера діяльності, що має предметно-змістову визначеність і специфіку, подібно до виробничої, наукової, художньої.

Моральна діяльність і моральна свідомість взаємно породжуються і взаємно зумовлюються, існуючи одна завдяки іншій. Моральна діяльність охоплює вчинки, які мають власну структуру, синтезують у собі зовнішні, матеріально-речові, і внутрішні, духовно-особистісні, компоненти.

Здійснюючи вчинок, людина вступає в певні відносини з іншими людьми, із суспільством. Тим самим вона вступає в суспільні відносини, сукупність зв'язків і залежностей, які і називаються моральними відносинами - ціннісними смисловими аспектами всіх суспільних відносин.

Отже, моральна діяльність і моральні відносини є об'єктивованим, вираженим у поведінці й соціальних зв'язках, аспектом моралі. Вони реалізуються у відносно тривких, типових і масових формах поведінки і стосунків людей (Тофтул М.Г.).

2.7.2

Моральна вимога - найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним фор-мам повинності.

Об'єктивною основою моральних вимог є історична необхідність жити, діяти, поводитися згідно з вироб-леними людством неписаними нормами, без дотримання яких неможливо досягти гармонізації стосунків між людьми, суспільного прогресу, розвитку особистості.

Людина, якій адресується вимога, повинна визнати необхідність певної поведінки не тільки розумом, а й серцем, тобто сприйняти і пережити її як таку, що ґрунтується на найвищих, абсолютних уселюдських цінностях, тобто як добро).

Якби моральні вимоги вважалися непорушними кожною людиною, то щодо прогресу моралі не могло б бути й мови. Проте вони час від часу піддаються сумніву, уточнюються, а іноді й відкидаються.

Спільними для всіх виявів моральних вимог є такі ознаки:

- імперативність (моральні вимоги формулюються в наказовому способі, вони категоричні, безумовні);

- усезагальність (поширеність на всіх людей, безвідносно до їх соціального становища, расової, національної та релігійної належності). Для розуміння всезагального характеру моралі передусім слід мати на увазі, що вона є сферою належного, а не сущого. Реальні стосунки між людьми у конкретному суспільстві, його звичаї можуть і не відповідати вселюдським моральним вимогам. Проте якщо громадська думка суспільства, піднявшись над віджилими звичаями, не схвалює таких стосунків, то його можна вважати загалом морально здоровим. Якщо громадська думка суспільства, народу не засуджує негуманних вчинків своїх співвітчизників, це є свідченням неблагополучності його моралі, невідповідності її вселюдським вимогам. Така мораль (точніше такі її вияви) приречена на зникнення. При цьому спершу зміниться громадська думка, яка трактуватиме антигуманні прояви як зло, а з часом почнуть зникати й відповідні життєві факти;

- усепроникливість (підпорядкованість моральній оцінці кожної дії, кожного вчинку людини);

- безособовість (моральні вимоги не ґрунтуються на волі конкретного суб'єкта);

- неадекватність виражальним засобам (адресується моральна вимога не так розуму людини, як її почуттям та уявленням, проте виражається в раціональній формі - у формі судження.

Моральний поступ людства передбачає як критичне ставлення до моральних вимог, так і терпимість стосовно моралі різних спільнот. Терпиме ставлення до моралі інших спільнот властиве і багатьом людям, які послуговуються буденною свідомістю. Терпимість не слід ототожнювати з безпринципністю, адже людина високої моральної культури не може не засуджувати крайніх форм аморалізму.

Моральні вимоги формулюють по-різному: як

моральну норму,

моральне правило,

моральний припис,

заповідь.

У понятті "моральна норма" осмислюється один з найпростіших видів моральної вимоги, вияв моралі як фор-ми суспільної свідомості. Формулюється вона як однаковою мірою адресоване всім людям повеління, яке слід неухильно виконувати за будь-якої ситуації. Об'єктивною основою моральної норми є необхідність однотипної поведінки людей у повторюваних ситуаціях. Вона спрямована на те, щоб стати нормою людської поведінки.

Сформульована як більш-менш чітке повеління моральна норма стає моральним правилом (імперативним положенням, яким керуються у співжитті, праці, поведінці), а за детальнішої конкретизації -моральним приписом (своєрідним каноном).

Моральні правила і приписи іноді набувають форми заповідей.

Заповідь є повелінням, що належить авторитетній особі або приписується їй. Така особа іноді може бути уявною. Будучи письмово вираженими в конкретних моральних висловлюваннях, заповіді набувають нетипової для усних форм моральних вимог визначеності, втрачаючи водночас гнучкість і універсальність. Це ілюструє одна з десяти заповідей Божих - "Не убий". Дотримуючись її буквально, необхідно було б розпустити армії, знищити зброю, що зробило б безкарними агресорів, злочинців, маніяків.

Моральні вимоги, хоч би в якій формі вони виявлялися, мають імперативний, зобов'язуючий характер. Проте на самовимогу особистості, тобто на її моральний обов'язок, вони перетворюються непросто. Розкрити складний і суперечливий процес інтеріоризації моральної вимоги в її моральний обов'язок, можна лише за допомогою системи категорій етики.

Навіть будучи адресованою людиною самій собі, моральна вимога не стає моральною самовимогою, якщо стосуватиметься лише її мислення, залишаючи байдужими почуття і волю. Знання і логічна переконливість моральної вимоги мають бути підсиленими ціннісним ставленням до неї і передбачуваного вчинку, до якого вона спонукає.

2.7.3

Поряд із моральними нормами важливе місце в людській свідомості посідають принципи моралі. Якщо норми, незалежно від ступеня їхньої загальності, в будь-якому разі стосуються певних конкретних аспектів людської поведінки, діяльності та стосунків, то принципи вже характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, постають складовими її морального характеру. Наявність подібних принципів – як-от справедливості, працелюбності, гуманізму, патріотизму тощо – надає поведінці особи завбачуваності, суто моральної раціональності. Так, скажімо, якщо ми знаємо, що хтось працелюбний, що це є невід'ємною рисою його характеру, – ми можемо передбачати його поведінку й реакції за найрізноманітніших обставин, а не тільки в певній конкретній ситуації діяння, як це має місце при виконанні окремої моральної норми.

Наскільки важливо мати позитивні моральні принципи, настільки ж важливо й те, щоб вони не перетворювалися на знаряддя морального тиску на інших людей. На відміну від норм, принципам моралі не властива категорична обов'язковість, і прищеплювати їх іншим можна тільки силою власного прикладу, проте аж ніяк не шляхом спонукання чи примусу. Вольове нав'язування принципів не має відношення до моралі й найчастіше служить лише самоствердженню тих, хто цим займається. Найзгубніше для моралі – це людина, озброєна принципами. Останні мають бути для нас не зброєю, а невід'ємною часткою власного нашого душевного світу – саме так вони можуть реалізувати свою моральну дієвість (Малахов В.А.).

Норми як одиничний припис можуть суперечити одна одній, тоді з'являється необхідність морального прин-ципу. Це узагальнене вираження моральних вимог до людини, що спрямовують її діяльність у певній сфері життя, визначають головну лінію її поведінки, життєвої орієнтації. Це несучі конструкції моральної свідомості, узагальнені світоглядні орієнтації, що спрямовують лінію поведінки, визначають характер стосунків людей, сенс їх життя (гуманізм, патріотизм і космополітизм, колективізм і індивідуалізм, егоїзм і альтруїзм тощо). Принципи об'єднують і пронизують моральні норми (Лозовой В.О.)

2.7.4

Важливим елементом моральної свідомості, що надає духовної визначеності системі мотивів, є, нарешті, ціннісні орієнтації. Обираючи ту чи іншу цінність, людина тим самим формує свого роду довгостроковий план своєї поведінки й діяльності, визначає тривку смислову перспективу останньої. Якщо мотивація дає відповідь на запитання, чому, для чого людина діє певним чином, то доповнююча її ціннісна орієнтація висвітлює те, заради чого діє людина, чому вона присвячує свою діяльність.

Але що це власне таке – цінність? Що означає це поняття в сучасній філософії й етиці?

Поняття «цінність» у філософський обіг ввели в 60-х роках XIX ст. німецькі неокантіанці (послідовники Кан-та) Р. Г. Лотце, Г. Коген та ін. З того часу це поняття завоювало міцні позиції у філософії, соціології, культурології та інших науках соціально-гуманітарного профілю. В усіх цих дисциплінах поняття цінності дістало солідну й різнобічну розробку; сформувалася навіть спеціальна галузь філософського знання – теорія цінностей, або аксіологія (від гр. axios – цінність), до завдань якої належить вивчення природи цінностей, їхнього місця в реальності, структури ціннісного світу тощо (Малахов В.А.).

Ця категорія дуже тісно пов'язана з категоріями «потреба», «інтерес». Потреби, інтереси, цінності прони-зують усі галузі суспільного життя. За їх допомогою можна дати відповіді на такі запитання: що людині потрібно, у чому вона зацікавлена, що людині дорого. Це дуже близькі, але не тотожні поняття. Потреби людини, перетворені на інтереси, у свою чергу, перетворюються» на цінності. Отже, цінність - є, дещо позитивне, з точки зору задоволення матеріальних та духовних потреб людини. Однак, якщо вважати феномен цінності як задоволення суб'єктивних потреб, то повністю нівелюється моральний аспект проблеми цінностей. Розуміння цінностей не може бути зведено тільки до задоволення будь-яких потреб особи. Точніше, самі цінності наповнюють сенсом існування людини і суспільства. Цінності не тільки і не стільки задовольняють потреби людини, а значною мірою духовно відтворюють саму людину.

Виходячи з цього, можна виділити два типи цінностей: ті, які задовольняють насущні потреби людини, обслуговують самоствердження людської особистості, та ті, які творять та відроджують особистість у принципово новій якості. Можна класифікувати цінності на вітальні і соціальні, де людина та людство визначаються як вищі цінності буття, матеріальні та духовні. Серед духовних цінностей, у свою чергу, можна виділити моральні, естетичні, пізнавальні тощо. Духовні цінності - це сфера суспільної свідомості, вони тяжіють до духовної сфери суспільного життя (так потреби людини здебільшого належать до матеріальної сфери життєдіяльності, а інтереси - до соціальної).

В етиці категорією, що позначає вищу цінність, є добро, яке відображає абсолютне, ідеально досконале. Вищими моральними цінностями є такі, як правда, справедливість, щастя, сенс життя, любов, дружба, бо усвідомлення цих понять докорінно впливає на поведінку та свідомість людини. Цінність можна розглядати як засіб відображення дійсності у свідомості людини, тобто суб'єктивного відображення об'єктивної реальності. Цінності відображаються у свідомості людей у вигляді оціночних суджень. Оскільки дійсність не знає абсолютного, цінності мають відносний характер. Критерієм оцінки виступає узагальнений образ, зразок, ідеал. Моральна цінність вчинку виявляється за допомогою порівнювання з визнаним усім суспільством ідеалом добра, який фіксується у свідомості суспільства у вигляді певного комплексу моральних норм, правил належної та рекомендованої поведінки. Різні люди в одній і тій самій ситуації поводять себе неоднаково. Різниця визначається тими цінностями, якими керувалася людина, її моральними позиціями.

Моральне життя людини не можна розглядати як просте засвоєння суми прописних істин. Воно проходить у боротьбі мотивів, у постійному напруженні духовних сил. Здійснення того чи іншого вибору не тільки характеризує особистість, а також є важливішим засобом її формування. Моральний вчинок і моральна поведінка передбачають готовність обстоювати моральні цінності тоді, коли вони підлягають сумніву. На основі цього можна зробити висновок про надзвичайну важливість ціннісних орієнтацій особистості. Сукупність сформованих, усталених ціннісних орієнтацій розмежовує істотне та неістотне, утворює своєрідну вісь свідомості, яка забезпечує духовну усталеність особистості, спадкоємність певного типу поведінки і діяльності. Саме тому в будь-якому суспільстві ціннісні орієнтації є об'єктом виховання, цілеспрямованого впливу. Розвинуті ціннісні орієнтації є ознакою зрілості особистості, показником рівня її соціальності.

Постійна несуперечлива структура ціннісних орієнтацій зумовлює такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам, здатність до морального вибору заради ідеалів і цінностей. Суперечливість, навпаки, породжує непослідовність поведінки.

Очевидно, що ціннісні орієнтації можуть не збігатися зі структурою цінностей, що функціонують у сус-пільній свідомості. Для окремої людини може бути вагомим та значущим зовсім не те, що є цінним і значущим з точки зору суспільних інтересів і сталих норм, цінністю орієнтованої суспільної свідомості. Ця обставина обумовлює різницю між ціннісними орієнтаціями особистості та орієнтаціями особистості на цінності, які поширені і панують у суспільстві. Орієнтація на цінність - є певне ставлення людини до зовнішніх настанов, норм і звичаїв. Ціннісні орієнтації - це внутрішній компонент свідомості та самосвідомості людини, як і цінність, вони відіграють дуже активну роль у визначенні спрямованості моральної діяльності особистості (Лозовой В.О. – Стасевська О.А.).

3.1.

Кожна наука має свій категоріальний апарат, тобто сукупність тих найперших та загальних понять, які фіксу-ють та виражають найбільш якісні характеристики предмету пізнання та осмислення, або суттєві зв’язки, відношення того «зрізу» речі або частини реальності, яку вивчає дана наука.

Категорії етики – фундаментальні поняття, які виражають специфіку моралі, моральних стосунків, моральної діяльності під кутом зору співвідношення в них добра і зла.

Етичні категорії – форми пізнання моралі, моральної свідомості, моральної діяльності.

Усі категорії етики тільки тоді набувають усталеного та виправданого змісту, коли вони складають цілісну вза-ємопов’язану систему, в якій кожна включена в необхідні зв'язки і не замінюється іншими. Звідси випливає висновок: якщо ми бажаємо виважено міркувати про щось в етичному плані, ми повинні пройти через систему категоріальних визначень.

Одним із підходів до розв’язання проблеми, який має усталену історичну традицію, є віднайдення провідної категорії, що служить розкриттю змісту інших, пояснює їх собою, а вони, своєю чергою, конкретизують її зміст.

Якщо взяти усю сукупність основних етичних категорій, які аналізуються у сучасній етиці, то можна про-стежити загальну тенденцію їх становлення та розвитку: від найбільш широких за об’ємом та загальних – добра, зла, ідеалу – до глибинних внутрішніх контрольних механізмів свідомості – совісті, сорому, самооцінки.

Етичні категорії добра і зла охоплюють явище моралі в цілому, слугують підставою моральної оцінки конкрет-них явищ. Які б інші категорії етики ми не розглядали, вони тим чи іншим чином пов’язані з категоріями добра як морального ідеалу. Це значить, що моральність як певне дійсне явище людського життя укорінена у тому змісті та в тій спрямованості, що визначаються добром. Добро, ідеал визначають зміст усіх інших категорій, конкретизуються в них.

Основні етичні категорії:

добро і зло,

справедливість,

обов’язок,

честь та гідність,

совість (сумління) (Петрушенко В.Л.)

Характерні особливості категорій етики, пов’язані із специфікою самого предмету етики

По-перше, категорії етики відображають багатоманітні зв’язки людей, бо будь-яка людська діяльність має мо-ральний аспект.

По-друге, завдяки їм дається загальна позитивна чи негативна оцінка поведінки людей.

По-третє, вони стимулюють піднесення людини над сущим і прагнення до належного.

По-четверте, етичні категорії орієнтують людину на творчі пошуки, на збереження та реалізацію власної інди-відуальності при моральному виборі, розширюючи тим самим обрії людської свободи.

По-п’яте, вони задають енергетичний потенціал, пробуджують нереалізовані життєві сили людини.

Розглядаючи характерні особливості етичних категорій, виділимо, перш за все, їх полярність, яка фіксує внут-рішні суперечності морального буття людини та суспільства (добро – зло, честь – безчестя, справедливість – несправедливість, тощо). Ця полярність етичних категорій не є випадковою: вона виражає саму сутність морально-етичного як принципової можливості для людини здійснити вибір в напрямі або позитивного життєствердження, або негативізму та руйнацій щодо умов і засад людськості взагалі.

Крім того, в етичних категоріях особливим чином проявляється взаємозв’язок абсолютного і відносного: як свідомі орієнтири для людських дій та життєвого вибору категорії постають у вимірах абсолютного, проте як характеристики реальних життєвих ситуацій вони постають вже відносними (в тому сенсі, що жодна реальна подія людського життя не може бути цілковито добром або цілковито справедливість; скоріше за все, тут буде спостерігатись певна міра їх співвідношення).

Зміна ціннісних орієнтацій, означає зміну спрямованості моральної свідомості, її спроможність відгукуватись на нові віяння часу. Окрім того, історичний характер категорій етики проявляється ще й в тому, що їх зміст не тільки змінювався, а й збагачувався, тобто від однієї історичної епохи до іншої набувався ширший та детальніший моральний досвід, який вносив у ті ж самі за назвою, за термінологією категорії дещо нового змісту. Через це ми не повинні ставитись до історично минулого історичного досвіду в галузі моралі як до чогось виключно віджилого, музейного, застарілого: оскільки той минулий досвід присутній в сучасному змісті етичних категорій, він повинен нами враховуватись; в іншому разі ми ризикуємо неправильно їх сприймати та тлумачити. Більше того, саме в певні історичні епохи певні моральні явища могли набувати характеру найбільшої чистоти та виразності, недаремно ми вживаємо терміни "лицарська любов", "честь офіцера", "чернеча скромність" та ін.

Не заперечуючи мінливого характеру етичних категорій, про що свідчить весь розвиток моральної практики людства, слід відмінити, що на початку XXI ст. прослідковується тенденція наголошування саме на абсолютних елементах в змісті етичних категорій і, найголовніше, залучення їх до більш однозначної оцінки практичної діяльності людей в різних сферах суспільного життя, осмислення їх загальної значущості в сучасних цивілізаційних процесах. Це варто спеціально підкреслити, бо сучасне цивілізоване суспільство з його світоглядним плюралізмом, толерантністю і з націленістю на визнання самоцінності, унікальності кожної особистості потребує, як ніколи, використання перевірених багатовіковою життєвою практикою теоретичних етичних напрацювань, своєрідного етичного "золотого запасу" людства.

Ще одна специфіка етичних категорій проявляється в їх певній утаємниченості - неспостережуваності їхньо-го змісту. Людина, її душа, її поведінка і сьогодні, як і раніше, постають великою таємницею. Думається, тут варто згадати здивування І.Канта зоряним небом над головою і моральним законом у душі людини; і досі людство ще не дало незаперечної відповіді на питання про найперші корені людської моральності.

При аналізі етичних категорій неможливо не торкнутись питання про критерій їх істинності, адже в разі виз-нання їх істинними може бути суттєво підвищена значущість їх дотримання, проте якщо вони принципово не підлягають перевірці на відношення до істини потреба в їх дотриманні стає лише побажанням. Діапазон відповідей на це питання надзвичайно широкий: від цілковитого підпорядкування вічним божественним цінностям, які виступають критерієм моральної поведінки людини до повного заперечення критеріїв істинності у категоріях етики, аргументуючи тим, що у сфері моралі взагалі усе умовне, відносне і нічого абсолютного немає.

Ціла низка логіків продемонструвала, що моральні твердження можуть бути переведені у певні логічні суд-ження та оцінені за всіма правилами логіки. Звичайно, в повсякденному житті переважна більшість людей нічого не знають про такого роду теоретичні розвідки та їх результати, але етика як наука не може обминути такого важливого моменту, як логічної та теоретичної виправданості моральних вимог і норм.

Отже, складності визначення змісту та логічної виправданості етичних категорій зумовлені специфікою моралі, її взаємозв’язком з іншими формами суспільної свідомості (наукою, правом, релігією тощо), історичним характером розвитку моральних норм, традицій, звичаїв, а також історичним розвитком самих етичних категорій (Петрушенко В.Л.).

Особливістю етичних категорій є те, що вони утверджують реальність належного. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв’язків між її істотними компонентами систематизація категорій етики в сучасній науці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема вичленовуються:

а) категорії моральної свідомості – добро і зло, сенс життя, обов’язок, відповідальність, справедливість, мо-ральний ідеал, щастя;

б) категорії моральної самосвідомості – честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором;

в) категорії етичної діяльності – вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, мета і засоби діяльності (мо-ральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект);

г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) – відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов;

д) структурні категорії моралі – моральна норма, моральна цінність, моральний принцип, чеснота, добро-чесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. (Бліхар В.С.)

3.2

Добро і зло відносять до основних, вихідних, фундаментальних категорій етики. Розуміння природи і сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію. У цих категоріях найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою категорій "добро" і "зло" виділяється, окреслюється моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей.

Тому і саму етику нерідко визначають як науку про добро і зло.

Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В історії людства відомо немало подій і фактів, коли хибні уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквізиція, фашизм).

Тому з'ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою (за Тофтул М.Г.).

3.2.1.

В історії філософської думки спроби дати змістовно-ціннісне визначення добра зводилися до кількох підходів.

Гедонізм (від грецьк. hedone - насолода) - філософсько-етичне вчення, засноване давньогрецьким мислителем, учнем Сократа Аристіппом з Кірени. Відповідно до цього вчення, найвищим або єдиним добром є задоволення (насолода). Принцип задоволення досягається розважливістю.

Утилітаризм (від лат. utilitas - користь, зиск) - вчення, котре вбачало сутність добра в зиску. Представники цього напрямку: англійські філософи І. Бентам, Дж. Мілль, російський мислитель М. Чернишевський. Зокрема, М. Чернишевський дав таке визначення добра: "Добро - це нібито найвищий ступінь користі".

Евдемонізм (від грецьк. еudaimonia - щастя, блаженство) - вчення, засноване Епікуром. Прихильником цієї по-зиції був і мислитель Нового часу Б. Спіноза. Сутністю добра й вищим принципом моральної поведінки, за Епікуром, є щастя. Справжнє щастя полягає в незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (з грецьк. ataraхіа - незворушність) індивіда.

Прагматизм (від лат. pragmа - справа, дія) - філософський напрямок, що зародився в 70-х рр. XIX ст. у США й набув поширення у XX ст. напередодні Другої світової війни. За прагматизмом, добро - це відповідні обставини, що сприяють дії, тобто основою добра є практична ефективність.

Еволюціонізм (від лат. evolutio - розгортання) - напрямок, згідно з яким моральне добро є проявом "більш високого" ступеня розвитку людства, представник цієї філософсько-етичної позиції англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер.

Метафізична концепція. Одним з представників цієї концепції був німецький філософ І. Кант, який розробив учення про категоричний імператив. За І. Кантом, добро має позаемпіричну, надчуттєву природу та є атрибутом автономної моральної волі. Добро є суттю виконання морального закону (категоричного імперативу).

3.2.2

В історії філософської та етичної думки були різні спроби пояснити причини морального зла.

Існувало кілька теорій, згідно з якими зло субстанційно присутнє в бутті.

В період Античності злом вважалися:

- хаос як альтернатива впорядкованому космосу (досократики);

- матеріальний (чуттєвий) світ, який існував поряд із ідеальним (реальним) (Платон).

Визнання за злом власної субстанції сприяло тому, що силу зла вважали непереможною. Тож ні зовнішні сили, ні намагання людей йому запобігти чи знищити його не могли.

Однак зло має конкретні вияви. Ще давні філософи пробували їх визначити. Скажімо, в Сократа зло зво-дилося до незнання, хибності, неуцтва. Сьогоднішня ж культура нестачу інтелектуального розвитку не зводить до моральних характеристик.

За Аристотелем, зло проявляється як:

1) звірство (відсутність в душі людини розумного впорядкувального принципу);

2) нестриманість (слабкість душі, нездатність протистояти труднощам);

3) гріховність (душевна порча).

Ознакою зла є як надмірність, так і недоліки, оскільки вони порушують міру. Зокрема, гріховність як над-мірність - це наглість (невиправдане посягання на більш високу гідність); гріховність як недолік - це підлість (ница непостійність душі). Бути злим, за Аристотелем, означає піднімати себе до демонічного рівня чи опускати до тваринного.

В Аристотеля класифікація та визначення форм зла є дещо узагальненим і алегорізованим. Вони в нашій уяві більш конкретизуються.

Християнство, європейська етика Середньовіччя (Т. Аквінський), Відродження та Нового часу (Б. Пас-каль, Г. Лейбніц, І. Кант, Ф. Шеллінг) природу зла вбачала в людській волі.

Наприклад, згідно з християнською доктриною, причиною зла є навмисне відхилення людини від Бо-жественного порядку, що проявляється в людській гордині.

Сакральна нумерологія середньовічного католицизму визначила сім смертних гріхів людини як результат прояву зла: гординя, жадоба, хіть, заздрощі, череволюбство, гнів і смуток. Ці риси, що характеризують зло, вважалися основними в усіх християнських культурах.

Для І. Канта ж, аморальність (зло) - це не наслідок онтологічної недосконалості, а помилкове застосування свободи. Людині притаманна вроджена недосконалість (слабкість, нечистота серця), але власне моральне зло - це свідоме спотворення природних тваринних або людських задатків. Спотворення прагнень до самозбереження, продовження роду і спілкування веде до тваринних пороків, череволюбства, хіті та дикого беззаконня; самозакоханість - до диявольських пороків заздрощів, невдячності та злорадства.

Зло переживається через біль, страждання та похідні від них емоції - страх, гнів, образу тощо. Філософ Нового часу Дж. Локк вважав, що злом є "те, що здатне завдавати нам або збільшувати якесь страждання".

Багато мислителів намагалися пояснити вкоріненість морального зла в природі людини.

3. Фрейд, наприклад, стверджував, що ворожість, агресія - це властивий людині інстинкт смерті. Людина від природи зла і егоїстична, знаходиться в стані конкурентної боротьби з іншими людьми.

Теорія "фрустрації - агресії". Агресія виникає у відповідь на перешкоди в досягненні мети або образи, може бути направлена не за адресою.

І. Кант, Т. Гоббс вважали, що держава і мораль створені для регуляції "боротьби всіх проти всіх" і збереження людей від взаємного винищування.

Ф. Ніцше стверджував, що зло вкорінене в природі людини. Воно є проявом волі до влади, властивої всьому живому, морально виправдано (бути злим - значить затверджуватися).

У марксистському вченні зло вважалося породженням приватної власності.

Про «конструктивність» зла

Багато мислителів в своїх філософсько-етичних працях виказували ідею конструктивності зла, його позитивної ролі в системі всесвіту. Наприклад,

Н. Макіавеллі в трактаті "Государ" писав про доцільність зла в політиці. Обман, насильство, несправедливість можуть служити інтересам держави ("мета виправдовує засоби").

Ф. Ніцше стверджував, що зло - це такі якості, як розум, хитрість, діяльність, цілеспрямованість, сила волі, аристократичність. Бути злим, на думку Ніцше, - значить самоутверджуватися. У своїх працях він висловлював думку про неспроможність і лицемірність того, що більшість вважає добром.

До розряду зла можна віднести такі явища, які руйнують встановлений порядок: нестандартність, новатор-ство, нонконформізм (неприйняття думок, стандартів оточуючих), творчість. Соціальний і технічний прогрес досягається ціною загибелі мільйонів людей у війнах, революціях і т.д.

Деякі філософи виказували думку, що зло проявляє свою конструктивність, творчу силу через діалектику добра і зла (Маркс, Гегель). Благо, добро здійснюються тільки через зло. Чеснота виявляється порівняно з вадою.

Проте не можна стверджувати, що люди вершать зло свідомо, ради досягнення прогресу. У основі діяльності людини лежать, перш за все, егоїстичні мотиви.

3.2.3

Абсолютистські концепції добра і зла

Їх представники надають добру статусу буття і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спо-творює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії "добро" і "зло" розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву. При цьому не враховують, що їх авторами були окремі люди (філософи, апостоли, пророки), які мали специфічні, іноді гранично полярні, несумісні погляди, переконання, світогляди.

Згідно з абсолютистською етичною концепцією добро часто ототожнювали з духовним началом (у Платона - з освіченою душею), а зло - з матеріальним, тілесним. Душа, мовляв, має божественне джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними ницими пристрастями. Тіло як матеріальне, речовинне має потяг до подібного собі - до матеріальних предметів (багатства, їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини). Пізнання розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді, хибному, порочному шляху (послідовним втіленням такого погляду на природу добра і зла є аскетизм - зречення радощів життя, відлюдництво, умертвління плоті задля досягнення моральної досконалості).

Насправді, між душевними й тілесними спонуками немає непримиримого антагонізму, оскільки тілесні спо-нуки регулюються свідомістю людини, принаймні піддаються регулюванню.

Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототожнення добра зі знанням, а зла — з незнанням, хибністю, неуцтвом. Давньогрецький філософ Сократ (прибл. 470/469 - 399 до н. е.), наприклад, розумів добро і зло як результат діяльності людини. Дотримуючись принципу єдності добра і знання, він вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва, безрозсудності, нечестивості, боягузтва тощо. Головною доброчесністю, за Сократом, є мудрість, а головним моральним недоліком — неуцтво, невігластво. Мудрість і зло несумісні.

Проте моральність людини не детермінується знанням, рівнем освіти, а залежить і від ступеня її залученості до системи соціальних зв'язків, змісту цих зв'язків, засвоєння нею вселюдської культури. Це засвоєння не вичерпується знанням сутності речей, "воно проходить численними артеріями емоційних зв'язків, кристалізуючись у несвідомих схильностях і створюючи цілісний ансамбль світогляду. Ці емоційні і несвідомі механізми важливі нітрохи не менше, ніж філософські поняття, оскільки без них моральне життя згасає навіть при розвинутому інтелекті й неослабному пізнавальному інтересі". Тому недооцінка, а ще більшою мірою ігнорування емоційного аспекту моралі, є істотним недоліком раціоналістичних концепцій.

Подібні уявлення побутували ще у міфології Давнього світу, божества якої чітко поділяють на добрі і злі. На-приклад, вчення пророка Заратустри (зороастризм - релігія Давньої Персії) відстоювало версію про моральну подвійність, що лежить в основі всесвіту:

- добрий бог, бог-творець, абсолютне добр - Ахурамазди створив все розумне, добре, чисте і підтримує життя на землі;

- злий бог, бог-руйнівник, абсолютне зло - Ангро-Манью створив все зле, нечисте, безрозсудне (смерть, без-плідні землі і т. д.).

Всі добрі справи приписувались Ахурамазді, а все зло (смерть, злі чаклуни, хижі звірі, зима тощо) - Ангро-Маньї.

Християнство бачило в основі світу добро. Світ створений триєдиним Богом. Бог є абсолютне Благо і Любов. Бог всемогутній і усюдисущий, нічого на землі не відбувається без його відома. У творінні Божому не може бути закладене зло.

Присутність зла в світі теологи пояснювали падінням ангела Люцифера, який перетворив в зло дану йому Богом свободу, впав в гріх гордині, побажав стати рівним Творцю, зайняти його місце, спокусив сонм ангелів, які перетворилися на бісів, посібників зла. Люцифер став символом заздрості до творчого генія, егоїстичного жадання самоствердження. Люцифер, уособлення зла, вторинний, є твар’ю Божою і, зрештою, підлеглий Богу.

Людина створена Богом по своєму образу і подібності. Вона наділена свободою морального вибору: слідувати Божим заповітам або йти шляхом гріху, тому несе відповідальність за свій вибір.

Розповсюдження зла в світі людей відбулося в результаті гріхопадіння Адама і Єви, що впали в гріх гордині і побажали уподібнитися Богу і взнати, що є добро і зло.

Ведична версія походження зла трактує, що зло в світі відсутнє, а недосконалість світу є лише удаваною, ос-кільки людина дивиться на світ з своєї нікчемної, обмеженої позиції, є невід'ємною складовою всесвіту, що гармонійно поєднується з іншими його елементами. Дійсність в її істинному вигляді можна зрозуміти і правильно оцінити, тільки піднісшись над людською нікчемною точкою зору, вийшовши за рамки емпіричного.

Основним недоліком абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація існуючої моралі, що нерідко при-зводить до ригоризму (непохитного втілення якогось принципу в життя), а іноді й фанатизму, аскетизму, ханжества й фарисейства, тобто удаваної набожності, доброчесності, лицемірства. Проте відмова від визнання абсолютного моменту в моралі й добрі породжує ще гірші наслідки. Йдеться про етичний релятивізм (відносність).

Релятивістські концепції добра і зла

У цій системі поглядів поняттям моралі надається умовне, відносне значення, що призводить до суб'єктивізму в тлумаченні моральних понять і суджень, до заперечення в них об'єктивного змісту, нерідко - до нігілізму (лат. nihil - ніщо, нічого) та імморалізму (лат. im... - префікс, що означає заперечення і moralis - моральний) вселюдських моральних цінностей.

На відносності добра і зла наполягали софісти (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.), скептики (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик). Скептики, наприклад, вважали, що існує стільки рівноцінних моральних суджень, скільки є народів і осіб. Вони рекомендували утримуватися від суджень, підкорятися звичаям і законам своєї країни. Оскільки зла, на їх думку, не існує, потрібно просто остерігатися того, що вважають злом, і зберігати завдяки цьому душевну незворушність.

У Новий час ідеї етичного релятивізму розвивали англійські філософи Томас Гоббс (1588-1679) і Бернард Мандевіль (1670-1733). Гоббс був прибічником конвенціоналізму (лат. conventio - угода, договір). Виходячи з положення англійського філософа Френсіса Бекона (1561-1626) щодо "вродженого егоїзму" людини, він писав про необхідність обмеження його на основі природного закону самозбереження. Забезпечити це, тобто припинити "війну всіх проти всіх", здатна держава, яка виникає на договірних засадах (внаслідок суспільного договору, покликаного дати можливість кожному користуватися його власністю). Наслідком морального конвенціоналізму, як правило, теж є релятивізм.

У XX ст. релятивістського принципу дотримувалися неопозитивісти, зокрема емотивісти (в Англії - Альфред-Джулс Айєр (1910-1989) і Бертран Рассел (1872-1970), у США - Рудольф Карнап (1891-1970), Хане Рейхенбах (1891-1953) та ін.), які стверджували, ніби моральні судження не піддаються верифікації, тобто їх не можна перевірити з допомогою досвіду. Вони не істинні й не хибні. Значення їх суто емотивне, тобто ці судження виражають лише емоції того, хто говорить, і є "моральним наказом" для того, хто слухає. Ці судження не можна ні обґрунтувати, ні спростувати, вони цілком довільні й виражають лише схильності і бажання тих, хто їх висловлює. Проголошуючи принцип безумовної терпимості у сфері моралі, емотивісти не змогли запропонувати засобів захисту добра і боротьби зі злом, тобто зігнорували основне завдання будь-якої етичної концепції.

Позитивним у релятивізмі є визнання моменту відносного в кожній існуючій моралі, а також у тому, що вважається добром за будь-якої історичної епохи. Без критичного ставлення до існуючої моралі, що можливе тільки за умови визнання її мінливості, відносності, вона була б приреченою на застій, виродження, оскільки не відповідала б потребам суспільства, яке постійно змінюється. Тому цілком закономірно ще софісти прагнули розвінчати абсолютні моральні установки античного суспільства, узаконені віковими традиціями минулого; скептики відобразили ідейну, зокрема й моральну, кризу рабовласницького суспільства; праці Т. Гоббса сприяли ослабленню феодальної моралі, яка вичерпала себе. Емотивісти привернули увагу вчених до проблеми істинності моральних суджень і можливості створення наукової етики.

Основна помилка релятивізму полягає в нездатності чи небажанні виявити абсолютне вселюдське в моралі (властиве всім історичним епохам у різних народів), її загальні тенденції розвитку.

3.2.4

У сучасній літературі добро визначають так:

Добро - найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості (Тофтул М.Г.).

Добро є позитивною вселюдською цінністю, тісно пов’язаною з уявленням як про ідеал людини, так і про су-спільний ідеал; воно наповнює життя людини сенсом і ніколи не може бути засобом для досягнення якоїсь мети (Бліхар В.С.).

Виділимо з цих визначень основні ознаки, які характеризують добро:

- Добро - це найвища, позитивна, вселюдська цінність.

- Добро не може бути засобом для досягнення якоїсь мети.

- Добро перебуває в тісному взаємозв’язку з ідеалом особистості і суспільним ідеалом.

- Добро наповнює життя людини сенсом, стає самоцінним.

Під добром розуміється все те, що забезпечує розвиток у суспільстві і людині гуманності, свободи, єднання людей, духовної злагоди. Це доброзичливість і взаємодопомога, взаєморозуміння і співпраця, милосердя і повага, співчуття і співпереживання все те, що забезпечує не стільки етикетну, скільки моральну культуру спілкування (Лозовой В.О.)

Добро слід розглядати як процес, якому властиві такі стадії розвитку:

- ідея добра (добро в собі);

- добро як стан самосвідомості людини;

- добро як спосіб буття людини (високоморальна діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особис-тості, тобто доброчесність);

- матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і нагромаджується потенціал добра (культура у вузькому розумінні).

"Людина, - за словами французького мислителя Жана-Поля Сартра (1905- 1980), - спочатку існує, зустрі-чається, з'являється у світі і тільки опісля визначається", тобто набуває сутності. Вона "є лише тим, що сама з себе робить". Створюючи свою сутність, людина орієнтується на світ людської культури, зокрема й на ідею добра. Однак ця ідея адресується їй в неадекватній формі (як моральні вимоги), а тому є для неї логічно і психологічно недостовірною, непереконливою. Це спричинено тим, що моральні вимоги адресують людині у формі суджень ("Говори правду, бо правда - добро", "Не будь егоїстом, бо егоїзм - зло"), а отже, апелюють до її розуму, логіки. Ці моральні судження не можна вважати психологічно достовірними, тим більше для людини, яка виходить з того, що буде "тим, що сама із себе зробить". Неадекватність вираження моральною вимогою ідеї добра настільки значна, що й за умови її логічної досконалості, навіть обґрунтованості, вона може залишатися для людини психологічно недостовірною, а тому — неприйнятною.

Цю суперечність можна подолати завдяки іншим формам осягнення ідеї добра.

Добро не є чітко окресленим у просторі й часі. Проте його можна виявити. Добро як ідею можна пізнати зав-дяки громадській думці. Однак тільки за умови, що вона буде почутою, прийнятою і реалізованою індивідом, який водночас не може беззастережно довіряти громадській думці, хоч і змушений до неї прислухатися.

Найголовніша умова осягнення ідеї добра полягає в тому, що силу добра можна по-справжньому відчути і пережити, лише творячи добро. Людина повинна виробляти в собі звичку робити добро, в іншому разі таємниця ідеї добра залишиться незбагненною. Тому необхідною передумовою осягнення таємниці добра вважають практичне залучення людини до процесу добротворення (Тофтул М.Г.).

Користь (Широкова І.Г.)

У багатьох етичних вченнях (утилітаризм, прагматизм) добром рахують все, що корисне. Моральною назива-ють систему взаємної корисності людей. Людина згідно цим теоріям піклується перш за все про свою користь (матеріальних, соціальних і інших благах).

Зведення добра до користі розмиває грань між добром і злом. Для досягнення особистої мети може бути корисно зробити аморальний вчинок. Крім того, потреби людини можуть бути збоченими, небезпечними для інших людей.

Користь є засобом досягнення добра. У різних моральних системах добром, яке не можна звести до корисності, є вищі цінності. Вони самоцінні, не утилітарні. Вищі цінності не приносять конкретної вигоди людям, іноді навіть вимагають жертвування своїми інтересами. Вищими цінностями є: гуманність, справедливість, любов і ін..

Добро обов'язково безкорисливе, тому відносини взаємної корисності не можуть вважатися добром, оскільки засновані на егоїстичних інтересах. Добро засноване на потребі людини дарувати добро іншим людям.

3.2.5.

Зло як категорія етики відображає негативні риси індивідуального і суспільного життя та стосунків між людьми. Під моральним злом можна розуміти все те, що має негативне значення для людини і суспільства, заважає об’єднанню людей, шкодить гармонізації їх стосунків. Це насильство і злочинність, скупість і грубість, байдужість до інтересів людини і суспільства, крайні форми егоїзму, агресивності, підлості (Лозовой В.О.)

Сьогодні вважають, що причина морального зла - слабкість людини. Наприклад, соціальна невизначеність, нездатність адаптуватися в соціумі чи невдачі породжують в людині заздрощі, котрі стимулюють до злих дій. Проте це не однозначно так, адже кожного по життю спіткають невдачі, але не кожен звертається до морального зла.

Нині визначають такі прояви зла (вади) - жорстокість, ворожість, обман, боягузтво, лицемірство, заздрощі, помста та ін. Однак завершеності цей перелік не може досягти. У кожній конкретній ситуації злом можуть виявлятися все нові й нові вади.

Зустріч зі злом - це нелегкі випробування для людини, адже зло стимулює людину до деструктивних пере-живань і дій - розпачу, агресії, злоби, помсти та ін. Проте людина має пам'ятати, що моральне зло як породжується її внутрішнім світом, так і нею долається. Подолання сили зла досягається, переважно, духовними зусиллями людини (Гончаров Г.М. - Червона С.П.).

Отже, більшість учених розглядає

- добро - як морально-позитивне начало,

- зло - як морально-негативне.

Зміст добра і зла обумовлений ідеалом моральності:

- добро - те, що прагне до ідеалу;

- зло - те, що віддаляється від ідеалу (Широкова І.Г.).

3.2.6

Існує так званий «парадокс добра та зла», який полягає в тому, що і добро, і зло однаковою мірою ха-рактеризуються такими спільними ознаками і мають:

1. Загальний універсальний характер, тому що під їх «юрисдикцію» підпадають і людські відносини, і став-лення людини до природи й світу речей.

2. Конкретність і безпосередність: «добро» й «зло» – терміни з історичною основою, залежні від реальних, конкретних суспільних відносин.

3. Суб’єктивність:

– вони не належать до об’єктивного світу, а діють у сфері людської свідомості й відносин, оскільки «добро» й «зло» – терміни не лише ціннісні, але й оцінювальні;

– різні речі, події, суб’єкти можуть мати неоднакові трактування добра та зла;

– те, що для однієї людини об’єктивно є добром, для іншої може бути злом.

4. Відносність:

– відсутність абсолютного добра та зла в реальному світі;

– зло в одних умовах і відносинах може з’являтися у вигляді добра, в інших умовах і відносинах – злом;

– у процесі розвитку те, що було злом, може перетворюватися в добро, й навпаки.

5. Єдність і нерозривний зв’язок: добро та зло не існують як окремі феномени. Причому в міру своєї віднос-ності добро містить у собі елементи зла; зло припускає наявність добра.

6. Єдність добра й зла – це єдність протилежностей: вони не лише взаємодоповнюються, але й взаємовик-лючають одне одного.

7. Взаємовиключення обумовлює постійну боротьбу добра та зла, що є, таким чином, способом їх існування, тому що ця боротьба не може завершитися остаточною перемогою жодної зі сторін

3.2.7.

Добро і зло розуміються тільки в єдності (добро через зло і навпаки). Для того, щоб бути діяльно доброю, людина повинна взнати зло. Недостатньо вивчати зло, щоб осягнути добро, злу необхідно чинити опір.

Добро одержує значущість у протилежність злу, затверджується протистоянні злу.

Уявлення людей про добро і зло є неоднозначними, можуть міняти полюси.

У різних культурах різні етичні оцінки одних і тих же явищ, вчинків. Наприклад,

у західних країнах похвальними якостями вважаються:

- прагнення до самовираження, виділення із спільності;

- діяльне, завойовне відношення до зовнішнього світу, суб'єктивне втручання в природу і ін.

У країнах Сходу етична людина:

- повинен бути гармонійною частиною спільності, не вип'ячувати свою індивідуальність;

- сповідати даоський принцип недіяння, не втручатися в хід речей, пливти за течією.

Етичні уявлення міняються в процесі зміни історичних епох.

Традиційному, патріархальному суспільству були властиві:

- відтворення способу життя предків (відступ від традицій засуджувався);

- беззаперечне підпорядкування старшим;

- нетерпимість до інородців, іновірців, інакомислячих і т.д.

У сучасному суспільстві багато чеснот минулого вважаються аморальними.

Добром, цінністю стали:

- становлення нових ідеалів, відмова від деяких традицій;

- самостійність, свобода творчості, розвиток індивідуальний людини;

- терпимість, пошана до індивідуальності і т.д.

Добро, благо для однієї людини (групи людей) може бути злом для інших. Будь-яка конкуренція має на увазі досягнення вигоди, блага одних людей ціною чиїхось втрат, страждань. Найяскравіше це виявляється в конкурентній боротьбі в ринковій економіці, в озброєних конфліктах (для переможця фінал війни - благо).

У певних обставинах зло може оцінюватися як благо. Наприклад, насильство - безумовний гріх, оскільки життя і свобода людини - найбільша цінність. Проте вбивство може бути морально виправдане і навіть визнане благим діянням у випадках:

- вбивства ворога на полі бою (особливо в справедливій, визвольній війні);

- вбивства в порядку самооборони;

- страти жорстокого злочинця.

Веління високої моралі - категорична заборона не "вбий" - перетворюється на правило не "вбивай без крайньої необхідності".

Вбивство, навіть досконале через необхідність, не перестає вважатися злом.

Одне і те ж явище може одночасно виступати як благо і як зло. Наприклад, науково-технічний прогрес є безперечним благом для людства.

В той же час плодами прогресу є екологічні і техногенні катастрофи, ядерна і бактеріологічна зброя і багато що інше. З цієї точки зору науково-технічний прогрес може розглядатися як зло.

Можливий перехід добра в зло (і навпаки) у разі, коли порушується міра. Непомірність перетворює чесноту на ваду (щедрість перетворюється на марнотратство, гордість - в гординю і т. д.). Зниження інтенсивності моральної якості також веде до переходу добра в зло: ощадливості - в жадність і т.д.

3.2.8.

В умовах морального конфлікту головною задачею людини є правильний моральний вибір.

Перший етап морального вибору полягає у виборі образу думки і дії, відмові від зла, вади. Іноді рішення проблеми знаходиться поза протистоянням добра і зла. Людині необхідно зробити вибір між позитивними цінностями (здоровий глузд, щастя, користь і т. д.) і образом дії і думки. Наприклад, людині доводиться робити вибір між сімейним щастям і професійною кар'єрою.

Найскладнішим є моральний вибір "меншого з двох зол". Такий вибір сприймається людиною як трагічний, вимагає житейської мудрості і відповідальності, має непередбачувані наслідки. Його результатом у будь-якому випадку є зло.

У моральній свідомості добро і зло мають різні підстави для оцінки дій людини. Наприклад, сприяння добру морально нейтральне саме собою розуміє; сприяння ж злу прирівнюється до творіння зла.

Боротьба із злом часто оцінюється вище, ніж благі діяння.

3.3.

Ідея справедливості – найжорстокіша й найбільш чіпка з усіх ідей, що будь-коли оволодівали людським мозком. Коли вона поймає серця й каламутить погляд людини, то люди починають убивати одне одного. Найм'якіші серця вона перетворює на сталевий клинок і найчутливіших людей примушує здійснювати звірячі вчинки (М. Волошин).

Коли хочуть зробити людей добрими й мудрими, толерантними й шляхетними, то неминуче приходять до бажання перебити їх усіх. Робесп'єр вірив у доброчесність: він створив Терор. Марат вірив у справедливість: він вимагав двохсот тисяч голів (Анатоль Франс).

Поняття справедливість походить від давньогрецького (dіке, що первісно означало "звичай, спосіб життя", а пізніше "правильний, належний звичай", та латинського jus (звідси justіtіа), що означає "право, закон".

Перші спроби сутнісного осмислення справедливості здійснили ще давньогрецькі філософи Демокрит, софісти, Сократ, Платон, Аристотель, а також китайські мислителі.

Особливе місце відведено справедливості у філософських роздумах Платона (трактат "Держава"). Спра-ведливістю характеризується як ідеальний устрій суспільства, коли кожен із суспільних станів (тобто правителі, воїни, ремісники) сумлінно виконують свої обов'язки та не втручаються у справи інших. Вона є завершальною з-поміж трьох основних полісних чеснот - розсудливості, мужності та мудрості.

Глибоке осмислення справедливості здійснив титан давньогрецької філософської думки Аристотель. Мисли-тель розрізнив два види справедливості: відплатну та розподільчу.

Історично першою формою справедливості, за Аристотелем, була відплатна (інакше кажучи - ретрибутивна справедливість). Цей тип справедливості базувався на принципі, так званого, тальйону (від лат. talio - помста) - "око за око, зуб за зуб, життя за життя!". У разі порушення соціальних норм (першо-початково - звичаєвих, в подальшому - моральних) людина мала нести покарання, котре відповідало б мірі скоєного порушення, тобто, помста за кривду не повинна перевищувати завданої шкоди. Максимальним утіленням принципу тальйону стала кровна помста.

Із розвитком суспільства, вдосконаленням його морально-правової системи почалося переосмислення прин-ципів справедливості, оскільки її ретрибутивна форма принижує гідність людини, посилює жорстокість у суспільстві. Держава пішла шляхом викорінення первісного варіанту справедливості (Гончаров Г.М. – Червона С.П.).

Головне на той історичний момент полягало в тому, що за умов утвердження нового суспільного ладу, котрий долав родову обмеженість, «відплатна» справедливість жодним чином не могла забезпечити впорядкованість і законовідповідність суспільного життя, навпаки, сіяла жах і ворожнечу, вела, по суті справи, до хаосу. Тому, незалежно від свого географічного положення, етнічної, культурної специфіки тощо, держава на певному етапі розвитку мала вступити в боротьбу з даним первісним варіантом діючої справедливості – для того, щоб звільнити місце для більш цивілізованих її форм.

Сказане не означає, що з розкладом інституту кровної помсти та інших одіозних форм «відплатної» справедливості остання взагалі лишається за бортом історії. В реальному житті ми дотепер досить-таки часто ставимося до інших людей так, як вони ставляться до нас (а не так, як ми б воліли, щоб до нас ставилися), на образу відповідаємо образою, на неприязнь – неприязню. Проте цей факт людського існування, природним чином залишаючись у світі сущого, в сучасному цивілізованому суспільстві вже не має відношення до світу належного, до нормативної структури моралі як такої (Малахов В.А.)

«Відплатній» справедливості протистоїть справедливість розподільча, дистрибутивна, суть якої полягає в роз-поділі між людськими індивідами (чи групами людей) тих або інших цінностей.

Даний тип справедливості охоплює два підтипи, також виділені ще Арістотелем, – справедливість

- зрівняльну і

- пропорційно-розподільчу.

Йдеться про те, розподіляються певні цінності між людьми порівну чи відповідно до конкретних достоїнств і заслуг кожного з них.

У фундаменті першого із цих підтипів, тобто зрівняльної справедливості, лежить світоглядна ідея людської рівності, утвердження якої мало й має принципове значення для розвитку всієї людської цивілізації.

Утвердження цієї ідеї, як і становлення самої зрівняльної справедливості, проходить в історичному процесі ряд стадій.

Так, для давньогрецької свідомості (зокрема й для Арістотеля) морально рівними могли бути лише вільні громадяни грецьких міст; на рабів, варварів і навіть жінок античні уявлення про рівність не поширюються (втім, «жінка нижча за чоловіка, але дуже близька йому й найбільшою мірою причетна до його рівності», – зауважує Арістотель («Велика етика», 1194 b 25)).

В епоху утвердження християнства ідея рівності робить істотний крок уперед: проголошується рівність усіх людей як створінь Божих і «дітей Адамових», а також рівність вірних во Христі; за словами ап. Павла, у християнській спільноті «нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, – але все та в усьому Христос!».

Дальший поступ в усвідомленні й утвердженні рівності припадає на епоху буржуазних революцій XVII–XVIII ст. Рівність усіх людей постає як визначальний політико-юридичний принцип, що реалізується в рівності громадянських прав і свобод; закладаються підвалини економічної «рівності можливостей», що передбачає еквівалентність обміну товарів та послуг.

І в XX ст., незважаючи на різноманітні кризові явища в житті сучасного людства, уявлення про людську рівність збагачується новими гранями, його практичне втілення стає більш різноманітним, гнучким і водночас послідовним. Безперечним гуманістичним надбанням століття є усвідомлення рівності людей в їхньому праві на виявлення і реалізацію власної індивідуальності, власних національних і культурних традицій, власного способу бачити й осмислювати світ. На цьому шляху долається обмеженість європоцентризму: ми вчимося поважати «іншість інших», визнавати внутрішню обґрунтованість чужих нам культур, форм почуття і мислення – а також цінувати їх загальнолюдське значення, захоплюватися їхньою красою, симпатизувати їм.

Разом з тим XX ст. продемонструвало й наявність певних «глухих кутів» у реальному втіленні ідеї людської рівності. Катастрофою закінчилася спроба запровадити зрівняльні засади безпосередньо щодо розподілу матеріальних благ між людьми. В більшості населення це просто вбило бажання працювати. Не дивно, що слово «зрівнялівка», за яким стояла стійка тенденція соціалістичного способу життя, стало викликати відразу.

Даний конкретний приклад наочно демонструє важливість якомога чіткішого визначення тієї межі, до якої засади людської рівності є морально виправданими й необхідними – і за якою вони втрачають сенс, стають гальмом на шляху подальшого розвитку.

Слід сказати, що така межа, такий критерій безперечно існує. Визначається він тим, що кожна особистість є:

по-перше, представником людства, виразником сутнісних сил і творчих потенцій людського роду, суб'єктом людської гідності, свободи, невід'ємних прав людини загалом. У цьому відношенні підхід з позицій рівності є абсолютно справедливим і морально неодмінним. Кожна людина є рівною всім іншим як носій загальнолюдської гідності, загальнолюдських прав і свобод.

По-друге, однак, кожна особистість має власні здібності й нахили, обирає ту чи іншу систему цінностей, здобуває певний соціально-професійний статус, працює з більшою або меншою продуктивністю і завзяттям, набуває – завдяки природі або власному вибору – інших індивідуальних або спільнотних рис, що відрізняють її від інших людей.

Саме з огляду на цей момент особливого, притаманний кожній людській індивідуальності, абсолютизація зрівняльних засад виявляється несправедливою, неправомірною. Адже хоч якими б важливими були для нас загальнолюдські джерела нашого буття, найбільш небайдужим для кожного виявляється якраз те, що він сам обирає з-поміж усього іншого, в чому реалізуються цінності його неповторного Я або ж групи, до якої він себе зараховує. Так і з погляду суспільства кожна людина є важливою і цінною насамперед завдяки вагомості того внеску, котрий саме вона здатна зробити у спільну справу. Відповідно й подяку від суспільства, й людську шану та визнання кожен має отримувати адекватно розмірам і особливості цього свого неповторного внеску. Інакше кажучи, повинен діяти принцип: повага до кожного як до людини, пошана – наскільки саме він її заслужив.

Відомий українській філософ Григорій Сковорода (1722–1794) свого часу висловив глибоку ідею «нерівної рівності»: всі люди рівні, але саме в тому, що кожен має віднайти свій, властивий тільки йому спосіб скласти подяку за дари буття, реалізувати себе в саме для нього призначеній галузі.

Така діалектика рівності й нерівності, уявлення про яку на сьогодні аж ніяк не застаріло, передбачає відпо-відне поєднання зрівняльних і більш тонких, вибіркових засад у загальному моральному ставленні до людини – тільки в такому поєднанні й реалізується справжня справедливість.

Важливою рисою категорії справедливості є, як ми бачимо, те, що її власне етичний зміст надзвичайно тісно пов'язаний із проблематикою економічною, політичною, правовою. Саме у сфері розподілу матеріальних благ, як уже зазначалося, недостатність суто зрівняльних форм справедливості виявилася в нашому столітті з особливою гостротою. Разом з тим цілком відмовитися від них також неможливо, адже за ними – життєві потреби мільйонів людей (Малахов В.А.)

Пропорційно-розподільча справедливість ґрунтується на принципі "усім по заслугах". Така форма справедливості є найбільш виправданою та гідною сучасних соціальних вимог. Однак проблематичність усвідомлення пропорційно-розподільчої форми справедливості полягає в невизначеності критеріїв, заслуги. Цим можна маніпулювати. І тоді дуже легко справедливість нівелюється несправедливістю (Гончаров Г.М. – Червона С.П.).

Сьогоднішня філософська думка обстоює гармонійне поєднання принципів зрівняльної та пропорційно-роз-подільчої справедливості. Таку ідею обґрунтовує сучасний американський мислитель-соціолог Джон Ролз у своїй праці "Теорія справедливості".

Він обстоює, зокрема, такі фундаментальні принципи:

1. принцип рівної свободи: кожна людина повинна мати рівні права щодо найзагальнішої системи рівних базо-вих свобод, порівнюваної з подібними системами свобод решти людей;

2. принцип відмінності: нерівний розподіл благ здійснюється через присутність різних занять і соціальних ста-тусів за умови спрямованості до найбільших благ найменш забезпечених громадян.

Ознаки справедливості:

- справедливість, на відміну від всіх інших етичних категорій, зокрема, добра, честі, гідності, що дають оцінку деяким явищам самостійно, оцінюється у співвідношенні протилежних явищ, цінностей з позицій благ і антиблаг;

- справедливість має конкретно-історичний характер. Кожна нова епоха, кожна культура міру справедливості визначає по-різному;

- справедливість має як об'єктивний характер (нагорода за вчинене діяння, покарання за аморальний вчинок), так і умовний (оцінювання знань) (Гончаров Г.М. – Червона С.П.).

Отже, одним з універсальних і важливих понять моральної свідомості і категорією етики є справедливість, що виражає загальне співвідношення цінностей і конкретний розподіл їх між суб'єктами, визначає міру, співрозмірність, відповідність між правами і обов'язками людей, заслугами і їх визнанням, злочинними діями і покаранням.

Невідповідність чи порушення цієї норми оцінюється моральною свідомістю як неприйнятне, несправедливе (Лозовой В.О.)

3.4.

Беручи до уваги те, що етику іноді визначають як науку про належне, а мораль - як сферу належного, постає необхідність вивчення природи морально належного.

Суть морально належного криється в обов'язку. Проте це не тотожні поняття. Існує різниця в категоріях морально належного та обов'язку. Складнішою категорією є обов'язок. Обов'язок вимагає об'єктивації (здійсненності, реалізації) морально належного.

(Можна чудово усвідомлювати необхідність певних дій (морально належне), що чомусь, чого тепер немає, належить бути, що якісь зміни конче потрібні й т. ін., – і водночас самому нічого не робити (не виконувати свій обов'язок) для встановлення цього належного й обов'язкового порядку речей і навіть не відчувати необхідності такого власного втручання. Категорія обов'язку якраз і фіксує набуття загальним уявленням про належне форми конкретної вимоги, зверненої до людського суб'єкта відповідно до його становища й ситуації, в якій він перебуває в даний момент. Іншими словами, вона позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання. Ще інакше: ми повинні відчувати свою суб'єктивну причетність до реалізації цього належного, усвідомлювати, що без власних наших цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснене (Малахов В.А.).)

Суть обов'язку намагалися сформулювати ще відомі релігійні проповідники. Китайський мудрець Конфуцій виділив кілька принципів обов'язку кожного громадянина: кожен повинен виконувати свій обов’язок (накладений на індивіда його положенням в соціальній структурі, основу якої становить сім'я) - і, бути вірним господареві - чхун, шанувати старших - сяо, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки - лі та вшановувати предків. А на питання свого учня, чи можна все життя керуватися одним словом, мудрець відповів: "Це слово - взаємність. Не роби іншим того, чого не побажаєш собі". Цей принцип став основою загальнолюдського морального обов’язку та набув назви "золоте правило моралі".

Християнський проповідник Мойсей проголосив відомі десять божих заповідей, яких повинні були дотри-муватися спочатку іудеї а с часом кожний істинний християнин.

Будда визначив такі ступені духовного піднесення: істинне переконання, істинний намір, істинне слово, істин-ний вчинок, істинний стиль життя, істинне намагання, істинна пам'ять, істинне зосередження.

Мухаммед зобов'язував кожного мусульманина: "Не бути тобі істинним віруючим, поки не побажаєш ти брату своєму того, що бажаєш собі".

Великим внеском у філософське осмислення категорії обов'язку стала концепція класика німецької філо-софської думки І. Канта. Мислитель висунув ідею категоричного імперативу.

Імператив - це суть правила. За І. Кантом, розрізняють два різновиди правил (імперативів) - категоричний і гіпотетичний.

Гіпотетичний імператив - це правило, що зобов'язує людину робити щось заради певної мети (наприклад, учитися, щоб в майбутньому отримати гарну професію, утримувати сім'ю тощо).

Категоричний імператив - це правило, котре зобов'язує людину робити щось безвідносно до якоїсь мети. У цьому, за І. Кантом, й полягає суть загального прояву морального обов'язку. Перед свідомістю людини цей імператив постає у трьох формулах.

Перша формула категоричного імперативу - це "формула універсалізації: "чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом".

(Згідно з даною формулою засуджуються як аморальні, по-перше, будь-які відступи від «золотого правила» моральності в бік «дурної суб'єктивності», коли людина дозволяє собі те, чого не дозволила б іншим; відповідно до цього кантівська етика, зокрема, безкомпромісно засуджує неправдивість у будь-яких її проявах і незважаючи на які завгодно обставини. По-друге ж, що не менш важливо, дана формула визначає й аморалізм будь-яких поступок людської особистості таким зовнішнім велінням та авторитарним рішенням, котрі за самою своєю суттю не можуть набути форми загального закону або ж бути виведеш з неї. Засуджується, отже, будь-яке потурання деспотичній владі з боку морально настроєних громадян (Малахов В.А.).)

Друга формула категоричного імперативу - це "формула персональності": "чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу".

(Людині морально забороняється ставитися як до засобу не тільки до інших людей, а й санкціонувати таке ставлення до себе самої. Адже коли я, з яких завгодно міркувань, дозволяю розпоряджатися собою як засобом – я створюю тим самим прецедент, що збільшує можливість такого ставлення до людей узагалі (Малахов В.А.).)

Третя формула категоричного імперативу - це "формула автономії": "воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі". Кожна окрема людина закон моралі визначає самостійно, згідно з власною волею. У такому разі не визнаються ніякі загальновизнані системи моралі.

(В підкоренні моральному законові людина не принижує, а звеличує себе саме тому, що власна ж її воля і покладає для себе цей закон, вбачаючи в ньому свою істотну основу. З іншого боку, цим засуджується всяка система моралі, яка припускає визначеність волі будь-якими зовнішніми міркуваннями – від політичної кон'юнктури до релігійних сподівань тощо. Істотно також, що автономія моральної волі аж ніяк не є чимось рівнозначним сваволі індивідуального людського суб'єкта. Людина повинна, за Кантом, не чинити все, що їй заманеться, а якраз навпаки – визначити відповідні законові засади власної волі, не підмінюючи їх ні «максимами себелюбства», ні лакейською слухняністю щодо «панівних ідей» і розпоряджень сильних світу цього (Малахов В.А.).)

Кантівське виведення основних принципів морального обов'язку не є абсолютним. Отож нині залишаються актуальними пошуки основних його принципів. Так, виникло кілька нових підходів до визначення сутності морального обов'язку - оновлений категоричний імператив.

Зокрема, Г. Йонас запропонував таку формулу категоричного імперативу (книга "принцип відповідальності"): "чини так, щоб результати твого чину не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі".

Німецький філософ сучасності К.-О. Апель дав інше формулювання категоричного імперативу: "по-перше, в усіх діях треба виходити з того, щоб забезпечити виживання людського роду як реальної комунікативної спільноти, по-друге, з того, щоб у реальній комунікативній спільноті здійснювати ідеальне".

3.5.

Хтось, почуваючи себе зле, впав і розбив дорогу річ; хтось не висловив належного співчуття своєму прия-телеві, оскільки й гадки не мав про нещастя, яке з ним трапилося; хтось, щиро прагнучи зарадити якомусь лиху, фізично не спромігся цього зробити – маючи сумління, люди можуть у таких випадках докоряти самим собі, але чи вправі висловлювати їм докір інші? Чи мали вони достатню свободи, аби нести відповідальність перед цими іншими? Вже з огляду тільки на це зрозуміло, що питання про відповідальність здебільшого не просте й вирішується неоднозначне (Малахов В.А.).

Поняття відповідальності характеризує суб'єкта з позицій виконання (чи невиконання) обов'язку (Гончаров Г.М. - Червона С.П.).

Відповідальність - це усвідомлення відповідності (або невідповідності) моральним нормам дій людини результатів, наслідків його вчинків. Людина повинна передбачати наслідки своїх дій, прагнути запобігти негативним результатам вчинку (Широкова І.Г.)

Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу людини. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистість не була б у змозі відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа, або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил. Коли шибку у вашому вікні розіб'є футбольний м'яч, пущений хлопчаком з подвір'я, вам не спаде на думку картати м'яч, бо він, як просте фізичне тіло, не міг довільно змінити траєкторію свого руху. Коли ваш собака стягне зі столу скатертину, ви можете на нього нагримати, але ж не будете всерйоз звинувачувати його в хуліганських діях, всерйоз ображатися на нього. Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, – а тому має нести відповідальність за обране і вчинене нею (Малахов В.А.).

Міра відповідальності - це складна проблема, оскільки абсолютних критеріїв її визначення не існує. Вона залежить від сукупності обставин (об'єктивних і суб'єктивних факторів):

1. наскільки суб'єкт обізнаний з реальними обставинами конкретного поведінкового акту (так, при купівлі ви-краденого автомобіля покупець може бути дезінформованим);

2. на скільки суб'єкт здатен адекватно усвідомлювати відповідальність (скажімо, неповнолітні не завжди здатні оцінювати відповідальність за власні дії з огляду на свою незрілість);

3. особливостей внутрішнього стану суб'єкта (приміром, при надмірних переживаннях, внутрішній тривозі то-що людина може бути неадекватною в своїх діях);

4. на скільки суб'єкт здатен до відповідної дії (наприклад, не кожен має достатньо сили волі, морального духу, щоб кинутися у вогонь при пожежі та врятувати дитину);

5. імовірності бажаних і небажаних результатів дії (приміром, при порушенні правил дорожнього руху можливі як незначні пошкодження транспортного засобу, так і заподіяння шкоди здоров'ю людини, навіть, зі смертельним наслідком);

6. допущення альтернативних (навіть недозволених) варіантів поведінки (так, за вбивство для захисту чи за крадіжку хліба заради голодних міра відповідальності об'єктивно може бути зведена до нуля) (Гончаров Г.М., Червона С.П.).

Суть моральної відповідальності визначається здатністю людини виконати моральний обов'язок. Людина ніби-то є вільною у виборі: виконувати чи не виконувати їй свій обов'язок, але водночас за невиконання обов'язку людина несе відповідальність, яка супроводжується особливими душевними переживаннями і тривогою сумління.

Вирішення проблеми моральної відповідальності вимагає осмислення двох моментів:

- за що людина повинна відповідати

- перед ким вона має відповідати.

В арсеналі сучасної моральної свідомості існують, наче самі собою зрозумілі відповіді на зазначені питання, відповіді, на які, проте, варто поглянути критичним оком.

Ці відповіді такі: справді морально свідома людина відповідає,

по-перше, за все – або мусить відповідати за все,

по-друге, відповідає головним чином перед самою собою (тобто не перед якимись зовнішніми інстанціями, під страхом покарання, а перед власним сумлінням).

Чи справді це так? Давайте розберемося.

Що стосується першої узвичаєної нині формули – «я відповідаю за все», – то для її популяризації, безперечно, найбільше зробили представники філософії екзистенціалізму, особливо ж метр французьких екзистенціалістів Ж. П. Сартр. «... Якщо мене мобілізовано на війну, – писав, зокрема, Сартр з цього приводу, – це моя війна, я винен у ній і я на неї заслуговую. Я на неї заслуговую передусім тому, що міг ухилитися: стати дезертиром або покінчити з собою, якщо я цього не зробив, виходить, я обрав її, став її спільником».

Немає сенсу заперечувати, що в основі такої позиції лежить певний елемент моральної шляхетності.

Втім, ця фраза з красивої може перетворитися на страшну, якщо її застосовувати не до себе, а до інших. При розгляді відповідальності інших людей неприпустимими є будь-які перебільшення; потрібні чіткі, зважені уявлення про її реальну міру й межі. Так, війну, про яку говорить Сартр, хтось розв'язав, хтось радо напнув новий генеральський мундир, незважаючи на його криваву підкладку, хтось брехав по окупаційному радіо, грабував населення, знущався з жінок і дітей – ну, а когось просто мобілізували на ту прокляту війну, і він не пустив собі кулю в лоба – можливо, й тому, що вважав самогубство гріхом... Хіба можна тут до всіх підходити з єдиною міркою? Або звернімося до наших найчорніших часів: хтось катував людей, розстрілював, морив голодом, хтось писав доноси, хтось свідомо поширював відверту брехню. Інші ж – більшість народу – покірливо призвичаювались до віри у «світле майбутнє», до наклепів та арештів, тяжко працювали, пишалися своєю Вітчизною, захищали її на полях боїв... Так, є спільна відповідальність, але в її межах лишається все ж таки дуже важливим, хто саме й за що конкретно відповідає.

Але звернімося до другого питання: перед ким відповідає людина?

В думці, що головний суддя для моральної людини – її власне сумління, безперечно, є сенс, адже страх перед зовнішнім покаранням не може бути джерелом моральної поведінки. Проте, зваживши на цю обставину, слід взяти до уваги й інше: саме наше сумління досить легко може стати на шлях ілюзій і улесливого самообдурення, якщо його постійно не витвережуватиме певний реальний адресат нашої відповідальності.

Ще раз нагадаємо: Христос заповідав любити ближніх. Любити ближніх найважче, бо вони реальні, й відповідати перед ними в їхньому реальному стражданні саме для людини із сумлінням інколи незрівнянно важче, ніж вислуховувати поважливі докори власного морального Я. Все це не означає якоїсь недооцінки нашого сумління, нашої совісті; але щоб голос совісті не замовк, потрібно, щоб за нею стояли інші. І щоб відповідали ми не тільки перед нею, а й – через неї – перед іншими, так само, як і перед реальною людською спільнотою (Малахов В.А.).

Легко ця проблема вирішується для віруючої людини. Водночас і моральним ідеалом, і зовнішнім спо-стерігачем, перед яким людина несе відповідальність, виступає Бог.

У реальному житті, як підтверджує життєвий досвід, близькими є люди, перед якими ми несемо відповідальність. У разі хибних безвідповідальних дій, ми шукаємо у ній погляд, чекаємо їхнього прощення. Недаремно, стосовно чужих людей є виправдання, що передається народною мудрістю "Мені з ними дітей не хрестити", тобто я перед ними відповідальності не несу. Хоча повне ігнорування іншими - "чужими" - є хибне у сприйнятті адресата відповідальності. Морально свідома людина ігнорувати думку інших не буде - вона відчуватиме відповідальність і перед ними (Гончаров Г.М. - Червона С.П.)

Існують різні точки зору на те, перед ким відповідальна людина.

1. Людина несе відповідальність перед іншими людьми тому, що знаходиться в залежності від них:

- свобода людини в суспільстві не абсолютна, вона обмежена свободою інших людей;

- людина знаходиться в природній залежності від інших людей (комунікативної, соціокультурної, психо-логічної);

- людина знаходить етичні орієнтири в суспільстві.

2. Індивідуалістичні концепції містять твердження, що людина відповідальна в першу чергу перед самою собою. Вона унікальна, відчужена від інших членів суспільства, вільна від впливу ззовні.

3. Вчення, що сполучають принципи індивідуалізму і орієнтації на інших людей (Е. Фромм і ін.):

- людина не підлегла диктату ззовні, відповідальна перед своєю совістю;

- совість людини орієнтована на благо своє і інших людей;

- захист інтересів інших людей є природним прагненням людини, проявом вищого початку в її душі. Думки і відчуття людини визначають її поведінку. Людина несе відповідальність за єдність духовної і поведінкової сторін своєї особи (Широкова І.Г).

Умови моральної відповідальності

Важливі умови моральної відповідальності:

- свобода скоюваної дії (вчинок, скоєний не з власної волі людини, не має на увазі відповідальності за нього);

- навмисність вчинку (ненавмисність вчинку тільки пом'якшує відповідальність, але не знімає її повністю);

- осудність людини (неосудними признаються психічно хворі. З юридичної точки зору штучно викликане божевілля (алкогольне, наркотичне) посилює вину).

Філософ Е. Фромм стверджував, що багато людей обтяжуються цією відповідальністю і намагаються відхилитися від неї (іноді несвідомо). Фромм виділив механізми, що дозволяють на соціальному рівні скласти людині з себе свободу і відповідальність:

- тоталітарний режим, очолюваний "сильною особою", вождем, що узяв на себе всю відповідальність за життя суспільства і його членів;

- "автоматизуючий конформізм" - некритичне ухвалення чужих думок (ЗМІ і ін.), перетворення думки суспільства в своє власне (Широкова І.Г).

3.6.

Ідеальними вважають довершені, позбавлені вад, недоліків предмети, явища, процеси тощо.

Ідеалом вважається щось винятково досконале, таке, що є вищою метою прагнень людей.

Категорією етики є "моральний ідеал".

Моральний ідеал (франц. ideal, від грец. idea - ідея) - найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала (Тофтул М.Г.).

Моральний ідеал - це:

- універсальне, абсолютне, етичне уявлення про благо, належне;

- образ досконалих відносин між людьми;

- пристрій суспільства, що забезпечує досконалі взаємостосунки людей (суспільний ідеал);

- вищий зразок етичної особи (Широкова І.Г.).

Одні етики виводять це поняття з уявлення про природу і сутність добра, а інші вважають, що уявлення про добро і належне орієнтовані на моральний ідеал, тобто є похідними стосовно нього.

Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися.

Моральний ідеал як образ ідеального належить до сфери майбутнього, того, що об'єктивно не існує, принаймні поки що.

Моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, завдяки йому людина оцінює поведінку ін-ших людей. Прагнучи самовдосконалюватись, особистість не може обійтися без морального ідеалу, який допомагає їй орієнтуватись у світі моральних цінностей, обирати оптимальну лінію поведінки, життєву позицію. Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовно-емоційних сил, необхідних для самореалізації.

Особливо ефективно він виконує функцію взірця, втілюючись у життєдіяльності історичних осіб (Сократ, Григорій Сковорода, Махатма Ганді, мати Тереза), або постаючи як художній образ. При цьому домінує ідеалізований погляд на історичних осіб, який здебільшого унеможливлює реалістичне бачення їх характерів і дій. Художні образи як втілення морального ідеалу мають певні переваги перед їх прототипами, оскільки концентрують численні моральні чесноти в одній постаті. Правда, принцип художньої правди змушує митця наділяти позитивних героїв деякими негативними рисами, що віддаляє їх від морального ідеалу, але робить психологічно достовірними, правдоподібними.

Отже, моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку досконалості, його не можна ототожнювати з жод-ною історичною особою, з жодним художнім героєм (Тофтул М.Г.).

Зміст ідеалу визначений соціальним середовищем. Формування ідеалу - це процес перетворення навко-лишнього середовища у внутрішній світ індивіда. У основі ідеалу можуть лежати індивідуальна етична програма, позитивний приклад і т.д.

Основні функції ідеалу:

- визначення мети етичної діяльності людини;

- спонука людини до етичних вчинків;

- об'єднання належного і сущого;

- визначення морального вигляду людини.

Моральний ідеал може бути заснований на соціальному ідеалі.

Соціальний ідеал:

- визначає спосіб життя і діяльності суспільства;

- включає моральні установки;

- етично орієнтує суспільство

В процесі зміни історичних епох і поколінь людей відбуваються:

- коректування ідеалу;

- включення в нього нових установок.

Зміст ідеалу (уявлення про якості людини) міняється залежно від об'єктивних умов і суб'єктивних переваг людей. Зміна ідеалів відбувається в умовах загострення суперечностей, конфліктів між суспільством і особою.

Зміна ідеалів у всі епохи супроводжувалася моральним конфліктом поколінь ("батьків і дітей"). Цей конфлікт - вид соціальних суперечностей, свідоцтво несхожості цілей, моральних оцінок, мотив діяльності і т.д.

Етичні конфлікти є показниками відсутності:

- загальнонаціональної мети;

- виховної політики у відношенні молоді;

- спроб рішення проблем на основі соціальної справедливості (Широкова І.Г.).

3.7.

Сенс життя - морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими (Тофтул М.Г.).

Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить, завжди має минуле - в історичному досвіді, і свою новину - у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості

У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особистісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формування свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний життєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуального бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результату самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповторний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина.

Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна мета життя - це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визначення мети життя - один із способів усвідомлення його сенсу. Злиття, ідеалу і мети надають життю людини сенс.

Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозуванні результатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб'єктивною умовою самореалізації особистості.

Зрозуміло, що з розвитком особи сенс життя може змінюватись. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальними, духовними змінами, досвідом, а наслідок - зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів.

Матеріальні основи життя грають значну роль у формуванні сенсожиттєжвих позицій. У сучасній дійсності ми маємо можливість спостерігати, як економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що виникають через неї, деформують життєві орієнтації багатьох людей незалежно від віку і статі.

Зміни життєвих сенсоутворень зв'язані також з досвідом, набутим роками. Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік, дружина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в особистісному досвіді, накопичує все новий потенціал осмислення життєвих пріоритетів, викристалізує цілі, які позначають перспективний рух у бутті.

Слід ще раз підкреслити, що у суспільній свідомості містяться сенси, вже накопичені поколіннями, ціннісні переваги різних культур і суспільно заохочені життєві цілі та ідеали. У духовному світі окремого індивіда ці смисли фіксуються у виглядів стійких соціальних стереотипів, якими людина користується, надаючи сенс своїм діям. У процесі набуття життєвого досвіду ці сенси переробляються, опрацьовуються й обираються особисто найбільш значущі.

Сенс життя може бути пов'язаний із суспільно значущими цілями та ідеалами, а також індивідуалістично орієнтований. Для першої орієнтації характерне поєднання, сполучення сенсів суспільно значущого й особистого буття, коли служіння спільній справі, безкорислива турбота про інших людей тощо стає особистим благом і сенсом життя. В індивідуалістичних сенсах превалює орієнтація на задоволення власних пристрастей, потягів, іноді за рахунок і на шкоду колективним (Лозовой В.О.)

Існування різних точок зору на проблему сенсу життя є природним явищем. Важливо тільки враховувати, що в моральному житті віра в наявність сенсу життя відіграє істотну роль. Без неї життя людини справді втрачає сенс (Торфул М.Г.)

3.8.

Уявлення людей про щастя

Люди асоціюють щастя з:

- фізичним здоров'ям;

- матеріальним достатком;

- високим соціальним статусом;

- пошаною з боку інших людей;

- успішним самовираженням в праці, творчості;

- благодаттю Божою (для віруючих людей) (Широкова І.Г.).

Щасливими вважають людей:

- здорових ("Здоровий жебрак - щасливіший від хворого короля", вважав німецький філософ Артур Шопен-гауер (1788-1860);

- красивих (природа надала їм значний аванс);

- багатих, хоча б тому, що багатство забезпечує людині свободу дій (німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820-1895) стверджував, що прагненню до щастя найменше потрібні ідеальні права. Воно потребує передусім матеріальних засобів);

- закоханих, яким відповідають взаємністю ("Найвище щастя в житті - це впевненість у тому, що вас люблять, - писав французький прозаїк Віктор Гюго (1802—1885), - люблять заради вас самих, точніше сказати - люблять всупереч вам");

- тих, хто має близьких друзів ("...яке щастя - дружба, подібна до тієї, яка існує між нами, - писав К. Маркс Ф. Енгельсу. - Ти-то знаєш, що жодні стосунки я не ціную так високо");

- тих, хто досягнув високого соціального статусу; хто максимально себе самореалізував і заслужив повагу співвітчизників ("Ми буваємо щасливими, - писав французький філософ Блез Паскаль (1623-1662), - тільки почуваючи, що нас поважають") та ін.

Зрозуміло, що одного здоров'я чи багатства замало для того, щоб бути щасливим, а володіти всіма благами майже неможливо. Без деяких із них людина може бути щасливою, без інших (здоров'я, повноцінне спілкування, реалізація творчих потенцій) - ні (Тофтул М.Г.).

Щастя не абсолютно. Воно відносно.

Щастя – це, коли не болить…

Щастя – це, коли здорові діти…

Щастя – це, коли є кому розповісти про свій сон…

Щастя – це, коли є про кого подумати на самоті…

Щастя – це, коли є кому подумати про тебе…

Щастя – це, коли є будинок, в який хочеться повертатися…

Щастя – це, коли на душі спокій…

Щастя – це, коли твої діти виросли гідними людьми…

Щастя – це, коли у тебе є ранок…

Щастя – це, коли тобі телефонують просто так…

Щастя – це, просто – відсутність нещастя (невідомі автори)

Щастя у своєму повному обсязі є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя - найвище страждання…(Дж. Локк)

Про неможливість однозначного тлумачення щастя писало багато мислителів. Так, за словами німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804), стосовно щастя неможливий ніякий імператив, який приписував би чинити те, що робить щасливим.

Єдиного, загальновизнаного визначення щастя в етиці не існує. Бажання, цілі людей різні, кожна людина має своє уявлення про щастя.

Щастя - стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Ілюзії вдоволення життям можна досягти й штучними засобами (алкоголем, наркотиками тощо). Проте після цього неодмінно настає тяжкий стан (похмілля, ломки тощо) і прозріння, розуміння того, що ілюзія щастя принципово відрізняється від справжнього щастя. А щастя, за словами Льва Толстого (1828-1910), є задоволенням без каяття.

Очевидно, ідеально щасливих людей не буває (Тофтул М.Г.).

Щастя - це:

- одна з глобальних етичних цінностей;

- регулятор етичної діяльності людей;

- відчуття глибокої задоволеності від досягнення мети, отримання предмету бажань;

- комплекс переживань, пов'язаний з позитивною оцінкою людиною свого життя, і т.п.

Щаслива людина позитивно оцінює себе, інших людей, дійсність. Вона переживає емоційний підйом, задоволеність.

Для досягнення щастя важливе уміння людини задовольнятися тим, чого вона досягла на даний момент.

Перешкодою до досягнення щастя є занижена самооцінка людини, нездатність до самореалізації, з одного боку, і завищена самооцінка, непомірні амбіції, що викликають незадоволеність дійсністю, - з іншою.

Щастя не статичне, воно включає моменти боротьби за нього. Відсутність проблем викликає нудьгу, пере-сиченість.

Щастя можна розуміти як вдалий збіг обставин. У випадку якщо на шляху до досягнення мети не виникло непереборних перешкод, знайдена мета приносить задоволення. Можна припустити, що вдалий збіг обставин свідчить про вірно вибраних меті діяльності і засобах її досягнення.

Відчуття щастя - відчуття, супроводжуюче прагнення до значущої мети.

Щастя як глибокі позитивні емоції є:

- станом радості;

- відсутністю тривоги, заклопотаності;

- відчуттям наповненості, гармонійності життя.

Подібне щастя людина переживає в моменти творчого надихання, любові, піднесеної дружби і т.п.

Як етична категорія щастя носить характер:

- оцінний - виражає позитивну оцінку життя, відображає життя, вторинне по відношенню до неї;

- мотивуючий - щастя є мотивом діяльності, програмує її (первинно по відношенню до неї);

- імперативний — прагнення до щастя природне, визначене природою людини.

Щастя є гармонійною взаємодією об'єктивного (суспільного) і суб'єктивного (особистого). Суспільство робить вплив на систему ціннісних орієнтації особи, її уявлення про щастя і практичну реалізацію цих уявлень.

Соціальна (об'єктивна) детермінація не зумовлює долю і щастя людини. Активна, діяльна людина може по-долати несприятливий збіг обставин.

Щастя людини припускає її соціальну значущість, твердження в суспільстві, подолання людиною негативних особливостей особи.

Егоцентрична орієнтація діяльності людини шкодить не тільки іншим, але і самій людині, перешкоджає до-сягненню щастя. Разом з тим орієнтація на інших людей може перешкоджати розвитку особи людини, збереженню її індивідуальності, тому не повинна ставати самоціллю (Широкова І.Г.).

Виведення формули щастя - класична філософська проблема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загального щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уникати задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося б мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтверджуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в особистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.

Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом.

Що ж може бути загальним у понятті щастя?

Безперечно, щастя - це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасливим - означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим, і далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом піднесення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, втілення життєвого задуму, тобто щастя - почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах життя. Щастя - це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на основі власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей (Лозовой В.О.).

Щастя і страждання (Широкова І.Г.)

Досягненню щастя можуть перешкоджати негативні особливості особи, несприятливі соціальні умови життя. Щастя є емоційним переживанням, засновано на позитивній оцінці людиною свого життя і включає різні емоційні стани (у тому числі і негативні).

Різноманітність емоційного сприйняття життя людини засновано на її складності, суперечності. Уявлення про щастя як безперервну насолоду спотворює ціннісну систему людини, може вилитися в пересичення, розчарована життям.

Прагнення до щастя повинне включати готовність до можливих страждань, правильне ставлення до них.

Страждання можуть бути:

- конструктивними, що збагатять емоційні переживання щастя;

- деструктивними, руйнуючими ціннісну систему людини, занижуючими оцінку життя.

Індивідуальні особливості людини визначають міру і вид страждань.

Філософи старовини відзначали:

- надлишок задоволень приводить до страждань;

- тривала відсутність задоволень, стриманість дозволяють досягти вищого ступеня задоволення;

- очікування задоволення здатне полегшити страждання.

3.9.

"Чим складніший внутрішній світ особистості, чим різноманітніші відносини людини з навколишнім світом, тим сильніша потреба врівноважити свій духовний світ і бути автономною особистістю. І людина починає сама вершити над собою суд, віддавати собі похвалу, оцінювати вчинки, давати поради, наводити порядок у внутрішньому "господарстві", виховувати себе. І вона переконується, що там, усередині, є якась могутня і таємнича сила, що є сама собі законом. Є совість" Це досить влучне міркування висловив сучасний латвійський філософ Август Мілтс (Торфул М.Г.).

Совість - це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання і самоконтролю особистості (Лозовой В.О.)

Як тільки не трактували совість в історії етики! Тут фігурували такі різноманітні підходи:

це вроджена людська якість, яка не підлягає вивченню;

це божественне осяяння, яке посилається грішнику;

це внутрішній голос у людини (згадаймо “даймоніон” Сократа, “внутрішній голос” Сковороди);

це “вартовий” людської душі;

це “святилище” людини (так була названа совість на другому Ватіканському соборі);

це моральний світильник, який освітлює гарний шлях” (Г.Гегель);

це мікроскоп, який збільшує речі для того, щоб зробити їх чіткими і помітними для наших притуплених почуттів” (Л.Фейєрбах) і т.д. (Петрушенко В.Л.)

На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совістно. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму обов'язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання - серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості (Лозовой В.О.).

Совість (сумління) - вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний само-контроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле (власний життєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокрема й моральний, вона орієнтується або на минуле, відповідні цінності і звички, або на майбутнє, на ідеал, уявлення про який ґрунтується на вічних, абсолютних вселюдських цінностях. Совість є представником ідеалу. За австрійським психоаналітиком Зиґмундом Фройдом (1856-1939), вона становить собою "ідеальне Я", Super-Ego, яке протистоїть "реальному Я".

Муки совісті свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї поразки, що сталася в акті морального вибору чи відповідного вчинку, а спокійна совість і відповідне моральне вдоволення - про перемогу ідеалу.

Совість вважають і своєрідним суддею в людині, який часто знає те, що недоступне громадській думці, насамперед суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її безпосередньою реальною діяльністю.

Як категорія етики "совість" виражає нерозривний зв'язок моралі й людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки і вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість безпосередньо переживається як обов'язок і відповідальність людини перед собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто називають моральним компасом особистості.

Людину, яка має розвинуте почуття совісті, називають совісною. Совісна людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов'язку. Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна і чуйна, здатна долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно, а справді свобідно. Для неї неприйнятна вседозволеність.

Безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її самовимогами, залишившись зовнішньою, чужою силою. Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізняється від аморальності (Тофтул М.Г.).

Існує велика кількість самих різноманітних прийомів звільнення від совісті або втечі від неї: її можна „глушити” горілкою або наркотиками, байдужістю до всього (“усе є марнота марнот”, “моя хатина с краю”), невпинною повсякденною життєвою метушнею, йти на компроміс із совістю (“усі крадуть, і я краду”), тощо. Сучасне інформаційне суспільство із його так званим "телеграфним стилем" спілкування породжує небезпеку маніпуляцій суспільною думкою, привчає до "вживання" невиправданого, непродуманого та неякісного інтелектуального продукту, що відкриває доступ до маніпуляцій совістю (Петрушенко В.Л.).

У чому конкретно проявляється моральне значення совісті і як вона сприяє формуванню етичних характеристик людини?

1) Керуючись власним почуттям справедливості і моральними цінностями суспільства, спираючись на совість, лю- дина може розібратись у найскладнішій моральній ситуації і прийняти вірне, морально виправдане рішення.

2) Завдяки совісті людина може протистояти різним аморальним або морально сумнівним спокусам і не порушувати моральні заборони.

3) Голос совісті попереджує про загрозу зла, оберігає від нього, зриває з нього хибні оболонки.

4) Саме у голосі совісті та через совість моральній людині дається здатність інтуїтивного розпізнавання добра і зла.

5) Совість стимулює моральне самовдосконалення особистості, пробуджує моральний “неспокій”. Чим моральніша людина, тим більший у неї внутрішній душевний “неспокій”, сильніше розвинуте почуття совісті, докори сумління.

6) Нарешті, совість розвиває почуття відповідальності перед самим собою як перед моральним суб’єктом, який у своїх діях керується вищими моральними цінностями. Саме совість пробуджує в людині здатність до внутрішнього діалогу та навіть сперечання із самою собою, пробуджує почуття сорому, самоіронії, дозволяє проявляти певну моральну вимогливість людини до себе самої (Петрушенко В.Л.).

Совість перебуває у зв'язку зі страхом, соромом, виною, каяттям та ін.

Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі;

сором - переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми;

вина - переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім "Я" або перед Богом;

каяття є одним із найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних проступків. Супроводжується воно твердим рішенням не повторювати негідних учинків і виправити їх наслідки або покарати себе, відновивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс справедливості (Торфул М.Г.).

Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Діапазон форм, в яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумніви, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо.

Кожна з них по своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль (Петрушенко В.Л.).

3.10.

Поряд із совістю важливою формою моральної самосвідомості є сором. Совість і сором нерідко зводяться докупи як різні аспекти певного єдиного цілого. При цьому сором у моральному слововжитку останніх десятиліть здебільшого поставав як щось більш поверхове, не таке внутрішньо значуще й «високе», як совість.

Етимологія слова сором. Англійське shame, німецьке schäm (те й інше означає «сором») походять від індоєвро-пейської основи kат, kет – ховати, приховувати. Відповідно до цього shame і т. п. за своїм первісним значенням – сором приховуючий, сором-захищеність. Він спонукає людину ховати, замикати, переборювати в собі те, що могло б зганьбити її в очах оточення; таким чином сором стимулює активно-вольове начало особистості, прищеплює їй прагнення до самовдосконалення.

Вище згадувався тісний смисловий зв'язок понять «сором» і «совість». Проте й відмінність між ними є досить відчутною.

Справді, сором, подібно до совісті, є одним з найскладніших, найтонших феноменів людської самосвідомості. Його домінування являє собою не більш низький рівень морального розвитку особи, а просто іншу форму такого розвитку. І все ж факт лишається фактом: голос совісті лунає ніби з глибини моральної свідомості особи. В соромі обов'язково просвічує чужий непроханий погляд, звернений із зовні у нашу душу. Соромно насамперед перед тими, хто поруч, хто оточує нас. І це чітко відображене в практичному мисленні й мові: «Соромно перед людьми!»

Охоплена соромом людина наче проектує поверховий погляд «іншого» на таємні, відомі часом тільки їй одній дивацтва й вади власної душі – в цьому й знаходить вияв здатність цього почуття стимулювати моральне пробудження людської особистості.

Людина тут, по суті, відвертається від того, що є предметом її найпалкіших прагнень, найпосутніших устремлінь. Нам і хочеться чогось, а – соромно! Отже маємо приймати якесь рішення, реалізувати своє право вибору.

Чим ближче до центру нашого чуттєвого Я з його прагненнями й потребами, його потягом до різноманітних насо-лод, тим більш боляче вражає сором, тим сильніше мимовільне бажання індивіда сховатися від його ока.

Сказане дає змогу, зокрема, зрозуміти, чому сферою, в якій почуття сорому від самого початку знайшло найприродніший об'єкт прикладання, виявилася сфера сексуальна. Адже тут ми маємо справу з по-справжньому глибокими й сильними переживаннями, що входять до самої суті людської суб'єктивності – і водночас із чимось інтимним, гранично небайдужим до будь-якого погляду із зовні.

Втім, що власне є такого соромного в сексі?

Сучасна етика, що враховує досвід XX ст., навчилася бути толерантнішою до статевого кохання.

Проте досвід сучасної «легалізації» сексу змушує замислитися над іншим. Почуття сорому, очевидно, настільки глибоко входить у самий зміст людських статевих стосунків, що його зникнення просто позбавляє ці стосунки їхньої якісної специфіки, спричинює втрату їхнього особистісного змісту. Секс, що «вирвався на волю», як показують численні приклади сучасного життя, поступово перетворюється у щось на зразок спортивної вправи або профілактичної гімнастики; тим самим зводиться нанівець величезна, нічим іншим не відшкодована роль інтимних стосунків у житті людей, той особливий вимір людського буття, який вони відкривають.

Неможливо переоцінити величезне значення батьківської ласки у вихованні дитини – хтозна, скільки дитячих доль виявилися покаліченими через її очевидний дефіцит у нашому суспільстві. Та й на схилку життя, коли його вогник уже ось-ось ладен згаснути, люди так потребують ласки. Ласкавий, пестливий дотик виявляється безмежно важливішим, ніж мовне спілкування, – ніби для немовляти, яке щойно з'явилося на білий світ...

Проте в найбільш інтенсивній і разом з тим розгорнутій формі ласка постає саме в царині статевого кохання. Ласка репрезентує такий тип недистанційованого спілкування, в якому слова, предмети, зовнішні дії й погляди ззовні поступаються місцем дотикові, теплу й ніжності прямих контактів між людьми. В будь-якому разі ця сфера – не для стороннього роздивляння: щоб увійти до неї належним чином, погляд іншого має спочатку стати поглядом рідним – органічною, завбачуваною і внутрішньо необхідною частиною нашого душевного світу.

Думку про основоположне значення сорому для людської історії й культури знаходимо ніде інде як у Святому пись-мі, в першій книзі Мойсеевій, книзі Буття. Біблійна оповідь про гріхопадіння прямо пов'язує виникнення в перших людей, Адама й Єви, почуття сорому з порушенням ними Божої заборони й куштуванням плодів із древа пізнання добра і зла. Саме після цього фатального акту непослуху «розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові листя, і зробили опаски собі».

У сучасної науки є власні погляди на походження сорому. Вважається, зокрема, що в історії первісного суспільства сором як такий є явищем похідним від установлення екзогамії – суворої заборони вступати в статеві відносини всередині власного роду. Порушників цього правила чекало суворе покарання.

Проте хоч якими б були конкретні обставини формування почуття сорому на ранніх етапах історії людства, незаперечним лишається одне: для того щоб власне людський, тобто моральний, спосіб регуляції поведінки став можливим, людина передусім мала привчитися відчувати свої недобрі вчинки як щось таке, що принижує її саму, гнітить її власне Я. В цьому розумінні сором безперечно постає істотним чинником становлення людської моральності.

В чому, однак, полягає його специфічна роль у моральному самоусвідомленні людської особи?

Відомо, що себе саму людина не може любити, як свого ближнього. Любов – це, безперечно, внутрішнє і глибоке почуття, одначе предметом її може бути тільки інша людина. Щодо сорому справа стоїть ще складніше: «інший» для цього найбільш приховуваного почуття не предмет, на який воно спрямоване (соромимося ми передусім себе, власних проявів та вчинків і лише інколи, наче за заступництвом, за інших). Важливо, щоб був чужий погляд на нас, щоб ми злили з ним власне Я, прийняли його до складу власного духовного єства... Таке засвоєння чужої точки зору на себе – необхідна передумова сорому як особливої форми моральної самосвідомості людини.

Досить болючі відчуття того ж ґатунку сором'язна людина здатна переживати й при позитивній, схвальній оцінці з боку інших; у такому випадку погляд «іншого» наче раптово вихоплює з темряви всю цілісність зробленого, скоєного нами, і ми (саме ми!) виразніше починаємо усвідомлювати обмеженість своїх можливостей, прикру їх невідповідність почутим похвалам.

Взірцеву формулу сорому в дусі західноєвропейської традиції дав свого часу Гегель у своїй «Енциклопедії філософських наук»: сором, на його думку, являє собою «реакцію на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу бути, отже, захист мого внутрішнього єства проти неналежного виявлення його назовні». Людина, отже, має соромитися того, що принижує її моральну основу. Сором викликає те, що не гідне людини – низький побут, сліпі пристрасті, відсутність свободи. Почуття сорому наче нагадує особі про її високе призначення, підкреслює принципову межу, що відділяє це призначення від усіх тих емпіричних обставин, в які виявляється повсякденно зануреним будь-яке людське життя (Малахов В.А.).

Сором:

- виражає відчуття вини, усвідомлення людиною невідповідності вимогам навколишніх людей;

- орієнтований на думку інших людей;

- може відчуватися людиною навіть в тому випадку, якщо сама вона вважає свої дії етичними.

Людина, що проявляє негативні якості (агресію, брехливість і ін.) піддається насмішкам, презирству з боку оточуючих, сердиться на самого себе. К. Маркс називав сором гнівом, обернутим всередину.

Гнів людини викликаний усвідомленням своєї невідповідності загальноприйнятим нормам, своїй відчуженості.

Сором свідчить про глибокий зв'язок людини з іншими людьми, нестерпності для людини суспільного невизнання, осуду.

Людина боїться втратити суспільну значущість, цінність в очах іншої людини.

Сором перед самим собою є слідством віддзеркалення поглядів інших людей у внутрішньому світі людини.

Думка інших людей очолює в соромі навіть у разі, коли аморальний вчинок людини не має свідків. Боязнь за-судження з боку значущих людей може утримати людину від здійснення аморальних вчинків.

Людина випробовує сором у випадках:

- усвідомлення своєї невідповідності загальноприйнятим нормам і цінностям, як моральним, так і матеріальним (відсутність високого соціального статусу, достатку і т. п.);

- нездатності відтворити загальноприйняті стандарти (слідувати пануючим звичаям, моді і ін.);

- невідповідності високим моральним орієнтирам (наявність у людини вад);

- нездатності проявити якості, необхідні в конкретній ситуації (боязкість у момент небезпеки і т. п.) (Широкова І.Г.).

3.11

Розкаяння являє собою зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості. Моральної цінності й внутрішнього сенсу розкаяння набуває лише як вільне духовне самовизначення людини; вимушені «каяття» ваги не мають.

За своєю суттю розкаяння є виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, істотної для її подальшого розвитку. За всієї цілісності даного душевного акту він, як свідчить його осмислення в богословській і філософській літературі, являє собою поєднання таких чотирьох елементів:

а) визнання суб'єктом певних дій або помислів як таких, відповідальність за які він несе;

б) відкрите засудження ним цих помислів або дій;

в) вияв готовності зазнати за них справедливого покарання;

г) перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей.

Засвідчення розкаяння перед Богом (для віруючих) і людьми є покаяння. Власне моральний сенс цього полягає в тому, що щиросердність розкаяння має бути доведена довершеністю покаяння, його «виконаністю» аж до останньої літери, останньої крихти.

Справжнє покаяння завжди є важкою справою для людської душі, котра має переборювати власні дурні нахи-ли, потяг до самоствердження, гордість. Ця важкість, що її повинна здолати душа задля свого виправлення, є її покута. Людина, яка розкаялася, мусить спокутувати свої провини – відробити, вистраждати («страдати» старослов'янською й означає «важко трудитися»), відбути хоча б умовний еквівалент заподіяної шкоди. Нарешті, кінцеве виправдання особи, що спокутувала, називаємо спокутою. Принципове значення має те, що ні розміри й характер покути, яку треба відбути, ні можливість вважати певну провину спокутованою не можуть визначатися в однобічному порядку суб'єктом, що провинився: спокута як феномен людського буття існує лише в конкретній системі моральних відносин. Ніхто не може вважати, що він спокутував свій гріх, поки для цього немає чітких підтверджень ззовні: з боку людської спільноти або ж служителів Церкви – коли йдеться про сферу релігійної моральності.

Тема розкаяння протягом тисячоліть посідала важливе місце в різних культурах і релігіях, що акцентували, проте, різні її аспекти. Певним чином це відбилося в самих термінах, котрими позначали дане поняття. Так, єврейське «тшува», що набуло значення «розкаяння», первісно означало «повернення», «поворот», «відповідь»; базовий сенс розкаяння тут недвозначно пов'язується з тим, що людина повертається до справжньої мети свого існування, відновлює деякий вихідний стан буття у процесі відповідання Богові. На відміну від такого суто онтологічного (буттєвого) аспекту, грецьке metanoia (дослівно – зміна розуму) виразно підкреслює аспект інтелектуальний. Що ж до латинського poenitentia (від «poena» – покарання), то воно висуває на передній план вольовий і аскетичний аспекти.

І в сучасній культурі уявлення про розкаяння і покаяння аж ніяк не виглядають анахронізмом. Кілька років тому проблема покаяння постала в нашій культурі з особливою гостротою через відомі обставини перебудови й лібералізації суспільного життя. Без перебільшення можна сказати, що «горючого матеріалу» для покаяння накопичилося на той час більш ніж достатньо; окремі заклики до нього пролунали, проте підтримані не були – ні представниками правлячих кіл, що довели країну до катастрофи, ні широкими масами трудящих, що на горе своїм дітям та онукам покірно будували комунізм. Навпаки, явно переважала «твереза» думка, що потрібно, мовляв, не каятися, а робити діло – як робили його 70 років до того... Так СРСР і КПРС пішли з історії нерозкаяними, залишивши в спадок нащадкам, поза всім іншим, і моральні свої борги.

3.12.

Гідність - особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

Таке визнання є неодмінною передумовою моральних відносин між людьми. Суспільство повинне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот (Тофтул М.Г.).

Право на гідність є невід’ємним правом кожної людини і воно зафіксовано у міжнародних документах, зокрема у “Загальній декларації прав людини”, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН, яка символічно починається: “Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах”.

Людина повинна вести себе з гідністю, тобто – не принижуватись і не дозволяти принижувати себе іншим людям, в які б життєві ситуації вона не потрапляла. Гідність як лакмусовий папір проявляє те, наскільки поведінка людини відповідає очікуванням відповідно до уявлень про статус та цінність людини (Петрушенко В.Л.).

У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі - це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності - це те, що більш за все підносить людину.

Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе (Лозовой В.О.)

Антиподом гідності виступає пихатість та перебільшена самовпевненість. Межа між самоповагою, моральним задоволенням від виконаних обов’язків та неадекватною самооцінкою дуже крихка, а її порушення викликає напругу у взаємовідносинах, руйнує нормальний моральний клімат. Пихатість, звичайно, не є тотожною виправданій самовпевненості: поза останньою навряд чи людина може діяти належним чином, не губитись у несподіваних ситуаціях. Нормальна, здорова самовпевненість, як правило, стимулює людину до вдосконалення своїх навичок чи-то у професійній сфері, чи-то в сфері між людських стосунків.

У моральній практиці виділяють жіночу та чоловічу гідність, національну гідність, професійну гідність, особисту гідність тощо.

Яким чином проявляється гідність в людських взаєминах та людській життєдіяльності? Гідність реалізується через такі чесноти як ввічливість, порядність, чесність, скромність, вимогливість до себе, самовладання, благородство. Еталоном порядності, моральної досконалості вважається благородство (шляхетність; це є те, що Г. Сковорода називав “аристократизмом духу”).

Благородство – якість не вроджена, вона набувається в процесі соціалізації особистості, виховання та самовиховання. Вірогідно, поняття гідності зародилось ще у родовому ладі. Суворі умови життя, суспільна праця, боротьба з ворожими племенами формували повагу до хоробрих, сильних, мужніх людей. Починаючи з рабовласницького суспільства благородство стало привілеєм представників пануючого класу; воно носило становий характер і поступово наповнювалось новим особистісним та моральним змістом (Петрушенко В.Л.).

3.13.

Співвідносною щодо категорії гідності виступає етична категорія честі.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність - показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність окремої людини. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність - це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших).

Сучасні дослідники поняття честі виділяють характерні особливості честі і гідності, розкривають їх як парні категорії, які знаходяться у суперечливій єдності. Наприклад, відзначається й така їх особливість: гідність може належить людині за правом народження чи приналежності до певної соціальної групи, проте честь – це те, чого людина мусить добиватись сама.

Єдність протилежностей характерна і для механізмів функціонування цих категорій: гідності має спрямова-ність свого становлення та руху від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання його закріпити, а честь, навпаки, від внутрішнього прагнення людини до суспільного визнання.

Честь як форма моральної самосвідомості пов’язана із совістю; за висловом А. Шопенгауера, “честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь” (Петрушенко В. Л.).

Честь людини, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, полягає в тому, щоб стосовно задоволення своїх потреб вона залежала тільки від свого працелюбства, від своєї поведінки і від свого розуму.

«...Честь - це нагорода, яка присуджується за доброчесність... Для кого навіть честь - дрібниця, для того і все інше [нікчемне]" (Арістотель).

"Протилежністю честі є безчестя, або ганьба, яка полягає в поганій думці і презирстві інших" (Б. Мандевіль) (Торфул М.Г.)

Етимологічно слово "честь" пов’язане зі словом "частина", що й визначає його сутнісний зміст, адже кожен індивід є частиною якоїсь групи, де й займає певну соціальну позицію. Так, кожен є представником певної етнічної групи (українець, росіянин, німець, єврей), певної професійної групи (міліціонер, викладач, лікар), певної статевої групи (чоловік або жінка), певної територіальної спільноти (мешканець села, міста) (Гончаров Г.М. - Червона С.П)..

Зародження поняття честі (як і гідності) відносять до родового ладу. В умовах подальшої суспільної диференціації, людської відчуженості поняття честі пов’язувалось з доблестю, благородством. У Давній Греції честь розумілась як суспільне визнання індивідуальної доблесті.

При феодалізмі був зроблений ще один крок на шляху ускладнення змісту етичної категорій честі: виник відомий "кодекс лицарської честі”. В ньому містились жорсткі стандарти поведінки – своєрідна системи моральних цінностей. Лицарський кодекс честі включав в себе 7 доброчесностей або вмінь: володіння списом, фехтування, полювання, вміння їздити верхи, плавання, вміння грати у шахи, складати вірші своїй "дамі серця”. Рицар повинен був постійно готовим віддати життя за свого сеньйора або за даму серця. Посвята у лицарі закріплювала за лицарем право на рицарську честь, що могла передаватись спадково (Петрушенко В.Л.).

Від часів лицарської культури поняття честі все більше й більше вкорінювалося в людській самосвідомості. Пригадаємо В. Шекспіра: майже в кожній його драмі постає проблема порушення честі та захисту честі.

В ХVІ-ХVІІ століттях сформувалися особливі вимоги до людини честі. Ч. Бербер в роботі "Поняття честі в англійській драмі 1591-1700 рр." їх класифікував так: людина честі:

1. не повинна витримувати образи;

2. в коханні не терпить суперників (інакше - дуель);

3. не дозволяє перехитрити себе;

4. повинна наполягати на своїх правах і захищати своє становище в суспільстві;

5. не підкоряється чужій волі;

6. має жити відповідно до своїх статків;

7. не прислуговує;

8. не терпить поганої поведінки дружини чи будь-кого з родичів;

9. з дамами - чемна, піклується про їхню репутацію;

10. не може викликати на дуель людину, перед якою має якісь зобов'язання (спершу повинна звільнитися від них);

11. на війні суворо дотримується всіх правил воєнних змагань: не чинить нападів без оголошення війни; відрізняє цивільних від військових; не втікає з полону; якщо немає засобів, щоб урятувати честь - кінчає життя самогубством;

12. обов'язково сплачує борги;

13. виконує зобов'язання;

14. завжди правдива;

15. повинна бути лояльною до законної влади;

16. відмовляється від обману, хабарів, насилля, віроломства та ін.

З тих часів вимоги до людини честі змінилися. Кодекси честі постійно переписуються. Звісно, є сталі вимоги до людини честі. Так, завжди обман і насилля паплюжать честь індивіда.

Історія засвідчила найрізноманітніші способи захисту честі, крайнім з яких був дуель. Гуманістичні принципи сучасного суспільства не дозволяють застосовувати дуель як засіб захисту честі. Нинішня культура пропонує цивілізований шлях захисту честі (як і гідності) - через правозахисні інстанції (Гончаров Г.М. - Червона С.П).

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця», інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо) (Лозовой В.О.).

3.14

Із історії етичної думки

Категорія «свободи» є найважливішою умовою буття і моральності людини. Однак питання про сутність сво-боди як однієї з центральних проблем етики до теперішнього часу не з’ясовано. Проблема свободи привертала до себе увагу філософів з найдавніших часів; в різних філософських навчаннях даються свої визначення цьому поняттю.

Ще Епікур вважав, що основою щасливого життя людини повинно служити свідомість внутрішньої свободи. Він підкреслював активну роль свободи людей при виборі власних дій, а також можливість їх моральної оцінки. За Епікура, людина здатна володіти свободою волі і нести відповідальність тільки тоді, коли його дії не схильні безпосередньому впливу необхідності. Однак більшість вчинків людей відбувається під впливом необхідності, що виключає свободу волі людини. Згідно з Епікуром, необхідність і свобода взаємовиключають вплив один на одного.

Наступний етап розвитку поняття «свобода» пов’язаний з Арістотелем. Арістотель в «Етиці» проводить думку, що вчинки людей повинні узгоджуватися з об’єктивною необхідністю і що люди можуть керувати своїми діями тільки в тому випадку, якщо їх вчинення знаходиться у владі людини. За цим принципом Арістотель і поділяє вчинки на мимовільні й довільні. Мимовільні вчинки викликані дією зовнішніх причин, вони відбуваються під впливом природної стихії або якоїсь влади або через незнання (здійснювана дія не може знати про всі можливі наслідки). Не всі довільні дії добровільні, людина змушена їх здійснювати, якщо не хоче випробувати страждання. Проблема свободи як довільності була поставлена Арістотелем у зв’язку з природою чеснот. Серед довільних вчинків виділяються навмисні, які вчиняються свідомо, за вибором, і свідомі дії — не ті, які вчинені лише з бажання. Ненавмисні дії, хоча і ґрунтуються на бажанні людини, але відбуваються через незнання того, які результати принесе дія, які кошти потрібні (з моральної точки зору) для його звершення (Курасов О.В. - Кондратова О.Л.).

Моральна свобода і необхідність (Широкова І.Г.)

Моральна діяльність відображає поєднання об'єктивних умов і суб'єктивних складових етичної свідомості. Людина обмежена безліччю необхідностей. Вона підлегла законам: природним, соціальним, юридичним, правилам, стереотипам поведінки і т.п.

Всі умови, в яких живе і діє людина, закони, яким вона підкоряється, - даність, необхідність, наперед задана людині. Людині необхідно:

- усвідомити зовнішню необхідність як єдино можливу;

- підкорятися їй;

- прийняти необхідність як свою внутрішню спонуку;

- усвідомити своє місце в єдиному процесі необхідності.

Свобода - це можливість поступати відповідно з власними орієнтирами, бажаннями, але в рамках необхід-ності.

Поняття моральної свободи (Курасов О.В. - Кондратова О.Л.)

У найзагальнішому сенсі поняття «свобода» означає відсутність обмежень і примусу.

Моральна свобода - це характеристика дії, що здійснюється: — не по примусу, а за власним бажанням; - зі знанням і розумінням об’єктивних обмежень. На підставі правильного (належного) вибору добра і відхилення від зла свобода людини виявляє себе, починаючи з свободи вибору.

Аналіз різних трактувань категорії «свобода» дозволяє зробити висновок, що, з одного боку, свобода — це усвідомлена необхідність, що виражається в співвідношенні свободи і необхідності, а з іншого, свобода це вибір і творчий акт.

Свобода людини передбачає також обмеження власного свавілля, визнання прав інших людей, дотримання справедливості по відношенню до них, сприяння їх благу. Іншими словами, в моралі свобода однієї людини завжди обмежена свободою іншого.

Образно прояв вільної волі людини можна виразити наступною фразою: свобода однієї людини обмежена свободою іншої.

Найважливішою якістю моральної свободи є визнання іншої людини, її свободи вищою цінністю, метою, але не засобом досягнення особистих цілей.

Можливість вибору є суттю свободи (Широкова І.Г.).

Вибір можливий за наявності альтернатив і доступності можливих варіантів.

Умови, необхідні для вільного морального вибору:

- відсутність зовнішнього примушення, заборони;

- свідомість, розуміння можливих варіантів і вибір одного їх;

- дію не повинно бути зроблено під впливом моральних установок, звичок - заборон, що стали частиною підсвідомості людини. Автоматизм моральної дії, вплив знеособлених сил є ознакою скованої дії, не завжди дозволяють досягти добра;

- наявність орієнтирів (цінностей, ідеалів) вільної волі. У випадку, якщо людина не має позитивних орієнтирів, вона не завжди в змозі скористатися свободою в благо.

Свобода морального вибору (Курасов О.В. - Кондратова О.Л.)

У житті кожної людини виникають нерідко складні ситуації, що не просто оцінити, коли слід віддати перевагу певній цінності, прийняти рішення на користь чи на шкоду собі або близьким, колективу, здійснити відповідний вчинок. Ситуації, що ставлять людину перед проблемою поступатися чимось привабливим для неї, заради того, щоб творити, діяти за совістю, незважаючи на відчутні втрати, називаються моральним вибором. Моральний вибір є обов'язковою умовою реалізації моральної свободи.

Моральна свобода передбачає об’єктивну можливість вибору форми поведінки.

Об'єктивними умовами морального вибору є наявність найрізноманітніших варіантів з яких можливі будь-які поведінки. Суб'єктивні фактори включають і ступінь морального розвитку особи, засвоєння особою норм моралі, розвинуте чуття обов'язку, совісті, чесності, справедливості та ін. Отже, об'єктивні обставини дають можливість людині обирати моральний вчинок чи позаморальний, а в силу своєї моральної позиції віддавати перевагу діяти в житті, відповідно до моралі добра і справедливості.

Моральна свобода є можливість і спроможність людини визначати та реалізувати свою моральну позицію, яка б забезпечувала досягнення мети. Діяльність можна кваліфікувати як моральну тоді, коли діяльність базується на вільному виборі в процесі протистояння Добра і Зла.

Кожний вибір залежить від тієї мети, що постає перед людиною, соціальною спільністю або суспільством. Діапазон мети, що визначає зміст вибору, досить широкий. Реальна мета, що її обирає людина, не завжди має власне моральність, але завжди включає моральний аспект. Слід зауважити, що людина завжди вибирає самостійно. Не можна вибрати за людину її мету. Запропонована другою людиною мета тільки тоді органічно вписується в поведінку особи, коли внутрішньо погоджується з нею, дає санкцію її вільним рішенням.

Для того щоб вибір вчинку, тобто мети й відповідного її рішення, став найефективнішим практично та морально, людина має знати всі варіанти можливих дій, завдяки чому зможе визначити найкращий з її точки зору вибір. Відсутність достатньої інформації для прийняття рішення може підштовхнути людину до необміркованих дій, коли в ім'я обов'язку або ідеалу не враховує деякі обставини та наслідки своїх вчинків. Це тип авантюрної поведінки, нерідко пов'язаний з проявами індивідуалізму, честолюбства, безвідповідальністю, прагненням виділитися. Інший тип поведінки характеризується повною відмовою від рішучих дій, тому що людина боїться помилитися. Тоді слід ураховувати, що сама відмова від вибору є однією з форм вибору, до того ж не найкращою.

Моральний вибір пов'язаний зі свідомим, добровільним визнанням пріоритету однієї цінності над іншою. В одних випадках обґрунтування вибору та сам вибір не викликають ніяких труднощів, в інших — пов'язано з гострими суперечностями між загальнолюдськими, груповими (етнічними, релігійними та ін.) та індивідуальними цінностями. Ситуацію, пов'язану з гострими суперечностями між загальнолюдськими (етичними, релігійними) цінностями називають моральним конфліктом.

Свобода вибору цінностей, мети, засобів їх досягнення тощо передбачає й моральну відповідальність особи. Чим більше свободи морального вибору надає суспільство людині, тим більшу і відповідальність покладає на неї. Отже, особа має здійснювати вибір відповідально. Адже в усі епохи і періоди розвитку суспільства свідомість і чуття обов'язку високо цінилися громадськістю, як могутній стимул, що активізує людську свідомість у найрізноманітніших сферах суспільного життя.

3.15

Розв'язання загальнофілософської проблеми вибору пов'язане із з'ясуванням природи і сутності людини, її свободи - здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.

Моральний вибір - акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.

Аналіз проблеми морального вибору пов'язаний із з'ясуванням таких феноменів, як моральний намір і мораль-на спонука.

Моральний намір - рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.

Моральна спонука - чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.

Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом - внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття "стимул", "намір", "ціль" характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливе незбігання цілі і мотиву (Тофтул М.Г.).

Проблема морального вибору дає можливість розкрити динамічну сторону моралі, побачити, як норми, прин-ципи, моральні цінності та оцінки насправді діють у суспільних відносинах.

Необхідність морального вибору виявляється тоді, коли обставини примушують людину прийняти лише одне рішення за наявності кількох, причому, кожне може бути оцінено з позицій добра та зла. Крім цього, повинні враховуватись як об'єктивні умови, так і суб'єктивні чинники та ситуація вибору. Саме прийняття рішення не завершує акт вибору, продовженням його служить вибір засобів реалізації рішення, його практичне здійснення і оцінка результату.

До об'єктивних умов морального вибору належить наявність варіантів вибору поведінки. Суб'єктивні чинники включають у себе ступінь морального розвитку особистості, засвоєння особистістю норм моралі, розвинутість почуття обов'язку та совісті тощо.

Сама наявність об'єктивних обставин та суб'єктивних моментів ставить питання про свободу людини у своєму моральному виборі. Фаталістична позиція з даного питання вважає вибір фікцією, бо він зумовлений об'єктивними обставинами, а рішення приймається під тиском об'єктивної необхідності. Релятивістська позиція, навпаки, підкреслює абсолютну свободу людини у своєму виборі, що не обмежений жодними обставинами.

Об'єктивний бік свободи вибору це наявність варіантів поведінки особистості; суб'єктивний - можливість здійснювати вчинки за внутрішніми переконаннями. Суб'єктивна свобода передбачає також і дію моральної необхідності, яка є саме суб'єктивно усвідомленою потребою людини діяти відповідно до вимог моралі. Отже, об'єктивні обставини дають можливість людині обирати моральний вчинок чи позаморальний, а в силу своєї моральної позиції вона віддає перевагу першому варіанту. Оскільки боротьба мотивів тут відсутня, складається враження, що людина не робить ніякого вибору, хоча об'єктивно він присутній. Отже, наявність або відсутність боротьби мотивів характеризує лише форму морального вибору, а не його сутність.

Можна зробити висновок, що моральний вибір характеризується: наявністю об'єктивних умов, що орієнтують на різні варіанти поведінки; можливістю оцінки цих варіантів з позиції добра чи зла; моральною необхідністю, тобто обумовленістю поведінки людини діючими в суспільстві моральними нормами і цінностями.

Моральний вибір - це усвідомлене віддання переваги людиною тому чи іншому варіанту поведінки відповідно до особистих або суспільних моральних настанов.

Кожний вибір залежить від тих цілей, які постають перед людиною, групою або суспільством. Діапазон цілей, що визначають зміст вибору, досить широкий. Реальні цілі, які обирає людина, не завжди мають власне моральний характер, але вони завжди включають моральний аспект. Наприклад, мета забезпечити собі матеріальний добробут - досить істотна, і дуже складно дати їй моральну оцінку. Моральний аспект виявляється, коли сама мета конкретизується: збільшення матеріального достатку будь-якою ціною або чесно заробляючи.

Моральний аспект виявляється в тому, для чого саме людині потрібно вирішити цю проблему. Досягнення максимального матеріального добробуту може сприяти розширенню можливостей творчості або наукових досліджень. Але можна прагнути багатства тільки для задоволення особистих амбіцій, демонстрації своєї влади тощо. Слід зауважити, що людина завжди робить вибір самостійно. Не можна вибрати за людину її мету. Запропонована другою людиною мета тільки тоді органічно вписується в поведінку особи, коли остання внутрішньо погоджується з нею, дає санкцію її вільним рішенням.

Окрім вибору мети перед людиною стоїть завдання вибору засобів її реалізації. Засоби можуть бути різноманітні. Досягнення мети передбачає наявність різних шляхів, і проблема полягає в тому, щоб обрані засоби не викривлювали поставленої мети. Неправильно обрані засоби можуть докорінно змінити первісну мету. Проблема стоїть особливо гостро тоді, коли первісно визначена мета моральна та благородна. Для досягнення такої мети повинні бути обрані й достатньо досконалі морально виправдані засоби, інакше результатом може стати не добро, а зло.

Для того, щоб вибір вчинку, тобто мети й відповідного їй рішення, був найбільш ефективним з практичного та морального боків, людина повинна знати всі варіанти можливих дій, завдяки чому зможе визначити найкращий з її точки зору.

Відсутність достатньої інформації для прийняття рішення може підштовхнути людину до необміркованих дій, коли в ім'я обов'язку чи ідеалу вона не враховує деякі обставини та наслідки своїх вчинків. Це тип авантюрної поведінки, він нерідко пов'язаний з виявами індивідуалізму, честолюбства, безвідповідальністю, прагненням виділитися.

Інший тип поведінки характеризується повною відмовою від рішучих дій, тому що людина боїться поми-литися. Але слід враховувати, що сама відмова від вибору є однією з форм вибору, до того ж не найкращою.

Дія «через невідання» має місце тоді, коли деякі обставини залишаються невідомими, але саме вони змінюють сенс вчинку незалежно від волі діючої особи. У цьому випадку варіанти поведінки лишаються прихованими незалежно від волі людини і саме тому її дії будуть мати інший сенс, ніж вона припускала.

Моральна оцінка дій буде позитивною, якщо встановлено, що вибір було зроблено правильно, але його здійсненню зашкодили об'єктивні умови або умови, які людина не могла передбачити. Негативної оцінки заслуговують помилки у виборі, викликані некомпетентністю морального рішення, недоцільністю обраних засобів.

Треба зауважити: якщо при виявленні варіантів вибору мораль необхідна для різнобічного вивчення обставин і можливостей вибору, то на етапі вибору варіанта поведінки моралі відводиться вирішальна роль.

У виборі варіанту поведінки також важливу роль відіграє мотивація: чому саме цьому вчинку віддається перевага? Чим зумовлений такий вибір? Завжди, коли йдеться про свободу вибору, є зрозумілим, що він відбувається у площині добра або зла. Але не можна ігнорувати варіант вибору між двома видами зла (покарання злочинця-рецидивіста допускає вибір між смертною карою та довічним ув'язненням). Приймаючи рішення у кожній конкретній ситуації, треба пам'ятати, що менше зло не є добро, а вся різниця полягає лише в тому, яке з негативних рішень завдасть менше шкоди суспільству з моральної точки зору.

Існує також можливість вибору між добром і добром, тобто у такому випадку йдеться про різні моральні цінності: «вищі» і «нижчі» або рівні за значенням.

Здійснюючи моральний вибір, людина свідомо віддає перевагу певній лінії поведінки, керуючись особистим уявленням про моральні цінності. Все життя людини складається з низки таких ситуацій, в яких формується як моральна особистість людини, так і її моральне оточення.

Моральний вибір означає визнання пріоритету однієї цінності над іншою. В одних випадках обгрунтування вибору та сам вибір не викликають жодних труднощів, в інших - пов'язані з гострими суперечностями між загальнолюдськими, груповими (масовими, етнічними, релігійними тощо) та індивідуальними цінностями. Ситуацію другого роду називають моральним конфліктом (Лозовой В.О,).

3.16.

Часто доводиться спостерігати, як зло постає не стільки з цілей людини самих по собі, скільки з природи засобів, ужитих для досягнення цих цілей. Загалом як у політичних, соціальних відносинах, так і в повсякденному житті звичайно мало хто декларує відверто аморальні, зловмисні цілі, тож моральна увага до суб'єктів діяльності зосереджується здебільшого саме навколо того, до яких засобів удаються вони заради досягнення своєї, як уявляється, доброї й шляхетної мети.

Зазначена проблема співвідношення цілей і засобів людської діяльності має реальні підстави, закладені в природі самої людської діяльності. Адже чим більше ми зосереджені на якійсь практичній меті, тим більшою мірою навколишні речі постають для нас під кутом зору того, чи здатні вони прислужитися в досягненні цієї мети, що приковує до себе нашу свідомість і енергію. Якщо ми в такій ситуації використовуємо той або інший предмет як засіб – цей предмет неминуче втрачає для нас якусь частку власної внутрішньої специфіки, починає уявлятися чимось «прозорим», що лише віддзеркалює світло цілі, якої ми прагнемо досягти, – своєрідним «чарівним ключиком» до неї.

Елементарної вихованості достатньо, щоб ми, навіть захоплені непередбаченою потребою зненацька, не стали все ж таки забивати гвіздки статуеткою античного мислителя. Тим більшої обачливості вимагає використання в ролі засобу реалій, що безпосередньо стосуються життя самої людини – як особистого, так і соціального.

Власне етичного характеру проблема співвідношення цілей і засобів набуває тоді, коли виникає питання про доцільність використання засобів, сумнівних саме в моральному відношенні – жорстоких, таких, що принижують гідність людини або порушують інші настанови моралі, які стосуються людського життя та його ціннісного змісту. Чи має право діяч заради майбутнього очікуваного ним добра допускатися жорстокості, неправди, нехтувати правами людини? Чи виправдують сьогоднішню несправедливість пов'язані з нею надії на завтрашнє щастя і благополуччя для всіх? Чи варта майбутня світова гармонія бодай єдиної сльозинки дитини, яка страждає безвинно?

В історії філософської думки щодо співвідношення цілей і засобів людської діяльності сформувалися три принципові позиції.

Суть першої з них стисло передає гасло «Ціль виправдує засоби», відоме ще з часів пізнього Відродження і Контрреформації.

В полеміці із зазначеною позицією формується альтернативна точка зору, представники якої взагалі запе-речують використання жорстоких, сумнівних у моральному відношенні засобів заради яких би то не було цілей.

Викладені підходи зовсім не рівнопорядкові у власне етичному відношенні. Перший з них є, по суті, виявом імморалізму, другий – моралізму стосовно проблеми цілей і засобів. У першому разі приймається, що мета за будь-яких умов виправдує засоби, потрібні для її досягнення, – і на цьому завершується власне етична рефлексія, далі лишається обговорювати суто технічний бік справи: конкретну придатність тих чи інших засобів для реалізації поставленої мети. Подібним же чином і в другому випадку можна раз і назавжди вирішити для себе, щодо морально негідних і жорстоких засобів звертатися не слід ні в якому разі – і теж етична проблема начебто знімається, поступаючись місцем розглядові питань тактики окремих ненасильницьких дій тощо.

Тим часом у європейській думці формується й третя позиція, пов'язана з усвідомленням конкретної взаємо-обумовленості цілей і засобів, тобто діалектичного зв'язку між ними. Згідно з цією точкою зору, що знайшла своє теоретичне обґрунтування в діалектичній філософії Г. В. Ф. Гегеля, мета не виправдовує, а визначає засоби. До яких засобів ми змушені вдатися, залежить від того, яку саме мету ми перед собою поставили, тому за характером перших можна – принаймні до певної міри – судити й про останню. Чітке розуміння цієї обставини викриває хибність поширених уявлень про «високі» й «світлі» цілі, які буцімто вимагають кривавих і низьких засобів: якщо для досягнення поставленої мети ми мусимо вдаватися до підступів і жорстокості, то це означає, що й сама ця мета, найімовірніше, не є такою вже бездоганною. Своєю чергою, засоби також по-своєму визначають характер мети. Тому навіть якщо люди обирають справді високу й благородну мету, але засоби її досягнення перебувають у розбіжності з цими її позитивними якостями – завжди існує ризик викривлення, деформації даної мети або й підміни її чимось принципово іншим: у такому випадку з'являється привід говорити про те, що хтось зрадив свою мету, занапастив своє покликання тощо.

Якщо перейти від особистого до загальноісторичного масштабу, вражаючим прикладом справжньої діалек-тики цілей і засобів (яка посідає, до речі, помітне місце в марксистській етиці) став сам комуністичний експеримент, що його пережило людство у XX ст. З одного боку, практика соціалістичного і комуністичного будівництва й ті жорстокі засоби, без яких вона не могла обійтися, з повною наочністю виявили сутнісні недоліки вихідних ідей та ідеалів марксизму, котрі запалювали революційним ентузіазмом його численних прибічників. З іншого – подальша еволюція тих самих засобів, притаманна їм власна логіка розвитку досить послідовно вели й до підміни згаданих вихідних марксистських ідеалів потаємними, зате більш реальними цілями самоствердження правлячої верхівки, забезпечення її нероздільного панування тощо. Як перший, так і другий процеси наклали глибокий відбиток на історичну дійсність.

Таким чином, ми бачимо, що жодна з окреслених трьох основних позицій у розумінні співвідношення цілей і засобів людської діяльності не позбавлена певних, більших або менших, вад, а разом з тим і не втратила на сьогоднішній день своєї актуальності. За таких умов справа полягає не стільки у виробленні на їхній основі якоїсь четвертої, «єдино досконалої» й всеохоплюючої точки зору, скільки в тому, щоб в етичному обговоренні кожного окремого випадку розумні аргументи, висловлені з будь-якої із цих позицій, могли бути осмислено сприйняті й ураховані.

Подібне діалогічне наближення в самому розмежуванні спостерігається в сучасній етиці ненасильства й щодо позиції, яка ґрунтується на твердженні про діалектичне взаємовизначення цілей і засобів. Сприйняття досвіду зазначеного напряму етичної рефлексії для етики ненасильства означає: не відмовляючися від принципової заборони на використання морально негідних засобів, у кожному окремому випадку прагнути до найефективнішої – зокрема й з власне етичної точки зору – побудови стратегії дії. Таким чином морально обґрунтована єдність цілей і засобів постає вже не просто апріорним принципом етики ненасильства, а щоразу наново і в оновленій формі виникає із самої конкретики реальних життєво-практичних завдань, висвітлених незмінною моральною настановою: добром творити добро.

3.17

Для реалізації вимог моралі потрібні реальні рушійні сили, які сполучали б ці вимоги зі світом конкретних людських дій і вчинків. Такі рушійні сили – внутрішні, суб'єктивно значущі спонуки до дії – в етиці розглядаються як мотиви дії (від лат. moveo – зрушую, приводжу в дію, штовхаю). Мотив виражає заінтересованість суб'єкта в певній дії і є відповіддю на запитання, чому, власне, він її вчинив.

Істотна проблема, пов'язана із сутністю мотивації, полягає в тому, що моральна вартість самого вчинку чи дії не завжди відповідає моральній вартості мотиву, що лежить у їхній основі. З одного боку, відомо, що зовні цілком добронравні вчинки, або навіть і такі, що за своїм об'єктивним змістом реалізують певну позитивну моральну цінність, нерідко спираються на суб'єктивні мотиви, які з мораллю нічого спільного не мають, – жадобу слави чи влади, користолюбство тощо.

З іншого ж боку, керуючись цілком моральними мотивами, як-то кажуть, від щирого серця, люди часто-густо скоюють щось недоречне або й зовсім шкідливе. Приказка про добрі наміри, котрими вибрукуваний шлях до пекла, відома різним народам світу, так само як і феномен «ведмежої послуги».

Отже, що маємо покласти в основу моральної оцінки людської дії – її мотив чи результат?

Зазначимо, що мораль і справді не може бути байдужою до власної гідності мотивів, на яких базуються ті чи інші людські вчинки. Якщо дії або поведінка людини лише зовні відповідають вимогам моралі, а по суті ґрунтуються на позаморальній чи аморальній системі мотивів (такий тип поведінки етика визначає як легальну поведінку, або легалізм), загальна моральна оцінка даного прояву людської активності буде, безперечно, нижчою, ніж у тому разі, коли б подібні ж учинки спиралися на моральні мотиви, адекватні їхньому позитивному змістові. Разом з тим будь-яка провина засуджується мораллю менш суворо, якщо в основі її лежить не злий замір, а щиросерда помилка, бажання Добра, неправильне витлумачення обов'язку тощо.

3.18.

Моральний конфлікт є специфічною ситуацією вибору між рівними для даної людини, але взаємовиключними моральними цінностями. Моральний конфлікт - це зіткнення моральних норм в індивідуальній та суспільній свідомості, що пов'язане з боротьбою мотивів та вимагає морального вибору.

Особливість морального конфлікту полягає в тому, що в ситуації, яка складається, вибір будь-якого вчинку як слідування тій чи іншій нормі моралі веде до порушення іншої норми. Складність полягає не в тому, що людина може не знати деяких норм моралі, через що не в змозі зробити вибір, а також не в тому, що вона не воліє виконувати вимоги моралі, а в необхідності розв'язувати зіткнення цих вимог.

Існують два види моральних конфліктів: зовнішні та внутрішні.

Зовнішні виявляються як гострі моральні суперечності між людьми. Вони відображають розходження спрямованості ціннісних орієнтацій окремих особистостей, соціальних груп і суспільства. Для зовнішнього конфлікту характерно заперечення правильності протилежних переконань, поглядів, цінностей, ідей.

Зовсім інша природа внутрішніх конфліктів. їх джерелом є складність, різнохарактерність самих мотивів особистості, що знаходяться у підпорядкованості та супідрядності один до одного. Специфіка внутрішнього конфлікту полягає в тому, що для нього характерна боротьба цінностей, норм, мотивів, які особистість визнає правильними.

Форм виявлення моральних конфліктів існує безліч. Вони зумовлені особливостями діяльності людини, специфічними умовами, за яких здійснюється ця діяльність, соціально-психологічними характеристиками учасників конфлікту та іншими обставинами.

Розвиток конфлікту вимагає його вирішення. Засобом розв'язання конфлікту є «золоте правило» - «з двох лих обрати менше». Менше зло не є добро, але воно являє собою компроміс у тих випадках, коли гармонія принципово неможлива для учасників конкретної ситуації. Найважливіший та болісний вибір стоїть перед людиною, коли вона повинна обирати між добром і добром. Різні «види добра» можуть знаходитись на різних щаблях нашої ціннісної ієрархії, в такому разі вибір зробити легше: «нижчими» цінностями спокійно поступаються заради «вищих». Але вибір між цінностями «вищими» та рівними за значенням - це завжди важкий внутрішній конфлікт. У такому випадку людина переживає внутрішню боротьбу, в ній відбувається важка аналітична робота, яка націлена на те, щоб передбачити наслідки свого вибору. Яку б цінність людина не поставила на перше місце у своєму виборі, вона завжди буде шкодувати про ту цінність, якою знехтувала.

У філософсько-етичній літературі неодноразово робилися спроби виробити рекомендації, які б сприяли подоланню та розв'язанню моральних конфліктів. Загальним принципом у вирішенні моральних конфліктів висувається положення про ієрархію моральних цінностей, систему переваг. Аксіомою у розв'язанні моральних конфліктів нерідко є положення про пріоритет суспільного інтересу перед приватним. На жаль, у реальній дійсності це сприймається та реалізується дуже спрощено: інтересами особи нехтують заради загальних інтересів. Підпорядкування особистого суспільному - є крайній, хоча такий, який часто зустрічається, варіант вирішення проблемної ситуації. Оптимальний вихід з конфліктної ситуації передбачає не тільки готовність особи пожертвувати власними інтересами, а й зусилля суспільства, спрямоване на задоволення інтересів особи. Правильний моральний вибір є можливим тільки за наявності такого зустрічного руху від людини до суспільства та від суспільства до людини.

3.19

Вчинок це першоелемент моральної діяльності. Як у галузі трудової діяльності людини елементарною осмисленою цілістю є реалізація тієї чи іншої мети, в галузі наукового пізнання – встановлення чи відкриття певної істини, в мистецтві – творення художнього образу, так у царині власне моральної активності такою цілістю, що надає останній довершеної й осмисленої форми, постає не що інше як учинок.

Уся справа, однак, у тому, як розуміти саму моральну діяльність.

Зустрічаються два підходи до розуміння суті моральної діяльності – більш широкий і більш вузький. Згідно з ширшим підходом, діяльність є моральною, якщо узгоджується з вимогами моралі, її нормами та цінностями. Якщо людина сумлінно виконує свій обов'язок, з повагою ставиться до ближніх, дотримується правил порядності, в нас є підстави вважати її поведінку, її діяльність моральною – на відміну від діяльності аморальної, що порушує приписи моралі.

У вужчому ж розумінні власне моральною є лише така діяльність, яка ґрунтується на усвідомленому виборі її суб'єкта й має на меті активне утвердження певних моральних цінностей.

Указане розрізнення є важливим для нас, оскільки воно дає змогу зрозуміти, що справжній моральний учинок є явищем рідкісним у повсякденному людському житті. Якщо певний обов'язок є безсумнівним, виконувати його легко в моральному відношенні й особливої потреби в такому «кванті» суто моральної активності, як учинок, не виникає. Інша справа, коли ми усвідомлюємо проблематичність, дискусійність ціннісних засад нашого буття, усвідомлюємо, що обстоювати їх у полеміці з опонентами можемо лише шляхом власного вибору, власної відповідальної дії. Саме в такому разі проста відмова плескати в долоні, простий намір розмовляти рідною мовою стають учинком – не тому, що важко виконувати вимоги людської моралі, а тому, що потрібно захищати її духовно-ціннісні основи.

Враховуючи сказане, вчинок можна визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються. Беручись захищати дані цінності, людина наче виступає з ряду, відокремлюється від маси, втручається у відкриту подієвість буття, розв'язку якої заздалегідь передбачити неможливо. Вчинок – зробити щось за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів.

За всієї своєї ризикованості справжній учинок, звичайно, із самого початку несе в собі потужній мораль-ний пафос; втручаючись у рутинний перебіг справ, він утверджує в ньому дієвість совісного суду, прерогативи вищих людських цінностей. У зв'язку з цим слід підкреслити, що за своєю конкретною етичною спрямованістю вчинок може бути добрим або злим, але він принципово не може бути бездуховним.

Таким чином, здійснюючись в певній ситуації, начебто «вибухаючи» в ній, учинок незмінно окреслює навколо себе своєрідне смислове поле, здатне радикально змінити весь сенс вихідної ситуації в цілому. Осяяна вчинком, ця ситуація набуває якісно нових рис, що вже не можуть бути зведені до її попереднього стану. Людські вчинки хоч на крихтину, але змінюють світ довкола нас: мужнє утвердження власної гідності, прощення, адресоване ворогові, прояв співчуття там, де на нього не сподівалися, – вносять у наше життя елементи цієї моральної необоротності.

Як бачимо, справжній моральний вчинок за своєю суттю є досить вагомим зрушенням у всій структурі людського буття, взятого в єдності його духовних, моральних і безпосередню життєвих аспектів. Особа, що зважується на вчинок, неминуче йде на певний ризик – передусім моральний, але нерідко й на фізично-життєвий також, інколи – на свідому самопожертву. Разом з тим кожен учинок означає певний зсув реальності, яка оточує діючого суб'єкта, – реальності культурної, соціальної, реальності особистих стосунків.

Кожен учинок вводить до цієї реальності дещо нове й водночас щось у ній руйнує, розриває ті чи інші усталені зв'язки. Є вчинки, які в окресленому онтологічному плані відіграють глибоко конструктивну роль; чимало й таких, що призводять переважно до деструкції, порушення органічних відносин.

Учинок лишається осердям, першоелементом моральної діяльності, у відриві від якого остання просто втрачає свій смисл. Людина, не здатна до вчинків, не є справжнім суб'єктом моральності. Отже, друга етична настанова щодо вчинку має вимагати готовності його здійснити, коли в цьому виникає потреба. Саме цією готовністю визначається моральна зрілість людської особистості.

Зазначена обставина варта особливої уваги, оскільки традиційно культура вчинку є однією з найслабших ланок нашої моральної культури. Ще на початку XX ст. О. Шпенглер, а згодом М. М. Бахтін писали про «кризу вчинку» в сучасному світі; у східнослов'янському регіоні ця криза значно поглибилася за роки радянської влади, коли загальноприйнятою нормою поведінки стало «мудре» правило «Не виступай!» Світ, що потребував активного людського втручання, все більше перетворювався на світ Учинку, який не відбувся.

Можна було б гадати, що за останні роки справи в цьому відношенні змінилися. І справді, ми стаємо більш жорстокими, рішучими, скандальними – але ж чи зростає разом з тим наша здатність до морального вчинку? Хіба не спостерігаємо й досі згубну звичку в усьому йти за гуртом – на добре й на зле? Хіба викорінені вже в нашому суспільстві давні стереотипи тоталітарного мислення, яке перешкоджає особистості зважитися на самостійний крок?

Тож проблема здолання кризи вчинку і нині стоїть перед нами.

3.20

Мораль регулює поведінку людини, оцінює її вчинки, дії соціальних суб'єктів, тому важливе місце у структурі теоретичного рівня моральної свідомості посідає моральна оцінка. Вона є уявленням про моральні цінності вчинків, дій, їх відповідність належному. У моральній оцінці використовуються уявлення про добро і зло, справедливе і несправедливе, чесне і безчесне. Вона виражається у схваленні чи засудженні відповідної поведінки, вчинків особистості, дій соціальних інституцій, суб'єктів.

4.1

Слово "толерантність" походить від латинського "tolerantia", що в перекладі означає "несу", "витримую", "терплю". У словнику Р. Апресяна і А. Гусейнова подається таке визначення толерантності: толерантність - це риса, що характеризує ставлення людини до іншої як до рівногідної особистості, та ця риса проявляється в свідомому придушенні відчуття неприязні, викликаного всім тим, що знаменує в іншому інше (зовнішністю, манерою мовлення, смаком, стилем життя, переконаннями та ін.) (Гончаров Г.М. - Червона С.П.).

Батьками толерантності в Європі вважаються Джон Локк і Вольтер, а основою роздумів про толерантність визнаються "Листи про толерантність" Локка (1689) і 'Трактат про толерантність" Вольтера (1753). Саме поняття "толерантність" було створене ще у середньовіччі, але тільки Локк і Вольтер змогли пояснити його значення, взявши до уваги Просвітницькі релігійні переслідування в тогочасній Європі.

На початку XXI століття проблема толерантності набула особливої актуальності у зв'язку із процесом глобалізації, що зіштовхує релігійні, національні й етнічні ідентичності різних культур та народів. Формування громадянського суспільства неможливе без відповідного усвідомлення фундаментальних цінностей демократії. Однією з основних таких цінностей є цінність толерантності. Проблема толерантності сьогодні – одна з центральних проблем як глобального, так і національного порядку.

Організація Об'єднаних Націй оголосила 1995 рік роком толерантності. В рамках його проведення державами-членами ЮНЕСКО була прийнята Декларація принципів толерантності

У науковій літературі толерантність розглядається, насамперед, як повага і визнання рівності, відмова від домінування і насильства, визнання багатомірності і різноманіття людської культури, норм поведінки, відмова від зведення цього різноманіття до однаковості чи переваги якої-небудь однієї точки зору. У такій інтерпретації толерантність означає визнання прав іншого, сприйняття іншого як собі рівного, що претендує на розуміння та співчуття, готовність прийняти представників інших народів і культур такими, якими вони є, та взаємодіяти з ними на основі згоди і поваги. Своє практичне вираження вона знаходить у витримці, самовладанні, здатності тривалий час терпіти несприятливі впливи.

Існує типологізація толерантності за соціальними сферами її буття:

1) гендерна толерантність – неупереджене ставлення до представників іншої статі, неприпустимість апріор-ного приписування людині недоліків іншої статі, відсутність ідей про перевагу однієї статі над іншою;

2) вікова толерантність – неупередженість до апріорних "недоліків" людини, пов'язаних з її віком. Вікова толерантність цілком може поєднуватися із прийнятою у багатьох культурах повагою до осіб похилого віку;

3) освітня толерантність; очевидно, що даний тип толерантності має відношення до побутової сфери і не пов'язаний з обговорюваним питанням, де рівень освіти суб'єктів права є вирішальним чинником;

4) міжнаціональна толерантність – неупереджене ставлення до представників різних націй, здатність не переносити недоліки і негативні дії окремих представників національності на інших людей, ставитися до будь-якої людини з позиції "презумпції національної невинності";

5) расова толерантність – відсутність упереджень до представників іншої раси;

6) релігійна толерантність – терпиме ставлення до догматів різних конфесій, релігійності з боку віруючих і невіруючих, представників різних конфесіональних груп;

7) географічна толерантність – неупередженість до жителів невеликих або провінційних міст, сіл і інших регіонів з боку столичних жителів, і навпаки;

8) міжкласова толерантність – терпиме ставлення до представників різних майнових шарів – багатих до бід-них, бідних до багатих;

9) фізіологічна толерантність – неупереджена ставлення до хворих, інвалідів, фізично неповноцінних, осіб із зовнішніми недоліками і т. д.;

10) політична толерантність – терпиме ставлення до діяльності різних партій і об'єднань, висловлювань їх членів і т. д.;

11) сексуально орієнтована толерантність – неупередженість стосовно осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією;

12) маргінальна толерантність (толерантність стосовно маргіналів) – терпиме ставлення до бомжів, жебраків, наркоманів, алкоголіків, ув'язнених і т. д.

Таким чином, толерантність є базовою цінністю відкритого суспільства. Відкритість суспільства своїм власним змінам та інноваціям означає одночасно і відкритість його назовні, іншим культурним нормам та принципам. Тому толерантність, критичне мислення, свобода і відповідальність особистості у відкритому суспільстві пов'язані один з одним, становлять фундамент демократії і створюють умови розвитку, руху суспільства вперед (Баранова Н.М.).

4.2

Повага – позиція однієї людини стосовно іншої, визнання (не протилежне цьому значенню, а властивість пова-ги – заохочення) достоїнств особистості. Повага наказує не завдавати шкоди іншій людині, ні фізичної, ні моральної. Повага – одна з найважливіших вимог етики. У моральній свідомості суспільства повагу передбачає справедливість, рівність прав, увага до інтересів іншої людини, її переконань (Бліхар В.С.).

Повага - це визнання в людині вищих її чеснот, ціннісних рис, гідних звання "Людина".

Категорія "повага" співвідноситься з категорією "гідність". Категорією "гідність" визначається осмисленість людської значущості, а категорією "повага" - її визнання й оцінка як тієї, що має право на існування.

Поважати людину - це проявляти якесь підкреслено особливе ставлення до неї. Це фіксується як у мові, так і в діях. Однак повага не передбачає улесливого ставлення до об'єкта уваги. Як альтернатива, неповага до людини проявляється теж у відповідних діях, які суперечать усталеним моральним нормам і правилам етикету.

За що ж можуть поважати людину? У найширшому значенні - за те, що вона є людиною. Отож, кожен має право претендувати на повагу. Цим пояснюється гуманне ставлення сучасного суспільства навіть до злочинців (вони мають право на захист - на адвоката, на гуманне ставлення в місцях позбавлення волі та ін.).

Близькою за змістом до категорії "повага" є категорія "пошана". Пошана характеризує визнання особистих чеснот індивіда та його досягнень у соціумі, соціальній групі, тобто те, що покладено в основу поняття "честь". Шанують людину за певні особливі досягнення, за здобуте власними зусиллями. Тож, якщо повага до кожного - це як аксіома, то шану (пошану) потрібну заслужити. І той же приклад з ув'язненими тепер уточнюється: хоча й люди ув'язнені мають право на повагу, проте пошани вони не заслуговують, своїми вчинками ув'язнені як злочинці в минулому втратили свою честь і, відповідно, не мають права претендувати на пошану (Гончаров Г.М. - Червона С.П.)

4.3

Співчуття людини - це здатність поділяти з іншими радість або тугу, захоплюватися успіхами іншого чи суму-вати з приводу невдач.

Співчуття може набувати двох форм – спів радості та спів страждання. Існує така думка, що "друг пізнається в біді". Це означає, що справжній друг не кине в біді, допоможе в скрутну хвилину, принаймні спів страждатиме. Спів страждання є більш глибше почуття, ніж співчуття. Як зазначає В. Малахов, спів страждання означає: добровільне моральне залучення до того полюса людського самопочуття, котрий найбільшою мірою сприймає всю складність, стражденність, уразливість реального життя людини.

У сучасній культурі також вважають, що спів радіти складніше, ніж спів страждати: справжній друг той, хто здатний не лише сумувати з приводу ваших невдач, але й щиро радіти вашим досягненням. Чому це так? Адже аморальним чинником людської свідомості є заздрощі. Саме вони є перешкодою до щирої співрадості.

У житті ж здатність людини і до співпереживання, і до співрадості вимагає значних зусиль волі в подоланні деяких егоїстичних рис людської природи, гордині. Людина, що наділена здатністю співчувати в обох формах (чи то співрадіти, чи співпереживати), відзначається високою мораллю.

4.4.

В етичній теорії сформувалося декілька підходів до потрактування категорії милосердя. Перший підхід визнає тотожність понять "милосердя" та "співстраждання", поняттю "людяності" (конфуціанство, Аристотель). У конфуціанстві, зокрема, милосердя (людяність) - жень - вважалося основою доброчинності й основним життєвим принципом. Такий підхід до категорії "милосердя" викладений у словнику з етики під редакцією Аверинцева і А. Гусейнова, де зазначається, що милосердя - це співстраждальне, доброзичливе, турботливе ставлення до іншої людини. Звідси, милосердя протистоїть байдужості, безсердечності, ворожості, насиллю, "гніву" (згідно з Аристотелем).

Другий підхід визнає за милосердям діяльне прагнення допомогти іншому, що не завжди вимагає спів-страждання та співчутливої схильності до нього. Акцент в цьому підході робиться на "задіяності", тобто співучасті індивіда в долі іншого, що відстоювала і християнська етика також. Християнство визнавало певну змістову схожість "милосердя" з поняттям "милостиня". Свідченням цього є тексти Старого Завіту, де в перекладі на різні мови в одних і тих же місцях вживаються різні слова - "милосердний", "милостивий", "людино-любивий". Згідно з християнською етикою, милосердям характеризується співчутливе ставлення до людей, а йому протистоїть недбальство і безтурботність. Моральний бік милосердя в такому разі проявляється в тому, що, обмежуючи себе матеріально, людина жертвує собою заради іншого.

Такий підхід розкритий у підручнику з етики В. Малахова, де зазначається: "Милосердя передбачає чітко окресленого суб'єкта, який, керуючись моральними прагненнями, від надміру власного буття чинить добро тим, кого усвідомлює саме як інших, відмінних від себе, хоча здебільшого й не без сердечної схильності до них".

Третій підхід до потрактування категорію "милосердя" ототожнює з поняттям "альтруїзм": альтруїзм вичер-пується доброзичливим ставленням до інших. Така думка поширилася в європейській культурі в Новий час.

Цей підхід зазнає критики тому, що саме так підкреслюється значущість самозакоханості, адже, як стверд-жують багато мислителів, якщо вимагається полюбити ближнього, то чому б спочатку не полюбити себе. Усе зрештою звелося до заклику кожному набути власного обличчя, ствердити свою особистість (Ф. Ніцше). Насправді ж в милосерді самозакоханості не приділяється увага. Милосердя співвідносне не із самозакоханістю, а з ідеалом.

Милосердя є вищою моральною вимогою, загальнолюдською цінністю.

Необхідно сказати про ще одну особливість милосердя. Милосердя не може розглядатись як вимога. У реаль-ному житті для людини воно є лише рекомендацією, хоча мораль людини вимірюється її здатністю до милосердя.

Міжособистісне спілкування – це одна з базових потреб людини. Без спілкування не може відбуватися повноцінний розвиток людини як особистості і суб’єкта діяльності. В процесі спілкування з іншими людьми формуються пізнавальні процеси особистості, її здібності, характер, емоційно-вольова сфера, інші психічні властивості особистості.

Люди не можуть нормально жити, обмінюватися досвідом, трудовими і побутовими навичками, не кому-нікуючи один з одним і не впливаючи один на одного (прямо чи опосередковано).

Етика особистісних моральних (інтимних) стосунків аналізує ситуації між двома близькими людьми, пов'язаними приятелюванням, товаришуванням, дружбою, любов'ю, сексуальною прив'язаністю, шлюбом і сім'єю. Ці стосунки часто довірливі, делікатні, інтимні.

5.1.

Приятельські стосунки формуються переважно на основі спільності неістотних інтересів і тимчасових незначних проявів особистих симпатій. На цьому рівні можливі, хоч і не є обов'язковими, однаковість уявлень про сенс життя, зацікавленість долею один одного. Це доброзичливі стосунки, вони виявляються в особистих зустрічах, телефонних розмовах, взаємних послугах, обміні думками, оцінками життєвих подій тощо. Приятельські стосунки не передбачають спільного досягнення значущих життєвих цілей, душевної близькості, яка зумовлює вдосконалення особистих якостей. Вони не ґрунтуються на міцних, істотних засадах, а тому досить легко руйнуються, припиняються.

5.2.

Товаришування, як форма міжособистісного спілкування, представляє собою спільний інтерес людей до певного виду діяльності, на основі якого виникають такі почуття як симпатія, бажання до взаємодопомоги, взаєморозуміння. Товаришування може бути породженим також подібними умовами життя.

Товаришів об'єднують спільні інтереси і, головне, почуття відповідальності за спільну справу. На тривалість товариських стосунків впливає характер спільної діяльності. Вони міцнішатимуть, коли діяльність буде пов'язана з труднощами. Особливої міцності товариським стосункам надає єдність цілей, однакове розуміння сенсу життя.

Мінусом товариськості є те, що такі стосунки можуть розвалитися тоді, коли щось спільне втратиться: чи то дотягнеться спільна мета, чи то зникне симпатія, чи просто зміняться життєві обставини.

Величезний плюс товариськості полягає в тому, що особистість в такому «союзі» може легше досягти своїх цілей, швидше досягти цілей спільних, сама розвивається, вдосконалює свої особистісні якості. Товариським відносинам властиве бажання і вміння побачити й схвалити в людині все цінне, добре. Тут починають усвідомлюватися ті обов'язки, котрі накладаються на особистість товариськими відносинами. Це увага до інших, готовність прийти на допомогу, незламна чесність щодо товаришів, принциповість, бажання усунути недоліки (свої й товаришів), нетерпимість до моральних вад.

Товариські стосунки будуються за своєрідним «золотим» правилом — не ущемляти інтересів один одного, але водночас не залишатися байдужим до недоліків; критично ставитися до спільної діяльності та її результатів, самокритично поціновувати свою в ній участь, особистий внесок. Якщо мотивами критики є піклування про людину, повага до неї, бажання допомогти їй у пошуках виходу зі скрутної ситуації чи у виправленні недоліків, і якщо при цьому людина відчуває прихильність до себе товариша, то така критика стає відправним пунктом на шляху самовдосконалення. Така критика зближує товаришів, зміцнює товариські відносини, які слугують необхідною передумовою справжньої дружби.

Товариськості треба вчити, прищеплювати відповідні їй риси, і тоді виникає розуміння тих обов'язків, які покладаються на особистість в ході товариських стосунків — поваги до інших, принциповості, нетерпимості до моральних вад, доброзичливості тощо.

Отже, товариськість передбачає наявність спільної діяльності, єдності цілей і відповідної емоційної забарвленості відносин, прагнення до взаємодопомоги, солідарності й підтримки.

5.3

Сутність справжньої, істинної дружби

На відміну від товаришування дружба спирається не стільки на спільну діяльність, чи спільну ціль, скільки на внутрішню духовну близькість, взаємну симпатію, довіру, любов. Тобто, друзі можуть не мати спільних інтересів, а мати схожі погляди на життя.

Дружба ґрунтується на важливих життєвих обставинах, спільності поглядів та інтересів, єдності життєвих цілей, уявлень про сенс життя, серйозній заінтересованості долею один одного. Полягає вона у взаємодопомозі, внутрішній близькості, прив'язаності, взаєморозумінні, взаємній довірі, щирості, особистій симпатії, відвертості, безкорисливості, відданості і вірності, вимогливості і принциповості, а також в інтимному спілкуванні.

На відміну від партнерства, та, в деякій мірі, від товариськості, дружба переважно не вимагає якоїсь відплати за певні послуги. Друзі допомагають один одному не з корисливих мотивів, а часто навіть на шкоду особистим інтересам.

Дружба є явищем більш стійким – на неї менше впливають спільність цілей, виду занять. Люди цінні один одному як люди і тому зміна життєвих обставин рідко впливає на дружбу.

На відміну від кровних чи родинних зв'язків дружба має індивідуально-вибірковий. Друзів люди вибирають ретельно, адже вони мають довіряти цій людині, наче самій собі, бути абсолютно в ній впевненими, та і взагалі отримувати задоволення від спілкування з нею.

Дружба - глибоке, інтимне почуття до певної людини. Вона передбачає високу довіру, відкриття другові своїх таємниць, намірів, станів душі, самовідкритість, бо друг є у певному розумінні найближчою людиною. Дружба передбачає можливість розмов на будь-які теми, що не обмежені інтересами кожного, також передбачає і самовідданість друга. Друг є опорою, людиною, що стала близькою не через кровний зв’язок, а через зв’язок душ. Цього не відбувається між приятелями чи товаришами, навіть рідними. Правда, і в спілкуванні друзів є межі відкритості, потрібен такт. Адже навіть у "спілкуванні" з собою кожна людина не цілком розкривається.

Є в дружбі і певна любов до іншого, готовність приймати його таким, як є, з усіма недоліками.

Справжня дружба ґрунтується на взаємодоповненні та взаємозбагаченні людей.

Отже, моральний феномен дружби полягає в її самоцінності, вона сама по собі благо. Дружба базується

- на особистій симпатії, що відрізняє її від близькості, яка властива родинним стосункам,

- на безкорисливості, на відміну від ділових стосунків, де людина використовує іншого як засіб досягнення певної мети;

- на глибині інтимних стосунків, на відміну від товариськості.

На думку німецького письменника Л. Тіка, небагатьом дано бути справжніми друзями. Ідеал дружби настільки високий, що кваліфікувати стосунки у дружбу мало хто наважиться.

Від Аристотеля до гуманістичної етики

Різні епохи надавали дружбі різний сенс, збагачуючи зміст дружби.

Аристотель, розробляючи першу етичну теорію дружби, виокремлює три її види:

- дружбу-благодіяння, коли друга люблять безкорисливо, заради нього самого;

- дружбу, що ґрунтується на емоційній прив'язаності до людини, спілкування з якою втішає, приносить задо-волення;

- дружбу, яка виникає на ґрунті взаємної вигоди.

Саме перший тип, за Аристотелем, і є істинною дружбою. Дружба відрізняється від простої доброзичливості або симпатії, котрі виникають і в стосунках незнайомих людей. Відрізняється вона й від кохання, яке є пристрастю, "дружба ж - набута якість душі". За словами Аристотеля: «Друзі - це одна душа, яка живе у двох тілах».

Співзвучно грецькому вченому римський поет Горацій сказав про свого друга, що він "половина душі моєї".

Гуманісти епохи Відродження сприяли формуванню нового розуміння дружби, згідно з яким дружба переду-сім є інтелектуальним спілкуванням, для якого відправним пунктом буде спільність духовних інтересів.

Німецький філософ Г.В.Ф. Гегель слушно підкреслював, що насправді «дружба ґрунтується на схожості характерів та інтересів у спільній, сумісній справі».

В епоху Просвітництва дружба починає осмислюватися з точки зору її моральної цінності. Її вважають однією з найзагальніших передумов моралі. Така гуманістична позиція включає уявлення про дружбу, як про вершину "істинно людських" стосунків.

Ідеалові дружби не може серйозно загрожувати характер сучасного життя, коли спілкування з телевізійним екраном чи екраном комп’ютера, дружба в Інтернеті за готовими кліше негативно впливають на встановлення живого міжособистісного спілкування.

Вікові етапи формування в особистості уявлень про дружбу

На кожному етапі формування особистості, у кожній віковій групі існує властиве їй розуміння дружби. Відо-мий психолог Кон І.С. у великій роботі «Дружба. Етико-психологічний нарис» з посиланням на дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених дає детальну характеристику вікових особливостей дружби. Так, аналізуючи дослідження американських психологів Селман, вчений вбачає таку вікову динаміку дружніх стосунків в ранньому дитячому віці:

«Дитині у віці 3-7 років друг мислиться як партнер для ігор. В цей період відносини сильно залежать від територіальної близькості. Дитина не вміє відрізнити точку зору інших дітей від своєї власної, його відношення до ровесників егоцентричне.

Період в 4-9 років характеризується тим, що діти здатні відрізнити свої інтереси від чужих, але ще не готові визнати необхідність рівного обміну. Друзів дитина цінує за те, що вони зробили для неї.

В 6-12 років дружбу розуміють як взаємовигідну кооперацію. Діти усвідомлюють необхідність взаємо-допомоги, але власним інтересам надають більше значення, ніж принципу взаємності.

В 9-12 на авансцену виходить потреба спільного переживання, ділитись сокровенним. Дитина починає дивитись на свої дружні стосунки з точки зору третьої особи, розуміючи їх як співробітництво для спільних інтересів і одночасно як відношення.

В підлітковому віці (старше 12 років) дружбу розуміють як автономну взаємозалежність. Підліток усві-

домлює, що не може задовольнити в дружбі всі свої емоційні і психологічні запити, тому друзям дозволяється встановлювати незалежні стосунки з третіми особами, що робить учасників дружнього союзу одночасно залежними і автономними друг від друга».

Вчений визнає, що такий зв'язок стадій розвитку дружби з віком- дуже умовний.

У підлітковому віці спілкування ускладнюється, при цьому посилюється його індивідуалізація. Активний розвиток самосвідомості змінює стереотипи поведінки. У підлітків виникає потреба в дружбі, у другові, якому можна довірити переживання, який зрозуміє все, що відбувається у внутрішньому світі молодої людини. Виникає розуміння іншого і вміння дати можливість для саморозкриття. Вважається, що ідеалом підліткової дружби є романтична дружба.

Юнацькій дружбі властива втрата романтизму, посилення егоцентризму. Це пов'язано з прагненням до розкриття свого внутрішнього світу і усвідомленням власної винятковості. Підвищена емоційна забарвленість дружби у цей час є своєрідною основою для формування високого почуття любові.

Момент переходу «юнацької» дружби в «дорослу» досить умовний. Тобто, відбувається відносне завершення формування самосвідомості, розширення і диференціація сфери спілкування й діяльності, з'являються нові інтимні прихильності. У дружбі дорослих людей спостерігається більш глибокий, осмислений контроль почуттів і переживань. Можна сказати, що молоді люди прагнуть налагоджувати дружні стосунки з тим, хто поділяє їхні погляди й інтереси, а для дорослих достатньо співзвучності інтересів. Але, що складніший і багатогранніший світ людини, то складніше (або взагалі неможливо) знайти собі подібного. Тому у зрілому віці у людини одночасно може бути й друг дитинства (спільність спогадів), і друг-колега (спільність інтересів справи), і друг, з яким об'єднує улюблене заняття (спільність інтелектуальних інтересів і естетичних переживань тощо).

Дружба дорослих людей часто поєднується із сімейними ролями; недарма її вважають необхідною складовою моральних основ шлюбу і сім'ї. Змінюються правила дружніх стосунків, вони стають більш жорсткими, і для їхньої підтримки не так важливі регулярні зустрічі й спільне проведення часу. Дружнє спілкування має високу моральну цінність, а наявність друзів вважається однією з найважливіших передумов психологічного комфорту і задоволення життям.

Дружба - вершина істинно людських стосунків

До дружби як необхідної складової щастя необхідно готуватися, опановуючи її неписані правила, згідно з якими друзі мають:

- доповнювати, збагачувати один одного, а не дублювати;

- допомагати людині, яка є другом;

- бажати другові щастя словом і ділом;

- дбати, щоб другові було приємно у товаристві;

- ділитися з другом успіхами і невдачами;

- висловлювати другові інтелектуальну й емоційну підтримку;

- захищати друга за його відсутності і не критикувати при інших;

- довіряти другові та зберігати довірені ним таємниці;

- бути терплячим до його друзів;

- не набридати один одному;

- поважати внутрішній світ друга.

Щоб мати друга, потрібно і бути другом. До таких стосунків готові не всі. Нездатними до дружби можуть бути люди сором'язливі, некомунікабельні, спрямовані на переживання свого внутрішнього світу.

Дружба потребує високої моральності вчинків. Істинні дружні стосунки виключають корисливість, недоб-розичливість, нечулість, нещирість, брехню, нечесність, скупість, жадібність, нескромність, хвалькуватість, хитрість, заздрісність, лукавість, лицемірність, підлість, підступність і ще цілий ряд вад. Для друзів притаманні: відданість, сердечність, взаємна довіра, вірність, вимогливість, принциповість, великодушність, уміння берегти таємниці, здатність пробачати необдумані вчинки, повага до честі та гідності, простота у поведінці. Дружба несумісна з егоїзмом і зрадою.

Дружба – це найвища моральна цінність, це вершина істинно людських стосунків.

5.4.

Тема любові - вічна. Однак і донині не пояснено, що ж таке любов, вона набуває різного змісту та форм.

Ще давня культура розрізняла кілька різновидів любові, що відобразилося в лексиконі багатьох давніх мов. Так, у грецькій мові любов позначали поняття "ерос", "філія", "строге", "агапе"; в латині - "амор", "консупіскентіа", "деліктіо", "керітас"; в арабській - '"ішк", "садака", "рахма" .

Усі форми любові мають свій конкретний зміст.

"Ерос" ("амор", '"ішк") - це чуттєва любов. В українській мові цей вид любові передається поняттям "кохання". Розвинув концепцію любові-еросу давньогрецький філософ Платон (звідси цей різновид любові набув назви "платонічна любов"). Згідно з Платоном, основними функціями еросу є возз'єднання душі людини з Абсолютною Душею (ідеєю, ідеальним світом, Богом).

Людина, за Платоном, як представник чуттєвого світу, обтяжена недосконалістю тілесності, владою емоцій, егоїстичними мотивами, що ускладнює їй шлях до Істини, Добра, Краси й, безпосередньо, до Щастя. Допомогти їй може лише розумна душа, котра споріднена зі світом ідей. Душа, перебуваючи в людському тілесному існуванні, забуває всі знання, наявні в ній іманентно від світу ідей. Актуалізувати пам'ять душа може через самозаглиблення та зречення від тілесності. Тільки тоді душі відкривається світ прекрасного й досконалого, що приводить людину до стану піднесеності та любові, іменованого Платоном "ерос". В еросі до іншого людина утверджується, оновлюється через іншого, перероджується та набуває безсмертя.

"Консупіскентіа" - це любов як прояв низької чуттєвості, "плотська". У давньоримського філософа доби Еллінізму, епікурейця Т. Лукреція Кара, любов пов'язувалася суто із сексуальністю. На думку мислителя, вона є природною, оскільки слугує продовженню людського роду. Проте вона не є необхідною, оскільки несе в собі пристрасть і хіть (сексуальність є надумана і надмірна, без чого можна обійтися, якщо жити "по науці"). У християнстві такий тип любові називався "вожделенієм" і категорично засуджувався, хоча допускалися чуттєві відносини між подружжям як запорука продовження роду та як важлива складова подружньої любові. Звідси випливає необхідність виділити й "подружню любов" як тип любові.

"Філія" ("деліктіо", "садака") - це дружня любов, зумовлена соціальними стосунками й особистим вибором людини. Такий вид любові покладено в основу концепції Аристотеля. На думку останнього, справжня любов-філія ґрунтується на взаємності, доброзичливості, довірі, турботі, прагненні до доброчинності й досконалості.

"Строге" - це любов-прихильність, яка проявляється у прив'язаності й турботі у ставленні до рідних (родичів) і близьких людей (рідних душею).

"Агапе" ("керітас", "рахма") - це любов-милосердя, тобто жертовна, смиренна й вибачлива (прощенна) любов. Любов-агапе набула розвитку в християнській концепції. У християнському потрактуванні любов ґрунтується на самопожертві, турботі та даруванні. Вона спрямована на всіх і не є наслідком особистої симпатії - "Люби свого ближнього, як самого себе" (Мт. 22,39); "Оце Моя заповідь, - щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Ів. 15, 12-13). Любов-агапе гасить ненависть, передбачає прощення навіть ворогам (Гончаров Г.М. - Червона С.П.).

Любов — найбільш таємничий, багатозначний і складний феномен: "любов до своїх дітей" ("материнська любов", "батьківська любов"), "любов до свого народу", "любов до музики" тощо. Одне — знати, що таке любов, навіть уміти визначати відповідне поняття, інше — звідати почуття любові.

Найглибшим і найтаємничішим видом любові є індивідуальна статева (еротична) любов — кохання. Для неї характерна найвища емоційно-духовна напруженість, що ґрунтується на осягненні максимальної цінності людини, яка є об'єктом кохання. Вона спонукає до повного злиття, єдності з коханою людиною. Еротична любов — складне поєднання окультурених біологічних потреб з морально-естетичними та психологічними пориваннями особистості (Тофтул М.Г.).

З-поміж видів любові значну увагу потрібно приділити батьківській любові (материнській), а також синівській (дочірній). Батьківська любов супроводжується щоденним піклуванням, терплячістю, всепрощенням. Синівська (дочірня) любов пронизана спогадами про кращі роки свого життя (дитячі), вдячністю за батьківську турботу тощо. Особливо такий вид любові оспівувався в традиційній українській культурі (поезії, піснях, живописі).

Можна говорити ще про любов до Батьківщини, до природи, до "братів своїх менших". І вичерпати це розма-їття любові неможливо.

Усвідомлюючи таке багатство форм любові, все більше переконуємося, що не можна створити єдиної формули любові. Можна лише певною мірою узагальнити підхід до її типології, що й зробив у свій час філософ Рене Декарт. Мислитель виділив три види любові та розрізнив їх за такою ознакою, як інтенсивність:

1. любов-прив'язанісгь (об'єкт любові цінують менше, ніж себе);

2. любов-дружба (іншого цінують нарівні із собою);

3. любов-благоговіння (об'єкт любові цінують більше, ніж себе).

Однак про яку б любов мова не йшла, для неї характерні такі особливості:

- суто людське почуття;

- почуття моральне;

- вона є результатом вільного вибору, до неї не можна зобов'язати чи примусити;

- ірраціональне почуття;

- вона не піддається загальним соціальним стереотипам;

- завжди є концептуальною ("має власну істину");

- звеличує свій предмет;

- вона є продуктивною силою: акумулює позитивну енергію, надихає радістю, стимулює силу пізнання (згідно з Августином, Б. Паскалем та ін.);

- вона не має меж;

- можлива у будь-якому віці тощо.

Особливої уваги заслуговує така функція любові, як відновлення цілісності. Недаремно в народі кажуть: в любові кожен "шукає свою половинку". Ця думка сягає своїм корінням міфології. Стародавні греки поважали, зокрема, бога Гермофродіта - сина Гермеса й Афродіти. Цей бог суміщав жіночі та чоловічі риси. Згідно з міфом, відтвореним у діалозі "Бенкет" Платона, пращури людей мали по два обличчя, чотири руки, чотири ноги та були трьох родів: чоловіки, жінки й андрогени (мали ознаки обох попередніх статей). Зевс покарав цих першолюдей за їхні гордощі (розрубав кожного вздовж, повернув обличчя та статеві органи в бік розрізу). І ось тепер люди шукають свою втрачену половинку й, коли ці половинки знаходять кожна свою, як зазначав Платон, виникає ерос – любов (Гончаров Г.М. - Червона С.П.).

Тільки в любові і завдяки любові людина стає людиною. Без любові вона є неповноцінною, позбавленою справжнього життя, нездатною адекватно пізнати інших і себе, ефективно, творчо діяти. Людський досвід усіх часів і народів свідчить про найбільшу потребу людини у любові. Про любов пишуть не лише митці, а й філософи, але "пишуть" по-різному.

Норми стосунків між закоханими людьми настільки "гнучкі", що іноді взагалі не піддаються моральним оцінкам. У зв'язку з цим, за словами І. Кона, загальновідомі моральні правила поведінки та оцінки втрачають свою незаперечність, стають відносними. Адже любов — вияв свободи людини. Вона "виводить" людей за межі загальноприйнятого, буденного, прагматичного ставлення до дійсності. Почуття любові є не тільки моральним, а й естетичним. Любов — одна з найвищих форм переборення відчуженості людей, тому її вважають вершиною морального (істинно людського) ставлення до людини. На думку Августина (Аврелія), ми пізнаємо настільки, наскільки любимо. За словами Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, любов "знімає" всю одноаспектність, усі винятки, межі чеснот. Любов — високе мистецтво, яке потребує від людини самоудосконалення, творчості, внутрішньої свободи.

Специфіку сучасних уявлень про любов найповніше виражає вчення Е. Фромма. На його думку, постійне переживання людиною своєї відокремленості, ізольованості від інших людей породжує неспокій, тривогу, почуття безпорадності, нездатності реалізувати себе. Єднання з іншими людьми у спільній праці не є особистісним; єднання з іншою людиною в сексуальному екстазі — минуще; єдність, що досягається шляхом пристосування до іншої людини, є псевдоєднанням. Єднання з іншою людиною почуттям любові за умови збереження індивідуальності допомагає переборювати почуття ізоляції, самотності, "самою собою, зберігати свою цілісність". Парадоксом любові він назвав те, що "дві істоти стають однією і залишаються при цьому двома". Основна ідея Е. Фромма полягає в тому, що любов є мистецтвом, яке потребує самовдосконалення, самовідданості, готовності до вчинку і самопожертви (Тофтул М.Г.).

Літ

Використана література

ЕТИКА ДІТЯМ

Технології формування особист ост і

Acerca de

Етика. Хрестоматія за підручниками для ВНЗ