25. ХТО ДРУГА В БІДІ ЗАЛИШАЄ

 

Лиш сонечко літнє забарвило схід,

Загін піонерський пішов у похід.

Сьогодні повинні юннати

Колекцію листя зібрати.

​

До лісу, до лісу їм стелиться путь.

В загоні два друга Івасі ідуть.

В загоні два друга Івасі, -

Обидва у п’ятому класі.

 

І в лісі удвох ті Івасі були.

Далеко-далеко вже хлопці зайшли.

Та раптом хрустіння почули -

Щось нібито сіре майнуло.

 

Івась як побачив, і з криком: «Вовки!» -

Він друга залишив, а сам навтіки.

Побіг, і спіткнувся, і впав у ярок,

І лоба набив об дубовий пеньок.

 

Лежить наш Івась і зітхає.

Аж чує: товариш гукає.

За хвилю товариша ніжна рука

Уже доторкнулась до лоба дружка.

 

Він рану Івасю бинтом пов’язав

І щиро отак боягузу сказав:

- Ти, певно, прийняв з переляку

За сірого вовка собаку?

 

Як вовка боїшся, то дома сиди.

Як вовка боїшся, у ліс не ходи.

Хто ж друга в біді залишає,

То сам у біду потрапляє!

 

Грицько БОЙКО

​

26. Ох, невесело Наталці:

Рукавички загубила.

Може, десь лежать у балці, -

Сніжки там з дітьми ліпила.

 

Ох, невесело Наталці:

Не знайшлись вони, пухнасті.

Йде додому - мерзнуть пальці.

Хто поможе у нещасті?

 

Стрів її на стежці Вова,

Дівчинку хлопчині жалко.

Рукавички зняв і мовив:

- Ось мої… Погрійсь, Наталко!

 

Степан ЖУПАНИН

 

27. ОХ І АХ

 

Ох, здружилися удвох

однолітки Ах і Ох.

Де лиш Ах не ступить крок,

там за ним вже тупа й Ох.

Ах до Оха звик, що - ах!-

де лиш Ох, там зразу й Ах.

Ось, візьмім, наприклад, нині:

на широкій на долині

ясинець, як скло, блищить -

ген за Охом Ах біжить!

- Ох, як гарно! - Ох тут оха.

Ах кружля навколо Оха.

- Ох! - кричить до Аха Ох.-

Ми проломимось удвох!

Бачиш, гнеться лід за мною:

їдь тамтою стороною!

- Ах, який ти боязливий!-

Ах викрикує щасливий.-

То ж цікаво буде, Ох,

як проломимось удвох!

- Ах! - і Ах не спохватився -

тріснув лід - і провалився...

- Ох! - біжить до Аха Ох. -

Якось вилізем удвох!

о на те у світі друзі,

щоб разом у щасті й тузі!

 

Володимир ЛУЧУК

 

28. З ДОБРИМ ДРУЖИСЬ, А ЛИХИХ СТЕРЕЖИСЬ!

 

Добра мавпочка одна

В теплих тропіках жила.

З усіма вона дружила,

Навіть з хижим крокодилом.

 

Та не вірили звірята

В дружбу з ворогом затятим.

Мавпу всі застерігали

І отямитись благали.

 

Мавпа слухать не хотіла

І за звичкою ходила

До зубастого у гості,

На занедбаний півострів.

 

Та прожерливий гурман

Мав усе ж таки свій план.

І якось під час вечері

Нею ледь не повечеряв.

 

Мавпа дивом уціліла

І нарешті зрозуміла:

Тільки з добрими дружись,

А лихих всіх стережись!

 

Ольга НАУМЕНКО

​

29. ЯКЩО ДРУГ ТВІЙ У БІДІ

 

...Я признаюсь вам відверто,

Що боюся злющих псів.

Тільки раз на мого друга

Пес кудлатий налетів.

 

Мав він зуби, як у вовка

Знай підстрибує, гаса.

Та не думаючи довго,

Кинувсь я на того пса.

 

Його вдарив раз і в друге

Не боявся я тоді.

Бо хіба ж покинеш друга,

Якщо друг твій у біді!

 

Петро СЛОБОДКІН

​

32. КАЗОЧКА ПРО ДРУЖБУ

Щоранку Борсучок Єгор робить зарядку.

      Раз-два лап- ками, три-чотири хвостиком…

      Після неї він іде збирати росу й чаювати із Сонечком.

      Та якось одного дня Борсучок зник. Сонечко розгублено ходило лугом і чекало на друга. Єгор не прийшов.

      - Що трапилося? - почало хвилюватися світило. Квіточки, яких теж здивувала відсутність Борсучка, запропонували:

      - Треба з’ясувати причину. Попросімо мишку збігати до Єгора.

      Сіренька голівкою на знак згоди кивнула, хвостиком махнула й побігла до нірки Бор-сучка.

      - Тук, тук, тук, - постукала у дверцята. - Є хто вдома?

      - Заходьте, - почулося зсередини.

      Мишка дверцята відчинила й забігла в хатинку. Там у ліжечку лежав Борсучок.

      - Тебе всі шукають, - пропищала мишка. Єгор сумно зітхнув:

      - Нездужаю я. Ніжка болить.

      Сіренька ніжку оглянула, носиком повертіла й сказала:

      - Я незабаром повернуся. Чекай на мене! Єгор усміхнувся: «Не забули про мене друзі».

      Мишка побігла до квіточок і розповіла про хворобу Борсучка. Тут якраз і Сонечко пі-дійшло.

      Вислухавши сіреньку, світило дістало промінчика:

      - Візьми. Він усі хвороби зцілює.

      - А що з ним робити? - запитала мишка.

      Поклади поряд із хворою ніжкою, - порадило Со нечко.

      - Гаразд, - кивнула сіренька і швиденько побігла до нірки хворого.

      Незабаром усі побачили  Єгора. Він щасливо усміхався.

       - Я знову здоровий! - ви гукнув Борсучок.

      - Ура-а! - заплескали пе люсточками квіточки.

      - Ура-а, - щасливо усміх нулося Сонечко.

      Усі раділи й веселилися.

      Друзі знову були разом!                                                          За Наталею ГУРКІНОЮ

​​

33. СІМ ЛОЗИН

(Казка)

 

      Було це чи не було, жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були нероз-лийвода: разом їли-пили, разом сумували й раділи, разом на полювання ходили. Не те що серед людей, а навіть серед звірів не було сили, здатної подолати їх.

      Спливали місяці, роки, всі брати поженились, у них народилися діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралися один від одного.

      Батько постарів і жив сам.

      Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колишньої злагоди, ні дружби.

      Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.

      Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:

      - Сини мої, завтра кожен принесіть мені по гранатовій лозині товщиною з палець.

      - Гаразд, тату,- відповіли сини та й пішли.

      Уранці кожен з них приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міцно зв’язав мотузом.

      - А тепер, сини мої, - звелів батько, - я хочу побачити, чи подужає хто з вас переламати цей пучок лози.

      Кожен син брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв’язав пучок і роздав кожному сину по лозині.

      - Ану побачу, чи хоч одну лозину ви подужаєте переламати?

      Сини виконали батьків наказ та й питають:

      - То й що з того, що ми переламали ці лозини?

      - Ці сім лозин, - відповів батько, - це ви сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніхто вас зламати не зможе, як і оці сім лозин. А ви роз’єдналися, кожен себе глядить, через те у вас нема того ладу, що був раніше.

      Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити в мирі й злагоді.

​

34. ПРИГОДА З КЛЕШНЕЮ

(Казка)

​

      Сталася біда: рак відламав клешню. Незручно йому стало. Позадкував з горя в найглиб-шу кам’яну ущелину. Зажурився: як тепер жити?

      Розшукали його вірні друзі та й кажуть, що клешня виросте, треба лише працювати.

      Не повірив рак, гадав - заспокоюють. Але надія з’явилась. Почав потихеньку нову хатку собі будувати. За роботою час минав швидко.

      Якось відчув рак: росте клешня! Спробував - і рухати нею можна! Зрадів вусань, але жалкував, що мала дуже.

      А вірні друзі радили працювати й далі.

      Рік трудився, другий… І знов у рака пара дужих клешень!

      За роботою незчувся, як клешня відросла.

За Василем СТРУТИНСЬКИМ

 

35. ПРО ДІВЧИНКУ НАТАЛОЧКУ ТА СРІБЛЯСТУ РИБКУ

(Казка)

​​

      У гірському глибокому озері жила маленька срібляста рибка. По тому самому озеру пла-вав великий білий лебідь з довгою шиєю і могутнім дзьобом.

      Одного разу зустрів лебідь рибку і хотів її з'їсти.

      Стала срібляста рибка проситися.

      - Не їж мене, лебедю, красеню білокрилий, велетню чорнодзьобий!

      Сказав тоді лебідь:

      - Дістань мені черевички, бо лапи мої у воді мерзнуть. Дістанеш, тоді я тебе не їстиму. Не дістанеш - з'їм.

      Швидко попливла рибка по озеру шукати черевички. Кругом побувала, на дно спустила-ся, ніде черевичків для лебедя не знайшла. Підпливла тоді до берега під очерет і заплакала.

      Почула той плач жаба-крекотушка і питає:

      - Рибко срібляста, чого ти плачеш?

      Розповіла рибка жабці про своє, горе.

      - Я тобі допоможу, - сказала зелена жаба, - підожди мене тут.

      Залишила рибку між очеретами, а сама на берег виплигнула і заквакала: "Ква-ква, ква-ква, ква-ква!"

      Почув це горобчик-молодчик, що сидів на високій вербі, і у відповідь зацвірінчав: "Цві-рінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь!"

      Розповіла жаба горобчикові про біду сріблястої рибки і попросила допомогти дістати черевички.

      Полетів тоді горобчик-молодчик в садок, де гуляла маленька дівчинка Наталочка.

      Як довідалась Наталочка, і до лебідь рибку хоче з'їсти, швиденько принесла горобчикові свої червоненькі черевички і наказала: "Лети швидше, швидше, щоб рибку врятувати!"  Го-робчик-молодчик полетів і оддав черевички зеленій жабці-скрекотушці.

      Жабка плигнула у воду і подала їх рибці сріблястій.

      Зраділа рибка, зараз же попливла до лебедя. Черевички ті лебедеві дуже сподобалися, і він пообіцяв тую рибку сріблясту не чіпати.

      Переказала свою подяку срібляста рибка жабці-скрекотупщі.

      Жабка - горобчикові-молодчикові.

      А горобчик - Наталочці.                                                                    Микола ТРУБЛАЇНІ

 

36. РІПКА

(Казка)

​

      Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.

      Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи нано-сив, грабельками підпушив, зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.

      Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, по-тім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова…Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

      Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!»

      Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

      Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»

      Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.

      Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

      Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»

      Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами.  Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

      Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!»

      Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

      Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.

      Як потягли – та й покотилися.

      Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!

Іван ФРАНКО

​

​39. ЧИЖ ТА ГОЛУБ

 

Весною Чижик молоденький,

Такий співучий, проворненький,

В садочку все собі скакав

Та якось в западню й попав;

Сердега в клітці рветься, б’ється…

А Голуб бачить та й сміється:

- А що? Попавсь? От тобі й на!

Вже, певно, голова дурна…

Не бійсь, мене б не піддурили,

Хоч як би не хитрили,

Бо я не Чижик! Ні… оце! -

Аж гульк - і сам піймавсь в сильце.

Ото на себе не надійся,

Чужому лихові не смійся!

 

Леонід ГЛІБОВ

 

40. СНІГУР ТА ЩИГЛИК

 

Снігурчик бідний у сильце попався,

А Щиглик-молодець,

Той жвавий джигунець,

Дививсь на його та сміявся:

- Оце так мудрагель з тебе!

Ну як-таки не вгледіти себе,

Біди не встерегтись!

Щоб так в лиху попасти штучку,

Як в ятір ловлять ту дурную щучку!

Се бачив я колись,

Такого цілий вік боявся, -

Ось бач, і не попався! -

Так Щиглик промовляє

Та все собі стрибає.

Аж гульк!.. Ох, лишенько тяжке!

Се що таке?!

В якусь-то сіточку Щигол ускочив

(Немов собі наврочив!).

Тепера сіпає і сяк і так,

Не вирве ніжки вже ніяк!

Хоч борсався й мотався,

Та в сіточці остався.

​

Ото тобі, козаче:

Із лишенька чужого,

Із горенька тяжкого

Не смійся, небораче!

 

Олена ПЧІЛКА

​

41. ФАЛЬШИВІ ДРУЗІ

(Байка)

 

Двоє друзів тихо йшли полем попід гаєм.

Раптом дивляться: ведмідь з яру вибігає.

Перший вигукнув: «Біда! Буде нам рахуба!» –

Кинув друга і прижком вискочив на дуба.

Другий скрикнув і упав на краю дороги,

З переляку задубів і відкинув ноги.

До лежачого ведмідь підійшов поволі;

Довго нюхав, потім чхнув та й побрів по полю.

Зліз із дуба той що втік. «Ти живий? – питає, -

Ну й великий же ведмідь! Більших не буває!

Як же він тебе не з’їв, мабуть неголодний».

«Ні, друзяко, видно, він, - добрий, благородний.

Ти повіриш, розмовляти вміє по – людському.

Він обновах мене й говорив при тому:

“Ти дружи з людьми, та знай – совісті немає

Той, хто в горі та біді друга покидає.”

 

Байку вигадав Езоп, цим себе прославив

А мораль ведмідь сказав. Крапку я поставив!

 

Павло ГЛАЗОВИЙ

​

42. ДВОЄ ПРИЯТЕЛІВ І ВЕДМІДЬ

(Притча)

 

      Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.

      - А чи не спіткає нас яке лихо в путі? - питає один. - Ану ж нападе дикий звір?

      - Нема чого боятися. Коли що й трапиться - нас двоє, будь-кому дамо відсіч.

      Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звідки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледве його побачив, кинувся до високого дерева і вмить видерся під самісінький вершечок. Він знав - ведмідь високо не вилізе.

      Другий ішов трохи позаду й розглядався по боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево - марна справа, ведмідь наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав - ведмідь ніколи не чіпає мертвого.

      Ведмідь підійшов і вгледів його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затамував подих. Обнюхав його ведмідь, бачить - не дихає, то й подумав, що мертвий. Ведмідь і подався своєю дорогою.

      Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від ведмежих обіймів.

      А приятель усе те бачив з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:

      - Коли б ти знав, як злякався я за тебе! Дуже радий, що ти врятувався, братику мій! Ну, а тепер розкажи, що тобі шептав на вухо бурмило, коли нахилився до тебе? Цікаво послухати!

      - Сказав, щоб я ніколи не ходив нікуди з приятелями, які в скруті кидають мене самого і чимдуж тікають, рятуючи власну шкуру.

      - Отак і сказав? - засміявся здивовано приятель. - Ти ба, який розумний!

      - Отак. І він має слушність, бо друзі пізнаються в біді.

​

ЕЗОП (переклад В.ЗАБАШТАНСЬКОГО

 

43. СКІЛЬКИ ЛЮДИНІ ПОТРІБНО ДРУЗІВ

(Притча)

 

      Учень прийшов до Вчителя і запитав його:

      - Вчителю, скільки друзів повинно бути у людини – один чи багато?

      - Все дуже просто, – відповів Учитель, - зірви мені он те червоне яблуко з верхньої гілки.

      Учень задер голову і відповів:

      - Але воно дуже високо висить, Учителю! Мені не дістати.

      - Поклич друга, нехай він допоможе тобі, - відповів Майстер.

      Учень покликав іншого учня і став йому на плечі.

      - Мені все одно не дістати, Учителю, - промовив засмучений учень.

      - У тебе більше немає друзів? - посміхнувся Учитель.

      Учень покликав ще приятелів, які крекчучи стали підійматися один одному на плечі та спини, намагаючись побудувати живу піраміду. Але яблуко висіло занадто високо, піраміда розсипалася, і учень так і не зміг зірвати жадане яблуко.

      Тоді Вчитель покликав його до себе:

      - Ну, ти зрозумів, скільки людині потрібно друзів?

      - Зрозумів, Учителю, - сказав учень, потираючи забитий бік, - багато - щоб усі разом ми змогли вирішити будь-яку проблему.

      - Так, - відповів майстер, засмучено похитуючи головою, - дійсно, потрібно багато друзів. Щоб серед усього цього збіговиська гімнастів знайшовся хоча б один розумний чоловік, який здогадався б принести драбину!​

Борис КРУМЕР

​

44. ЛЕВ ТА МИШЕНЯ

 

      Лев спав під деревом. Раптом, Миша пробігла по його тілу. Лев прокинувся і зловив ми-шеня. Миша стала просити відпустити її. Вона сказала:

      - Дружба краща за бійку. Якщо ти мене відпустиш - і я тобі добро зроблю.

      Лев засміявся з того, що миша обіцяє йому добро зробити. Але, все ж-таки, відпустив її.

       Згодом, мисливці зловили лева і прив’язали мотузкою до дерева. Миша почула левиний рев, прибігла, перегризла мотузку і сказала:

      - Пам’ятаєш, друже, ти сміявся з мене. Не думав ти, що я могла тобі добро зробити, а тепер бачиш, - буває і від миші добро.

Зібрав і записав Олег БОЛСУНОВ

​

47. ГІДНИЙ СУПЕРНИК

 

      Іванко був найшвидшим у класі. Всі хотіли бути такими прудконогими, як він. Та одного разу хлопчик прибіг другим. Його однокласник Василько зміг перевершити успіхи товариша. Усі в класі були здивовані. Дехто навіть засмутився.

      Чого не сказати про Івана. Він аж зрадів своєму програшу. Адже нарешті в нього з’явився гідний суперник.

Євген ДМИТРЕНКО

​

48. УРОК НАМ УСІМ ВІД МУРАХ

 

      Якось на природі я спостерігав дивовижне видовище.

      У мій п'ятилітровий прозорий бачок із водою потрапило кілька десятків мурах.

      Спочатку вони борсалися нарізно, але потім поступово почали збиратися в купку.

      Мурахи підіймались одна на одну і, як мені спочатку здалося, топили своїх, щоб вижити. Яке ж було моє здивування, коли за дві години я побачив цих мурах живими!...

      Вони створили маленький плаваючий живий острівець - розташувались один на одному у вигляді піраміди. Ті, що були внизу, були у воді, але до певного часу. Їх добровільно змінюва-ли мурахи з верхнього ряду, які спускалися у воду. Після цього, втомлені тримати своїх роди-чів, комахи вилазили на цей живий острівець для відпочинку, щоб потім змінити втомлених.

      При цьому жоден із них не намагався швидше піднятися нагору – навпаки, вони поспі-шали спуститися у воду – туди, де було найважче...

      Вражений їхньою героїчною самопожертвою та взаємовиручкою я вирішив швидше їм допомогти. Мені вдалося знайти ложку, яка легко входила в шийку посудини.

      Коли мурахи побачили порятунок, вони організовано по одному вилізли на сушу, але один, таки знесилений, не зміг зачепитися за край ложки і залишився борсатися у воді.  Помітивши це, остання мураха, що замикає колону, повернулася назад. Мурашка стала спускатися у воду, дісталась свого побратима і витягла його.

      Ця жива плаваюча піраміда вижила завдяки Взаємодопомозі.

      Весь процес спостереження викликав у мене масу почуттів, що змінюються.

      Спочатку був осуд, коли я подумав, що мурахи топлять одне одного.

      Потім - подив, коли вони залишилися живими після довгого плавання у воді.

      Нарешті - захоплення, коли я побачив чітко налагоджену систему взаємовиручки.    Кожна комаха знала, що їй треба робити.

      Проте останнім почуттям, яке я відчув, була велика прикрість.

      Безперервним потоком до мене йшли думки про нашу людську неуважність, байдужість і недоброзичливість...

      Хотілося закричати на весь світ: Люди! Якщо ви не знаєте, як треба жити, навчіться хоча б у мурах! Невже ми гірші за комах?!

      Давайте як мурахи...

      Пам'ятаймо: Сила в Єдності!                                                               Дмитро ДОНСЬКИЙ

​

49. СПРАВЖНІ ТОВАРИШІ

​

      Сьогодні в школу не прийшов Павлик, і ніхто не знав чому.

      Павлик з матір'ю жив недалеко від школи. На великій перерві з дозволу вчительки до нього пішли Юрко, Маруся і Стьопа.

      Діти зайшли в невеликий дворик, пройшли коридором і потрапили до кухні. Посеред кухні стояли ночви. Поряд, на ослоні, лежала купа білизни.

      З кімнати почувся тихий жіночий голос:

      - Заходьте сюди, заходьте!

       У чепурній кімнаті лежала на ліжку жінка з компресом на голові. Біля неї сидів Павлик.

      - Сідайте, - запросила вона. - Захворіла я не в добрий час. Лікар звелів лежати. Білизна з учорашнього дня зосталася, не встигла випрати. Сусідку б покликала - на роботі...

      Після уроків Маруся розповіла, чому не прийшов у школу Павлик.

      - Не міг він залишити хвору матір, - говорила вона. - Треба нам допомогти йому. Батька ж у нього немає.

      З цим усі згодились.

      До Павлика пішли Маруся, Оля, Люба, Юрко й Іван. Дівчатка допомогли допрати білизну, помили підлогу, прибрали в кімнатах. Оля принесла букет айстр і поставила його в глечику біля хворої. Юрко з Ванею і Павликом приготувала на кілька днів дров.  Наносили в діжку води навіть скопали на городі грядку для часнику. Павликова мама щиро дякувала дітям.

Олесь ДОНЧЕНКО

 

50. ДМИТРО І САШКО

 

      Двоє семикласників, Дмитро і Сашко, схилилися над аркушиками паперу, Сьогодні в кла-сі найвідповідальніша контрольна з математики. Учитель сказав, що письмову роботу поси-латимуть у район,

      Дмитро - найкращий математик у класі, він уже розв'язав задачу, вже переписує з чернет-ки на чистовик.

      Сашка посадили поруч з Дмитром, щоб підтягався. Бо Сашко -тугодум, а й дуже самолю-бивий хлопець. Ніколи не списує, не підглядає. Ось і зараз Дмитро відкрив перед Сашком чернетку. Дивись, ось же розв'язання задачі: досить одним оком глянути, якщо захочеш, і все стане зрозумілим, Та Сашко насупився, вп'явся очима в свій аркушик і на-віть глянути не хоче на роботу Дмитра.

      Дмитрові шкода Сашка. Недобре передчуття боляче стиснуло його серце. Знову буде, як і завжди після контрольної: у Дмитра - одинадцять, а в Сашка - трійка.

 

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ

​

51. МУШКА

 

      Одного разу Люда прийшла додому і принесла маленьку чорненьку собачку. Вона була брудна, худенька і шкутильгала на передню лапку. Коли дівчинка пустила собачку на підлогу, та підсунула під себе хвору лапку і зі страхом дивилась навкруги.

      Матері дуже не хотілось заводити вдома собаку. Прийдеш додому втомлена, а тут ще кім-нату прибери, обід приготуй.

      Взагалі Мушка була дуже смішною, одне погано, що полохлива. Мабуть, коли вона жила на вулиці, її часто ображали. Бувало, вийде Люда з нею гуляти, а вона всього боїться. Хто-небудь з дітей крикне, а Мушка відбігає в бік, дивиться, куди їй сховатись.  В дворі і в квар-тирі всі сміялися над Людою:

      - От собаку завела! Заєць і то хоробріший. Від такої захисту не чекай.

      Та одного разу, коли Люда гралась з дітьми у дворі, з сусідьої квартири вискочив великий сірий пес. Він загавкав і кинувся на дітей. Діти злякались і побігли. Люда теж побігла, але за щось зачепилась і впала. Пес кинувся на Люду. Він був вже готовий вкусити її, але тут виско-

чила Мушка. Ніби чорненький, маленький клубок, гавкаючи, кинулась вона на великого, страшного пса. Пес з подивом подивився на маленьку собачку, яка, тремтячи від страху, все ж не відступила і намагалась собою закрити дівчинку.

      В цей час підбіг хазяїн собаки. Він схопив пса за ремінець і ідвів його додому, а Мушка підбігла до Люди, почала лизати її заплакане обличчя.

      Після цього випадку Мушку вже ніхто не називав боягузливою, тому що, хоч вона була маленькою і полохливою, але свою господарку в біді не залишила.

​

Віра ЧАПЛІНА

​

52. ГАРНІ ДРУЗІ

​

      Ілько і Олесик – гарні друзі. Всі в класі навіть трохи заздрять їм. Ніколи вони не розлу-чаються: і уроки роблять разом, і додому із школи йдуть разом, і відпочивають теж разом.

      Та одного разу, коли Ілько не зміг розв’язати приклади під час самостійної роботи, Оле-сик не дав йому списати завдання. Хлопці посварилися на перерві. Усі в класі були здивовані: невже ця дружба скінчилась?

      Увечері Олесь зайшов до друга, який від своєї образи навіть і бачити його не хотів. Хлоп-ці довго розмовляли, потім годину сиділи над підручником, тренувалися розв’язу-вати задачі.

      Наступного дня під час самостійної роботи з математики Ілько не питав Олесика, як роз-в’язувати задачі, а сам першим виконав усе завдання.

      Ілько і Олесик нам усім показали, що справжній друг – не той, хто підказує чи дає списа-ти, а той, хто піклується про тебе, прагне допомогти.

Автор невідомий, твір-роздум​​​​​​​​

​