ЗАДАЧІ ТРАПЛЯЮТЬСЯ РІЗНІ

​

      Математичні задачі бувають різні - і прості, і складні. А ще трапляються й хитрющі, і навіть підступні. Треба добре пометикувати, щоб розв'язати таку.

      Якось з великими труднощами клас розв'язав таку задачу про ковзани і санки.

      - То що, якби не умова задачі, ви б і не знали, скільки коштують санки? - спитала вчителька.

      - А звідки нам знати? - здвигнув плечима Вітя.

      - Як звідки? - насупила брови Галина Іванівна. - У кого є санки, підніміть руки!.. А ціни санок ви не знаєте. Отже, батьки купляли їх без вас?

      - Ні, я з татом ходив, - гукнув Вітя.

      - А я з мамою, - додав Борис.

      - І я, - промовив Сергій.

      - А ціни ви не знаєте? - похитала головою вчителька.

      І раптом почувся голос Олега Шугая.

      - Я знаю.

      - Молодець, Олежко, - зраділа Галина Іванівна. - Ну, а скільки коштує пляшка молока чи кефіру? - перевела вона розмову на інше.

      Клас мовчав.

      - Скільки батьки заплатили за вашу шкільну форму?

      Ніхто ані пари з вуст.

      - А скільки коштує хлібина? - учителька трохи помовчала. - Ну й ну! Про тістечка й морозиво я не питаю, бо певна, що знаєте. Що, Олежко, і ти не можеш відповісти?

      - Можу, - ледь чутно, але твердо сказав Олег Шугай.

       - А чого ж йому не знати, він щодня по магазинах ходить, - хихикнув Борис.

      Дехто з учнів і собі захіхікав.

      - То що ж, по-твоєму, Борисе, допомагати мамі - це смішно?

      Учні насторожились.

      - Допомагати можна, чого ж... Але з сумкою –  це... це вже не чоловіча справа, - розгубився Борис. - І взагалі - він мамин мазунчик...

      Цілує її вранці, я сам бачив!

      У класі запала тиша.

      Мовчала і Галина Іванівна. Зрештою сказала:

      - Ні, Борисе, з тобою не можна погодитись. - Вона пройшлася між рядами парт, пильно вдивляючись у кожно-го. - Я і мій брат змалку теж допомагали мамі.

      І по хліб, бувало, сходимо, і в хаті приберемо. Що ж тут смішного? А тепер мій брат - генерал... І про поці-лунки. Я теж бачила, як Олег ніжно прощається з мамою. Видно, що він хороший син, любить маму.

      Я б хотіла, щоб усі хлопці нашого класу були такі...

      Вдома Олегові було дуже сумно. Гуляти не хотілося.

      Коли прийшла з роботи мама, він не підхопився, як завжди, не почав її розпитувати і про свої шкільні справи нічого не сказав.

      На кухні мама здивувалась.

      - Олежко, а чого посуд не помито?

      - Гарячої води не було...

      - А хліба чого немає?

      - Забув... - тихо відповів син із своєї кімнати.

      Мама зітхнула, але більше нічого не сказала.

      ...Вранці разом вийшли з дому. Коли їхали в ліфті, мама хотіла поправити синові комірець плаща, але Олег мовчки відсунувся вбік.

      - Що з тобою, синку?

      - Нічого...

      На розі вулиць, де щоранку вони прощалися, постояли.

      - Бувай здоровий, Олежко...

       Олег, не підводячи голови, сумно проказав:

      - Мамо, а з мене хлопці у класі сміються...

      - Чого це?

      - Що я з сумкою ходжу... Ну і те.., коли ми прощаємось.

      - А-а-а, - мати насторожилася. - І що ж ти вирішив?

      Олег мовчав. Мати ступила крок.

      - Ну, бувай, я пішла.

      - Стій, мамочко! - Олег шарпнувся до неї, підвівся на носках і чоломкнув у щоку. - Приходь раніше, не запіз-нюйся!

Олександр ЄФІМОВ

​

ЧОГО ПОЧЕРВОНІЛА ОЛЕНКА?

​​

      В Оленки радість: до неї приїхали її двоюрідна сестричка Ганнуся з мамою. Ще й модну картату спідничку в подарунок привезли.

      - Ой, яка я рада! - сказала Оленка сестричці. - Ходімо, покажу тобі, які я навчилася робити витинанки.

      - А в мене іграшки справжні, не доморобні, а з магазину! - дещо зверхньо мовила Ганнуся, дістаючи зі свого яскравого рюкзака пухнастого жовтого ведмедика й золотокосу ляльку, що заплющувала очі й жалісно плакала, коли її клали на спину.

      Коли гості за кілька днів по тому поїхали, Оленка стала канючити:

      - Мамо! Мамочко! Я теж хочу такого ведмедика, як у Ганнусі. Й ляльку таку дуже, дуже хочу.

      - Гаразд, донечко, трошки згодом обов'язково купимо. А зараз, бачиш - он уже осінь скоро, і мені вкрай осіннє взуття потрібне, та й тато на зиму без шапки, - сказала мама.

      - А я хочу! Хочу такі іграшки, як у Ганнусі! Їй тато з мамою нічого не жаліють, - здійняла лемент Оленка. І сльози ручаями потекли з її очей.

      - Після тієї та й знов тієї, - неприхильно сказала мама. Та, не витримавши Оленчиних сліз, додала: - Гаразд. Перестань-бо. Купимо вже тобі такі іграшки, як у Ганнусі...

      І справді, на другий день вони пішли до магазину й купили і золотокосу ляльку, й пухнастого ведмедика.

      О, яка то була для Оленки втіха! Вона не випускала ляльки з рук, робила їй зачіски, по сто разів на день пере-одягала, разом із ведмедиком возила в колясочці...

      Минув певний час, і якось уранці Оленка побачила, як за вікном закружляли в повітрі великі лапаті сніжинки.

      - Мамо! Мамо! Перший сніг! Небесне пір'я! - радісно загукала Оленка.

      Вона вибігла в коридор і квапливо почала одягатися, щоб іти на вулицю. Раптом її погляд упав на взуванку, що стояла під вішалкою. Розстібнута халявка одного з Оленчиних чобітків лежала хутром на літніх маминих че-ревичках, ніби зігрівала їх. Оленка кліпнула очима, ковтнула давкий клубок, що підкотив їй до горла, і, хоч у ко-ридорі нікого, крім неї, не було, густо почервоніла.

​

Оксана КРОТЮК

​

ТРИ ДНІ СТАРОГО РОКУ

​

      Настуня сиділа на кухні сама. Скоро Новий рік, а їй, про те, нітрохи не весело. Тато у своїх важливих спра-вах поїхав аж на Кавказ, мама захворіла. Учора вона ходила з Настунею по ялинкові іграшки й, видно, застуди-лася. Що ж це буде за свято?! А дідусь-лісовичок з учорашніх покупок стоїть на підвіконні і знай поблискує зе-леною бородою, ще й підморгує.

      - Не моргай. Ти не справжній, ти скляний, - прошепо тіла Настуня. Дідусь-лісовичок нахмурився. «Наче  об-разився?» - здивувалася мала. А що вона не любила, аби хто- небудь гнівався, то мовила:

      - Я не хотіла тебе скривдити. Я просто не чула, щоб справжніх лісовиків продавали в магазині іграшок.

      І тут, уявіть собі, лісовичок заговорив.

      -Ти даремно журишся.

      - Зовсім не даремно. У мене, мабуть, не буде новорічного свята...

      - Ну-ну, не кисни! Усе можна легко поправити: якщо свято не хоче приходити, треба зробити його самій!

      - Свято? Зробити? — не повірила Настуня. Але лісовик вів далі:

      - Найперше потурбуйся про маму. їй треба лежати. А ще напувай її чаєм ось із цієї чашки, - він показав на блакитну чашку на столі, і золота іскорка з чарівної палички впала прямісінько туди.

      - Пам’ятай тільки, що чай ти повинна готувати сама, - казав лісовичок.

      - А ще...

      Він ураз замовк, бо двері прочинилися і до кухні увійшла мама.

      - Ти, Настуню, певно, голодна? - спитала вона.

      Дівчинка хотіла було попросити, щоб мама налила молока, але згадала, що їй тільки-но говорив лісовичок.

      - Ні-ні, мамочко, - сполошилася вона. - Ти лягай, тобі треба одужувати, а я все сама візьму.

      І вона налила собі молока. «А чай? Як бути з чаєм?» - подумала Настя, адже заварювати чай їй ніколи не до-водилося. Але чарівна іскорка впала в чашку, - мабуть, уся сила в ній, а отже, і в чаї з цієї чашки.

      Дівчинка поставила на вогонь чайник з водою, знайшла в шафі липовий цвіт, бузину - те, що мама заварю-вала їй під час застуди. Потім у настояний на зіллі чай вона додала малину - все точнісінько, як робить мама! - і в блакитній чашці понесла його хворій матері.

      Мама здивувалась, але й повеселішала. «Справді чай допо магає», - подумала Настя. Шкода, що лісовичок не встиг роз повісти, що вона мала б зробити ще. Дівчинка вийшла на кухню і довго дивилася на нього, але він на-віть не підморгував. «Мабуть, сьогодні вже пізно, тому він мовчить», - вирішила Настуня і сама розстелила своє ліжечко.

      Уранці Настя пішла в магазин, адже мамі не можна вставати. Вона весь час чекала, що лісовик ось-ось обі-зветься до неї, але той уперто мовчав, і якби мамі не легшало від чаю із зачарованої чашки, то дівчинка, мабуть, подумала б, що вся та вчорашня розмова їй примарилася.

      Але все-таки про які справи чарівничок не встиг сказати? Може, підмести в кімнатах? Адже не годиться, щоб Новий рік — і неметена хата.

      Настуня взялась до роботи. Вона витерла пилюку, склеїла розкидані книги, полила вазони. День минув швидко-швидко, і не було часу чекати, щоб дідусь-лісовик продовжив обірвану розмову.

      Тільки коли ввечері дівчинка поралась на кухні, їй здалося, що він задоволено усміхнувся.

      І ось настав останній день старого року. Сьогодні до всіх приходить свято, всюди засвічуються ялинки. І в Настуні засвітиться, а якже їхній сусід допоміг занести ялинку з балкона, встановив її в хрестовині. А вже скля-ні кульки, гірлянди Настя розвісить і сама. Вона й свого лісовичка почепила на лапатій гілці.

      Коли звечоріло, дівчинка накрила стіл білою скатер тиною, увімкнула електричні гірлянди, і в хаті стало зов-сім по-святковому!

      Тут у двері подзвонили. Настуня кинулась відчиняти, аж то - тато! Повернувся з відрядження.

     - З Новим роком! — підхопив він Настуню на руки. - Як ви тут з мамою?

     - Добре, - сказала Настя. - Тільки мама трошки при хворіла.

     - Ні, я вже здорова! Доня мене вилікувала, - засміялася мама.

     Вона тримала в руці блакитну чашку, з якої щойно допилачай.

     Потім усі троє сиділи за святковим столом, Настуня ласувала мандаринками, хурмою, солодким ізюмом та ін- шими гостинцями. За синіми вечоровими вікнами тихо падав новорічний сніг, а в хаті ялинка пахла живицею, сяяла жовтими, рожевими, блакитними вогнями, і серед тих веселих вогників знай похитувався на гілці дідусь-лісовичок. «Якщо свято когось обминає, його треба зробити самим», - говорили його хитро примружені очі.

​

Зірка МЕНЗАТЮК

​

РАХУНОК ДЛЯ МАМИ

      Маленький Ілля сидів за кухонним столом і щось записував у свій зошит.

      - Що ти так старанно пишеш? - запитала мама, стоячи біля кухонної плити.

      - Рахунок для тебе! - відповів хлопець, не відриваючись від роботи.

      - Цікаво, цікаво, - здивувалася мама.

      - Побачиш, коли я закінчу.

      Він списав цілий листок, простягнув його мамі, і вона вголос почала читати:

«Рахунок для мами Смирнова Іллі, який зробив деяку роботу по господарству і хотів би отримати певну суму грошей. А саме: двічі приніс молоко - 30 копійок; чотири рази прибрав кухню - 90 копійок; двічі повитирав посуд - 60 копійок; п’ять разів почистив взуття - 95 копійок; чотири рази накрив на стіл - 80 копійок. Усе разом - 3,55».

      Мати уважно прочитала цей дивний рахунок, взяла олівець і сказала:

      - Я напишу тобі свій рахунок.

      - Твій рахунок? - здивувався Ілля.

      - Так, невеличкий, - кивнула мама і написала:

      «Рахунок Смирнової Н. В. синові Іллі:

      десять років для нього варила їсти - 0,00 гривні;

      десять років для нього прала - 0,00 гривні;

      п’ятдесят штанів і курток зашила і залатала - 0,00 гривні;

      сто ночей просиділа біля нього, коли він хворів - 0,00 гривні;

      Усе разом - 0,00 гривні».

      Хлопець уважно прочитав мамин рахунок.

      - Але, мамо, чому ти скрізь написала 0,00 гривні?

      - Тому що мати для своєї дитини все робить просто так, - відповіла жінка. - Але, якщо хочеш, я можу тобі дати тих три гривні п’ятдесят п’ять копійок, які ти заслужив.

      Ілля підхопився зі свого місця, підбіг до матері, обійняв її й сказав:

      - Ні, ні, мамо, я не хочу жодної копійки. Вибач мене. Я все зрозумів.

      Мама поцілувала сина, і вони разом почали накривати на стіл.

П'єр Лефевр

​

ПОДБАТИ ПРО МАМУ

​​

      Петрик - хороший та допитливий хлопчик. Він - уже школяр. Віднедавна батьки довіряють йому й родинні справи: купити в магазині необхідні продукти чи відремонтувати старий пилосос.

      Петрик пишається батьківською довірою. Він старається чемно виконувати настанови тата й мами. Коли тато збирається в чергове відрядження, хлопчик обіцяє бути дбайливим помічником мамі.

      Мама захворіла несподівано… Пізно ввечері, повертаючись з роботи, попала під холодну зливу. Доки дійшла додому, промокла до нитки. Вона дуже змерзла й утомилася.

      Петрик уже спав. Щоб не розбудити сина, мама, не вмикаючи світла в кімнаті, обтерла рушником промокле волосся й лягла в ліжко.

      Уночі вона кашляла. Крізь сон хлопчик чув її кашель, але йому так хотілося спати… Він невдоволено крутився на ліжку. Мама стримувала кашель, не маючи сили підвестися, щоб прийняти ліки. На ранок їй стало ще гірше.

      - Мамо, а де мій сніданок?! - збираючись до школи, сказав Петрик.

      - Я зараз, - мама спробувала підвестись з ліжка…

      - Мамо, що з тобою?! - син не знав, що робити.

      - Я захворіла, Петрику, відповіла мама. В її голосі почувалася провина. - Вибач, що не можу дати тобі сніда-нок. Візьми гроші та щось собі купиш.

      «Як я міг спокійно спати, коли мама така хвора, як я можу її залишити?»

      - Мамо, - хлопчик відклав рюкзак, - зараз я заварю тобі чай та викличу лікаря. Не хвилюйся. - Він торкнувся гарячого маминого чола: - Я подбаю про тебе - і ти скоро одужаєш.

      - Дякую… синку, - на маминих очах виступили сльози.

​​

За Марією МОРОЗЕНКО

​

МАМИНІ РУКИ

​​

      Такий це був нещасливий, недобрий день! Вранці брат Мишко порвав улюблену книжку, вибачення не по-просив. Марійка нагнівалась на Мишка, і чомусь на бабусю, і на весь світ.

      До самого вечора вона капризувала, порвану книжку не читала, з бабусею посварилась,  кімнату не прибра-ла, ляльок розставила носами по кутках і довго сиділа в кухні на табуреті і хлюпала:

      - Хлюп-хлюп, яка я нещаслива!

      Мама прийшла додому з роботи, і бабуся їй пожалілася: цілий день капризує дівчинка.

      Мама запитала:

      - Що з тобою, дочко, робиться? Чи ти не хвора? - і поклала Марійці на чоло свою руку.

      Руки були у мами дивовижні: сухі, трохи шершаві, але такі добрі та ніжні. На цей раз Марійка тільки голо-вою похитала і зняла з себе мамині руки.

      - Фу, - сказала вона, - фу, мамочко! Які у тебе руки нехороші.

      - Ну ось, скільки років жили-дружили, а тепер стала погана. Чим тобі мої руки сьогодні не сподобались?

      - Шорсткі, - відповіла Марійка. - Царапаються.

      Мама сумно подивилась на свої руки.

      - Руки звичайні. Робочі руки. Нічого з ними не поробиш.

      Піднялась і пішла до ванної кімнати митися.

      Маші раптом так стало жаль маму. Вона хотіла бігти за нею. Бабуся не пустила.

      - Сиди! - сказала вона грізно. - Сиди, неввічлива! Маму образила ні за що. Руки у твоєї мами золоті, це всі знають. Материними руками добра зроблено - на десять таких, як ти досить. Полотном, яке мама напряла, мож-на пів землі встелити. Дарма, що молода, зате уміла. Мама у тебе не білоручка.

      - Я її образити не хотіла, - сказала Марійка, плачучи.

      - Не хотіла, але образила, - сказала бабуся. - Так теж буває. За язиком приглядай. Руки у твоєї матері, дійсно, жорсткі, а серце м’яке… Я б на її місці тобі, як треба, всипала… Надерла б вуха.

      Мама повернулась і почула, як бабуся бурчить, а Марійка плаче, і зразу не зрозуміла в чому справа.

      - Не соромно тобі ще й бабусю ображати? - сказала вона. - Я б на її місці…

      - Знаю, знаю.  Бабуся теж говорила, що якби була на твоєму місці, то надерла б. А на своєму - ви обидві не можете.

      Марійка пригорнулась до мами.

      Бабуся і мама знизали плечима і переглянулись: радуватись їм чи сумувати.

​

Б. ОМЕЛЬЯН

​

ПЕЧИВО

​

      Мама висипала на тарілку печиво. Бабуся весело забряжчала чашками. Усі посідали до столу.

      Вова присунув тарілку до себе.

      - Діли порівну, - строго сказав Михайлик.

      Хлопчики висипали печиво на стіл і розклали його на дві купки.

      - Рівно? – запитав Вова. Михайлик зміряв очима купки.

      - Рівно. Бабусю, налийте нам чаю.

      За столом було тихо. Купки печива швидко зменшувались.

      - Здобне! Солодке, - каже Михайлик.

      - Угу! – відповідає з повним ротом Вова.

      Мама і бабуся мовчали. Доївши печиво, Вова глибоко зітхнув, поплескав себе по животі й виліз з-за столу. Михайлик доїв останній шматочок і подивився на маму. Вона розмішувала ложечкою непочатий чай. Перевів погляд на бабусю – вона жувала шкориночку хліба.

Валентина ОСЄЄВА

​

КРИЛА

(Майже казка)

​

      Блискавиці освітлювали дорогу громам, щоб ті бачили, в яке дерево цілитись. На високій сосні сидів вітер. Грім ударив сосну, розколов її, поранив вітра. Як почав поранений вітер завивати з болю, то Дмитрик не витри-мав. Вистрибнув босоніж на ганок, з ганку на подвір'я і привів поране-ного вітра до хати.

      - Дякую тобі, хлопчику, - ледве шелестів вітер, - перев'яжи мені рану.

       Дмитрик одшмагав білий рукав своєї сорочки, одну рану вітрові перев'язав. Відірвав другий - і другу рану перев'язав.

      - Вже легше мені, - мовив вітер, піднявся з лави і зник за дверима.

      А на другий день у Дмитрика виросли голубі крила. Ніхто їх не бачив. Сам Дмитрик теж не знав, що в нього є крила, бо навіть коли лягав спати, вони йому зовсім не заважали.​

      ...Одного разу захворіла мати. Дмитрик побіг по лікаря, потім в аптеку, відтак наносив дров до хати, води - і все це робив так швидко, що мама сказала:

      - Ти, Дмитрику, як на крилах літаєш. Перепочинь трохи, бо з ніг упадеш.

      Та Дмитрик зовсім не втомився. Він міг зробити ще тисячу робіт, щоб тільки видужала мама. Адже хвороба її не кидала. Подвір'ям крутився березень. То підморгне сонцеві, то знову нахмуриться.

      - Синку, - шепотіла мама, - вже березень, а весна забарилась. Як прийде вона, принесеш мені пролісків.

      Дмитрик не міг дочекатися весни. І раптом пригадав, що за Кам'яною горою на Збочі вже мусять бути про-ліски, бо весна приходить туди найшвидше. І побіг по найперші квіти. Не побіг - полетів.

      У хаті в маминих руках проліски заспівали тоненькими голосочками. І мама засміялася. Хвороба мусила по-кинути хату, бо хвороби радісних людей не тримаються. Березень під вікнами теж замугикав пісеньку. Земля її підхопила й собі:

      - А вже весна, а вже красна.​

     ...Дмитрикові крила голубіють, тому їх ніхто не бачить.

      Але якщо чиясь мати, коли пратиме білизну, побачить у сина сорочку з обдертими рукавами, то не мусить думати що в її дитини вже виросли крила.

      Крила ростуть не просто. Не раз треба й останню сорочку віддати, щоб стати таким, як Дмитрик.

Оксана СЕНАТОВИЧ

​

МАМА

​

      Накриваючи вранці на стіл, мама сказала:
      - Щось не хочеться їсти. Снідай сам.
      І пішла на роботу. А ввечері мама повернулась якась невесе-ла, сіла ближче до грубки і, зіщулившись, почала закутуватися в теплу хустку. На її обличчі сірою павутиною лежала тінь. На чолі блищали краплини поту, але во-на чомусь сказала:
      - Холодно як…Не запалити ще?
      - Пали, - буркнув Павлик, не піднімаючи голови від книги. - Тільки спершу обідати подай.
      Мама не поспішаючи піднялась з стільця і пішла на кухню. Обідав Павлик теж сам: у мами знову не було апетиту. Поки він доїдав борщ, а потім улюблені голубці, мама пішла по дрова. Поклавши свою ношу біля печі, вона довго стояла не рухаючись, ніби в забутті. Потім говорила тихо:
      - Нездужаю, - і повела плечима. - Прилягти може?
      - Приляж, - машинально сказав Павлик, захоплений читанням.
      Прибравши зі столу, мама лягла в ліжко і попросила сина накрити її поверх ковдри шубою. Стукнувши з доса-ди стільцем, Павлик піднявся і виконав прохання. Від електричного світла у мами чомусь боліли очі. Але Павлик, вислухавши її нерішуче прохання, зразу ж забув про нього і знову погрузився в книгу - дуже захоплюю-чі події відбулись на Таємничому острові. Вранці мама не пішла на роботу. Вона кашляла і сердилась на себе:
      - Ось не вчасно захворіла, - буркотіла вона. - Кінець місяця, звіт. Наплутають все там без мене…
      Вже настав вечір, коли Павлик, щасливий, з ковзанами у руках підбіг до свого будинку. На подвір’ї стояв ав-томобіль з червоним хрестом на вітровому склі. Назустріч Павликові з парадного входу вийшов чоловік в хутря-ному пальті, з-під поли якого виднілась біла смужка халату. В руках у нього був чорний ящик. Чоловік сів в ма-шину, і автомобіль поїхав. Страшна догадка налякала Павлика. Він вбіг в кімнату. Там було майже темно. Пахло спиртом, горілою ватою і якимись ліками.
      - Тихіше, тихіше, будь ласка, - почув голос сусідки Ніни Петрівни. Висока, вона стояла біля ліжка. З-за спи-ни Павлик побачив мамине обличчя. Воно змінилося, було ніби чужим.
      - Павлик прийшов? - тихенько спитала мама. - Нагодуйте його.
      - Не хвилюйтесь, голубко, лежіть. Нагодую, як же…- прошепотіла Ніна Петрівна і уже зовсім іншим, суво-рим голосом сказала Павлику:
      - Ходімо!
      Павлику стало нестерпно жаль маму. Він кинувся до ліжка, але Ніна Петрівна схопила його за рукав:
      - Мама вилікується? - запитав він переляканим шепотом Ніну
      Петрівну, як тільки вона ввійшла.
      - Може, і вилікується, - почекавши трохи, відповіла сусідка.

      Павлик зрозумів, чому вона так сказала. Ніна Петрівна не раз казала мамі: «Панькаєшся ти з ним, паном рос-те. Для нього дров принести – фізкультура, а ти все сама…»
      А Павлику казала: «Не бережеш ти маму, скакун! Іншої матері у тебе не буде…»  Хлопчик підійшов до Ніни Петрівни, щоб заглянути їй прямо у вічі, сказав поспішно:​​​​

      - Вилікується, вилікується!
      Щоб не розплакатися знову, Павлик відкрив рот і почав часто дихати.
      - Чому це ти, галченя, рот відкриваєш? - насмішкувато помітила Ніна Петрівна. - Сьогодні, мабуть, не те, щоб лікаря викликати, води матері не подав…?
      Павлик стояв і мовчав, опустивши голову, готовий ось-ось заплакати. Помовчавши, Ніна Петрівна сказала ніби про себе:
      - Запалення легенів у матері, а все від того, що не бережеться. По воду сама, по дрова сама, скрізь сама…
      Павлик хотів сказати, що тепер він сам буде робити, але відчув, що від сліз йому не стриматися.
      - Та ти їж, чого скочив?
      Павлик замахав головою і, відвертаючись від Ніни Петрівни, боком пройшов у кімнату до матері.

В. Синиця

​

КРІШТІАНУ РОНАЛДУ І ЙОГО МАТІР

      В одному із інтерв’ю, Кріштіану Роналду запитали:

      - Чому твоя мама до цих пір живе з тобою? Чому тобі не побудувати їх окремий будинок?

      Кріштіану відповів журналістам:

      - Моя матір виростила мене, пожертвувала своїм життям задля мене. Вона лягала спати голодною, щоб наго-дувати мене. Грошей у нас просто не було. Вона працювала 7 днів на тиждень, а ночами підробляла прибираль-ницею, щоб придбати для мене нові бутси і щоб я міг грати. Весь мій успіх я маю завдяки їй. І пока ми живі, вона буде завжди зі мною. Це найменше, що я можу їй дати. Вона – мій спокій і мій дар.

Невідомий автор

​

УРОК КОЖНОМУ СИНУ

      Якось ввечері запросив син свою маму на вечерю до ресторану. Мама була вже старенькою і слабкою, тому, коли їла, крихти падали на її вбрання.

      Деякі відвідувачі із невдоволенням дивились, як вечеряють мама з сином, але син зберігав спокій і турботли-во піклувався про неї.

      Коли вечеря була закінчена, син провів маму до туалетної кімнати, струсив з її одягу крихти, допоміг зачеса-ти волосся, поправив окуляри.

      Весь ресторан мовчки спостерігав за цією парою. Син розрахувався за вечерю і вони направились до виходу.

      В цей момент до сина із зали звернувся літній чоловік:

      - Вам не здається, що ви щось залишили?

      - Ні, шановний, нічого не залишив.

      - Та ні, - заперечив літній чоловік. – Ви залишили урок кожному сину і надію кожній матері!

Автор невідомий

​

СЕРЙОЗНІ СПРАВИ

      Мишко прийшов додому до Петрика, щоб разом робити домашні завдання.

      Працювали вони добросовісно, серйозно.

      В цей час прийшла Петрикова мама, навантажена сумками, і сказала:

      - Петрику, допоможи мені віднести на кухню сумки.

      Петрик, не повертаючи голову, відповів заклопотаним голосом:

      - Матусю, ми тут серйозною справою з Мишком зайняті. - Мені – ніколи.

​

Автор невідомий

​

ТРИ ДОНЬКИ

(Казка)

      Була собі колись одна жінка. І мала вона три доньки. Багато доводилось працювати цій жінці, щоб одягнути, і взути, і нагодувати своїх доньок.

      А дівчата повиростали, одна вродливіша за іншу… Повиходили всі заміж, роз’їхалися по різних селах. Зо-сталася мати сама-самісінька.

      Минув рік, а за ним і другий, і третій.

      І от сталося так, що мати захворіла. Покликала вона білку-вивірку, що в лісі жила неподалік, та й просить:

      - Білочко, поклич до мене доньок моїх!

      Білка тут же побігла виконувати завдання. Прибігла вона до старшої доньки, постукала в шибку.

      - Ой, - сказала старша, вислухавши вивірку. - Я б одразу до мами побігла, так треба тази чистити.

      І справді вона якраз тази чистила.

      - Ах, так, - розгнівалась білка, - ну, і сиди з ними довіку!

      Тільки вона так сказала, як ті тази й приросли один до одного з обох боків до старшої доньки, і стала вона черепахою.

      А вивірка-білиця помчала тим часом до середньої дочки. Так і так, каже, занедужала твоя мати.

      - Ой, побігла б я оце до матері, та ось полотно тчу, а незабаром ярмарок - треба поспіти.

      І справді - вона якраз за верстаком сиділа.

      - Ах, так, - розсердилася білка, - тоді все своє життя тільки те й роби, що тчи.

      Тільки-но сказала так, як середня дочка тут же павуком стала.

      Вивірка-білиця тим часом - до найменшої. Постукала їй у шибку, а сама хліб учиняла. Як почула вона, що мати занедужала, - як була, так і побігла: руки в тісті, а вона на те й не зважає - до матері поспішає.

      - Добра в тебе душа, - мовила білка. - Так хай же люди завше по-доброму до тебе будуть. Живи, зіронько, щасливо, і нехай люди од тебе щасливими стають! І тебе люди любитимуть і все добре, що ти зробиш, повік-віку не забудуть.

      Так воно і сталося.

​

ДВА ЯБЛУКА

(Українська притча)

​

      Маленька дівчинка принесла знадвору два яблука. Мабуть, її хтось пригостив.

      - Матусю, поглянь, які гарні гарні яблука!

      - Дійсно, гарні! Пригостиш мене? - запитала мама.

      Дівчинка поглянула на яблука. А потім відкусила від одного з них. На мить замислилась і… надкусила інше яблуко.

      Мама дуже здивувалась. І подумала: «Яка жадібна дівчинка у мене зростає! Обидва яблука почала їсти, а мені так жодного і не запропонувала».

      Але, на її подив, дівчинка простягнула мамі одне яблуко зі словами:

      - Матусю! Візьми це яблуко! Воно - солодше!

Зібрав і записав Олег БОЛСУНОВ

​

ЯК МАТИ СТАЛА ЗОЗУЛЕЮ

(Легенда)

​

      Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:

      - Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.

      - Нема в хаті води, - одказують діти.

      - Візьміть глечик, - каже мати, - підіть до річки та й наберіть води.

      Одізвався старший хлопець:

      - Я не маю чобіт, нехай іде сестра.

      Мати до дочки:

      - Піди, доню, принеси мені води.

      - Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.

      Просить мати меншого сина:

      - Піди, Івасику, принеси мені водички.

      - Я не маю в що вдягнутися, - одказує той.

      Так ніхто і не приніс хворій матері води.

      Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить - мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і сестрички:

      - Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.

Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:

      - Мамочко, мамочко, пий воду.

      А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:

      - Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку…

      І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на поля-нах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.

      А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.

​